01 августа 2011

Помощь по уходу за ребенком


Практика отстаивания в судах выплаты пособия по уходу за ребенком за 2008 и 2009 года общеизвестна и банальна. Но отечественные судьи не перестают удивлять. В то время, когда Высший административный суд соглашается с перерасчетом пособия за 2007 год, апелляционный суд г. Киева отказал мамочке даже в этом. Причина – отсутствие обращения за перерасчетом.
Суд считает, что для соблюдения и исполнения чиновниками законов необходимо специальное обращение. А без него – госслужащие не узнают о существовании Конституции и законов.
Но это еще пол беды. Истица обращалась в управление социальной защиты. Об этом указано в иске и апелляционной жалобе. Данный факт подтверждается материалами дела и сторонами не оспаривался. Судя по тому, что суд вообще не рассматривал апелляционные доводы как истца, так и ответчика, можно прийти к выводу, что коллегия судей под председательством судьи Стрижеуса А.М. не стала затруднять себя прочтением апелляционных жалоб сторон, и, тем более, знакомством со всеми материалами дела.

Автор: Фроня Надежда
Кассационная жалоба:


Вищий адміністративний суд України
01029, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 5


Особа, яка подає касаційну скаргу:
________________________________
адреса:
тел.
 (позивач по справі)
e-mail:


Особи, які беруть участь у справі:

ПОЗИВАЧ:

ВІДПОВІДАЧ 1: Управління праці та
соціального захисту населення Дніпровської
районної в м. Києві державної адміністрації
02125 м. Київ вул.Курнатовського, 7А
тел.510-78-61

ВІДПОВІДАЧ 2: Київський міський центр по
нарахуванню та здійсненню соціальних виплат
Головного Управління соціального захисту
Київської міської держадміністрації
03165 м. Київ, вул. Комарова 7
тел. 408-39-74

ВІДПОВІДАЧ 3: Головне управління
Державного казначейства у м. Києві
01004, м. Київ, Терещенківська вул., 11а
тел. 2843416


КАСАЦІЙНА СКАРГА
на постанову апеляційного суду м. Києва від 31 травня 2011 р. по справі № 22-а/2690/4106-11, прийняту за результатами перегляду рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22.06.2010 р. по справі № 2-2164/1-2010р. за позовом ХХХХХХХХХХХ до Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації про визнання бездіяльності неправомірною, зобов'язання вчинити певні дії (здійснити перерахунок та виплату) та про стягнення коштів


Шановний суд!
Дніпровським районним судом м. Києва рішенням від 22.06.2010 р. позовні вимоги за позовом ХХХХХХХХХХХХХХХ до Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання дій неправомірними щодо перерахунку державної допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та стягнення завданої матеріальної та моральної шкоди задоволено частково. Апеляційною інстанцією це рішення було скасоване і постановлено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.
Вважаю зазначені рішення незаконними, необґрунтованими та такими, що мають бути скасовані з наступних підстав.
1. Судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, а саме ст. ст. 159, 207 КАСУ, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
Відповідно до ст. 207 КАСУ в описовій частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу; узагальнений виклад позиції інших осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини. В мотивувальній  частині постанови зазначаються встановлені судом  апеляційної інстанції   обставини із посиланням на докази, а також  мотиви неврахування окремих доказів;  мотиви, з яких суд апеляційної  інстанції  виходив  при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався. Постанова суду апеляційної інстанції взагалі зазначеного не містить, повне та всебічне з'ясування обставин судом не здійснювалось.
Суд апеляційної інстанції в порушення ст. 207 КАСУ не навів жодної підстави скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог щодо зобов’язання виплатити допомогу по догляду за дитиною за період з 09 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції і відмовляючи в задоволенні позовних вимог, послався на відсутність доказів про звернення до УПСЗН. Фактично, зазначене є єдиною підставою для винесення рішення судом апеляційної інстанції. Однак постанова апеляційного суду не містить жодного (!) нормативного обґрунтування ані необхідності такого звернення, ані його зв'язку із позовними вимогами, ані його зв'язку із підставою для винесення оскаржуваної постанови.
Залишається лише здогадуватись, чи то суд апеляційної інстанції вважав, що судом першої інстанції неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, чи суд вважав, що рішення ухвалено з порушенням норм матеріального права. У будь-якому випадку, постанова апеляційного суду має містити або обґрунтування неповноти з'ясування обставин, або зазначення норм матеріального права, які на думку апеляційного суду було порушено судом першої інстанції. Постанова апеляційного суду не містить ні того, ні іншого.
Судом апеляційної інстанції взагалі не встановлено, що позовні вимоги стосуються оскарження бездіяльності - а саме невиконання УПСЗН вимог Конституції та законів України щодо здійснення перерахунку державної допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, який відповідач мав здійснити без будь-яких звернень.

2. Судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, а саме ст. ст. 159, 190, 195, 207 КАСУ, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
Відповідно до ст. ст. 159, 190 КАСУ суд апеляційної інстанції мав з'ясувати обставини,  на які посилаються особи, що  беруть участь у справі, як на підставу своїх вимог і заперечень; з'ясувати,  які  обставини  визнаються та які заперечуються особами, що беруть участь у справі; запропонувати особам,  що беруть участь у справі,  подати  нові докази,  на які вони посилаються, або витребувати їх за клопотанням особи, що подала апеляційну скаргу, або з власної ініціативи.
Питання звернення до УПСЗН не ставилось під сумнів навіть відповідачем по справі, не згадувалось в апеляційних скаргах. Тобто суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог та заперечень відповідача, в порушення вимог ст. 195 КАСУ необґрунтовано вийшов за межі апеляційної скарги. Судом апеляційної інстанції не вказано в чому саме полягали порушення, допущені судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи. Можна лише здогадатись, що таким порушенням суд апеляційної інстанції вважав відсутність звернення до УПСЗН. Однак апеляційний суд в порушення ст. 159 КАСУ не зазначив ані в чому саме полягали порушення, допущені судом першої інстанції, ані нормативного обґрунтування необхідності звернення до УПСЗН, ані його зв'язку із позовними вимогами, ані його зв'язку із підставою для винесення оскаржуваної постанови.
Про те, що постанова апеляційного суду є необгрунтованою і такою, що винесена з порушенням вимог ст. 159 КАСУ, свідчить і посилання на «як вбачається з матеріалів справи». Якщо б апеляційний суд дійсно знайомився з матеріалами справи, то міг би дізнатися про наявність доказів звернення позивачки до УПСЗН. Так саме у відповіді УПСЗН № 54/13-9438 від 01.12.2008 р. (саме 2008 р., а не 2009 р., як зазначив суд апеляційної інстанції в порушення свої обов'язків не ознайомившись з матеріалами справи) позивачці було відмовлено у перерахунку та проведенні зазначених виплат. Саме в цій відповіді аргументації провомірності нарахування та виплати допомоги у розмірі 130 грн. (а саме згідно ЗУ № 2811) взагалі не було надано.
Тобто в порушення вимог ст. ст. 159, 190 КАСУ суд апеляційної інстанції не з'ясував обставини,  на які посилаються особи,  що  беруть участь у справі, як на підставу своїх вимог і заперечень; не з'ясував, які обставини визнаються та які заперечуються особами, що беруть участь у справі; не запропонував позивачу подати докази звернення до УПСЗН та не витребував їх з власної ініціативи. В порушення вимог ст. 207 КАСУ суд не зазначив встановлені судом мотиви неврахування окремих доказів;  мотиви, з яких суд апеляційної  інстанції  виходив  при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався.

3. Судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, а саме ст. ст. 9, 159, 190 КАСУ, а також норми матеріального права (не застосовано норми, які мали бути застосовані) що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
Зосередившись на питання звернення до УПСЗН, яке не згадувалось в апеляційних скаргах сторін, апеляційний суд взагалі залишив поза увагою доводи сторін, викладені в апеляційних скаргах. Тобто доводи, викладені в апеляційних скаргах, апеляційним судом взагалі не розглядались (!), апеляційний суд переглянув рішення суду першої інстанції не тільки вийшовши за межі апеляційних скарг, а взагалі поза межами апеляційних скарг сторін (!).
В порушення вимог ст. 207 КАСУ судом апеляційної інстанції взагалі не розглядались доводи апеляційної скарги щодо виплати допомоги по догляду за дитиною за 2008 та 2009 роки, стягнення моральної шкоди та індексації. Більш того, доводи апеляційної скарги відповідача та заперечення проти позову у суді першої інстанції взагалі не стосуються виплати допомоги по догляду за дитиною за 2008 та 2009 роки, стягнення моральної шкоди та індексації, що може свідчити лише про відсутність підстав для відхилення цих вимог. Постанова апеляційного суду не містить жодного (!) згадування про зазначені доводи апеляційної скарги, їх врахування або відхилення.
Обгрунтування вимог щодо виплати допомоги по догляду за дитиною за 2008 та 2009 роки, стягнення моральної шкоди та індексації докладно викладено у позовній заяві та апеляційній скарзі. Переслідуючи мету не витрачати зайвий папір і зберегти дерева, вважаю за необхідне викласти лише стисле обґрунтування зазначених вимог.
Суди першої та апеляційної інстанцій не застосували норми права, які підлягали застосуванню, тобто рішення суду не відповідають ч. 2 ст. 159 КАСУ, де зазначено „законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права”.
Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 р. по справі №10-рп/2008 було відновлено дію ст. 41, 43 ЗУ № 2240-ІІІ, відповідно до яких допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається застрахованій особі у розмірі, що встановлюється правлінням Фонду, але не менше розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом. Відповідно до пунктів 6, 7 Рішення Конституційного суду України від 22.05.2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України) рішення Конституційного Суду України у цій справі має преюдиціальне значення для судів при розгляді ними позовів у зв'язку з правовідносинами, які виникли внаслідок дії положень ЗУ № 107-VI, визнаних неконституційними. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
27.11.2008 р. Конституційним судом України винесено Рішення №26-рп/2008 (справа про збалансованість бюджету), яким остаточно вирішено питання щодо невідповідності Конституції України (неконституційність) норм закону про Державний бюджет України, що змінюють інші закони, суть якого полягає в тому, що: Закон про Державний бюджет України створює належнi умови для реалізації законiв України ухвалених до його прийняття. Тобто відповідно до Конституції, Закон про Державний бюджет України ґрунтується на діючих законах, а не змінює їх (закони) з метою зменшення видаткової частини бюджету. Закони про Державний бюджет на певний рік не можуть будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин, що стосується також і внесення змін стосовно порядку, підстав та розмірів виплати допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, про що зазначено в Рішенні Конституційного суду від 22.05.2008 року. Після винесення Конституційним судом України Рішення №26-рп/2008 у Конституційного суду не має необхідності кожного року переглядати питання щодо соціальних гарантій.
У Рішенні № 26-рп/2008 від 27.11.2008 р., зокрема, зазначено, що «Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходiв та видаткiв на загальносуспiльнi потреби), створює належнi умови для реалiзацiї законiв України, iнших нормативно-правових актiв, ухвалених до його прийняття, якi передбачають фiнансовi зобов’язання держави перед громадянами i територiальними громадами. Саме у виконаннi цих зобов’язань утверджується сутнiсть держави як соцiальної i правової. Відповідно до статей 1, 3 Конституцiї України та принципiв бюджетної системи (ст. 7 Бюджетного Кодексу) держава не може довільно вiдмовлятися вiд взятих на себе фiнансових зобов’язань, передбачених законами, iншими нормативно-правовими актами, а повинна дiяти ефективно i вiдповiдально в межах чинного бюджетного законодавства.»
Таким чином, фактично у 2008 році питання порядку та розміру виплат допомоги застрахованим особам одночасно регулювалися статтями 41,43 ЗУ 2240-ІІІ та статтею 15 ЗУ № 2811-ХІІ. Тобто створилася колізія норм права. При колізії між загальним та спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, яким для застрахованої особи є ЗУ 2240-ІІІ.
Щодо визначення розміру допомоги по догляду за дитиною у 2009 році на підставі Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» та Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. №1751, слід також зазначити наступне.
По-перше, як зазначалося мною до спірних взаємовідносин норм Закону України № 2240-ІІІ від 18.01.2001р. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», саме цим законом мені як застрахованій (працюючий) особі надано право на отримання допомоги по догляду за дитиною. Тому застосування до спірних правовідносин Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» є недоречним.
Більш того, у 2009 році Верховною радою України не вносилися зміни ні у Закон «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», ні у Закону «Про державну допомогу сім’ям з дітьми».
Відповідачі вважають єдиним законом, що регулює спірні правовідносини, Закон «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», але не застосовує навіть і його. Враховуючи, що дія кожного закону про Державний бюджет України на відповідний рік закінчується 31 грудня цього конкретного року, у 2009 році є діючою частина 1 статті 15 зазначеного Закону у редакції, що діяла до прийняття Закону №3235-IV від 20.12.2005 «Про Державний бюджет України на 2006 рік», тобто до того, як Верховною Радою щороку (починаючи з 2006 року) вносилися зміни до Закону «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» законами про Державний бюджет України на відповідні роки.
Отже, враховуючи, що дія ч.1 ст.15 Закону «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» згідно із Законом №3235-IV від 20.12.2005 була зупинена на 2006 рік (тобто до 31.12.2006 р.), згідно із Законом №489-V від 19.12.2006 зупинена на 2007 рік (тобто до 31.12.2007 р.), а дія змін, внесених Законом №107-VI від 28.12.2007 р., у відповідності до ч.3 п.2 розділу ІІІ Прикінцеві положення Закону №107-VI від 28.12.2007 р. «Про Державний бюджет України та внесення змін до деяких законодавчих актів України», закінчилася 31.12.2008 р. Таким чином, з 01.01.2009 року діє наступна редакція ч.1 ст.15 Закону «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»: «Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років».
Щодо посилання на ст. 46 Закону України «Про Державний бюджет на 2009 рік» (Допомога при народженні дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку відповідно до Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" та Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" призначається і здійснюється в розмірах і порядку, визначених Кабінетом Міністрів України), та Порядок призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. №1751, слід зазначити, що, насамперед, будь-яка постанова Кабінету Міністрів України є підзаконним нормативно-правовим актом, що складається на виконання конкретного закону з метою встановлення порядку його виконання, тому не може суперечити йому. Тобто, якщо Конституцією України та Законами України («Про державні соціальні гарантії», «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням») встановлено розмір допомоги по догляду за дитиною, то Кабінет Міністрів України не має повноважень зменшувати цей розмір та скасовувати права, надані законом як вищим нормативним актом.
Оскільки Постановою Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 р. № 8 “Про незалежність судової влади” (абз.1 п.19) визначено, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод, тому враховуючи викладене та виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними нормативними актами, беручи до уваги висновки, викладені у мотивувальних частинах Рішень Конституційного суду України від 09.07.2007 р. №6-рп/2007 та від 22.05.2008 р. №10-рп/2008, слід відзначати, що в даному випадку в частині визначення розміру допомоги не підлягає застосуванню Порядок призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. №1751, а необхідно застосувати ч.1 ст.15 Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" взагалі, а для мене, як застрахованої (працюючої) особи – ст.43 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням».
Причому в порушення п.2 ч.1 ст.163 КАСУ судом першої інстанції у постанові по справі взагалі не наведено мотивів, з яких виходив суд відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо призначення та виплати допомоги по догляду за дитиною у розмірі прожиткового мінімуму у 2009 році, та не зазначено положень законів, якими він при цьому керувався. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій взагалі не містять висновків щодо застосування нормативно-правових актів у 2008 і 2009 роках.
Враховуючи, що дія кожного закону про Державний бюджет України на відповідний рік закінчується 31 грудня цього конкретного року, у 2009 році є діючою частина 1 ст. 15 зазначеного Закону у редакції, що діяла до прийняття Закону №3235-IV від 20.12.2005 «Про Державний бюджет України на 2006 рік», тобто до того, як Верховною Радою щороку (починаючи з 2006 року) вносилися зміни до Закону «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» законами про Державний бюджет України на відповідні роки, а саме: «Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років» (що діяла до 01.01.2006 р.) Таким чином, є безпідставним посилання на будь-яку іншу редакцію зазначеної статті, а також на будь-які інші нормативно-правові акти (в тому числі постанови Кабінету Міністрів України), прийняті на виконання втративши чинність редакцій закону.
Безпідставним є також твердження, що рівень допомоги по догляду за дитиною на 2009 рік встановлений в розмірі відповідно до положень законів які діяли в 2008 році. Закон України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» не містить такого обмеження. Статтею 54 зазначеного закону встановлено, що «...у 2009 році прожитковий мінімум на одну особу та для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, в розмірах, що діяли у грудні 2008 року. Розміри державних соціальних гарантій на 2009 рік, що визначаються залежно від прожиткового мінімуму, встановлюються відповідними законами України, цим Законом та нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України.»
Причому у відповідності до ст. 46 Закону України «Про Державний бюджет на 2009 рік» "допомога при народженні дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку відповідно до Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" та Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" призначається і здійснюється в розмірах і порядку, визначених Кабінетом Міністрів України".
Таким чином, у 2009 році Верховною радою України не зупинялася дія та не вносилися зміни до законів України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" та "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" (в тому числі в частині визначення розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років). Отже, розмірів допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку Закон України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» не встановлює, як і не обмежує їх рівнем 2008 року.
Таким чином, посилання на те, що Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008 безпосередньо пункт 23 розділу II Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" та аналогічні норми Закону України "Про Державний бюджет України на 2009 рік" неконституційними не визнавалися, є безпідставним. Особливо враховуючи те, що на підставі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їм. Таким чином, будь-які закони та нормативно-правові акти, які регулюють правовідносини стосовно прав та свобод громадян, мають відповідати вимогам Конституції України. В ст. 46 Конституції України зазначено що соціальні виплати та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом; та згідно ст. 21 та ст. 64 конституційні права людини є непорушними і не можуть бути обмежені, крім випадків воєнного та надзвичайного стану. Звуження змісту і обсягу існуючих прав (коригування розміру допомоги в сторону її зменшення) при прийнятті нових законів або внесені змін до чинних законів заборонено ст. 22 Конституції України.
А щодо посилання на нормативно-правові акти, видані Кабінетом Міністрів України, то в межах своїх повноважень зазначений орган видає підзаконні нормативно-правові акти на виконання відповідних законів України. Отже, враховуючи, що право на отримання допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надано особам з урахуванням їх статусу застрахованості законами України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" та "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" , цими ж законами встановлено розмір допомоги, Кабінет Міністрів України встановлює порядок реалізації зазначених законів. Крім того, у відповідності до ч.2 ст.9 КАСУ суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, тому у відповідності до загальних засад пріоритету законів над підзаконними нормативними актами посилання на підзаконні-нормативно правові акти, що їм суперечать є недоречним. Так само недоречним з підстав, наведених у позові є посилання на ст. 15 Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" у редакції, зміненій Законами України про Державний бюджет. Але в порушення ч.2 ст.9 КАСУ саме ці норми було застосовано судом першої інстанції при вирішенні справи.
Апеляційний суд також проігнорував питання щодо стягнення моральної шкоди та  компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (як, доречи, і доводи апеляційної скарги відповідача, зокрема, щодо сплати ним державного мита). Адже, згідно ст.1 чинного Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Згідно ст. 2 та 3 цього ж Закону компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру. Сюди ж відносяться і різні соціальні виплати.

4. Судами першої та апеляційної інстанцій взагалі не прийнято до уваги практику Європейського суду з прав людини.
Прошу шановний суд під час розгляду касаційної скарги врахувати зазначену практику (наведена у позовній заяві), а також прийняти до уваги лист ВАСУ від 06.05.2011 р. № 622/11/13-11. У зазначеному листі ВАСУ вважає за необхідне звернути увагу адміністративних судів на таке.
Остаточним рішенням Європейського суду з прав людини від 7 жовтня 2010 року в справі “Богатова проти України” визнано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Заявниця стверджувала, що розмір її пенсії, нарахованої на підставі відповідного закону, не відповідає вимозі Конституції України щодо забезпечення рівня життя, не нижчого від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Відповідно заявниця, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, стверджувала, що до її справи повинні бути застосовані саме норми Конституції як норми прямої дії. Дослідивши обставини справи, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національні суди не вчинили жодної спроби розглянути позов заявниці з точки зору конституційності законодавства, що було застосовано при нарахуванні їй пенсії, попри те, що заявниця в кожній судовій інстанції наголошувала на цьому питанні. Європейський суд з прав людини зазначив, що національні суди, маючи за національним законодавством, у разі наявності спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, повноваження ініціювати відкриття конституційного провадження, цілком ігноруючи вказаний аргумент заявниці – без надання у рішеннях обґрунтування для його відхилення, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

5. Судом апеляційної інстанції порушено вимоги норми процесуального права, а саме ст. ст. 167, 190, 197 КАСУ, що призвело до порушення конституційного права на захист.
Відповідно до ст. 190 КАСУ суддя-доповідач   протягом  десяти  днів  після  відкриття апеляційного провадження надсилає   копії   ухвали   про   відкриття   апеляційного провадження  особам,  які  беруть  участь у справі, разом з копією апеляційної  скарги,  інформацією  про  їхні  права та обов'язки і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу. Про місце і час розгляду справи апеляційним судом я взагалі не повідомлялась.
Неповідомлення мене про місце і час розгляду справи апеляційним судом призвело до позбавлення мене можливості реалізації моїх процесуальних прав. Зокрема, права на захист. Апеляційний суд порушив ст. 59 Конституції України, відповідно до якої «кожен має право на правову допомогу». Крім того право на правовий захист закріплений положеннями Європейської конвенції, яка ратифікована Україною, в якій зазначено, що: «кожен має право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд».
Більш того, відповідно до ст. ст. 167, 197 КАСУ копія рішення суду  апеляційної інстанції мала бути надіслана мені протягом трьох днів з моменту підписання постанови. Однак постанова, винесена 31 травня 2011 року була направлена лише 06 липня 2011 року. І отримана мною не раніше ніж 14 липня 2011 року (а саме 18 липня 2011 року). Про зазначене свідчить поштовий штемпель та відмітки працівника поштового відділення про відсутність адресата (11.07.11 р. та 14.07.11 р.) на копії конверту, яка додається.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного та необгрунтованого рішення.
Прошу розглянути касаційну скаргу з точки зору конституційності законодавства, що було застосовано при нарахуванні допомоги по догляду за дитиною, а не питання відсутності коштів у бюджеті та небажання виносити «гучні рішення». Прошу не позбавляти мене надії та впевненості в майбутньому, крил у важкій боротьбі за гідне існування наших дітей та віри в те, що в Україні ще існують професійні і неупереджені судді та верховенство права, засноване на Конституції України. Прошу професійно виконати обов'язки, покладені на суддів, детально проаналізувати суть справи і розібратися у існуючій колізії законів, тим самим захистити права позивача на законних підставах.
Керуючись вищевикладеним, враховуючи те, що всі можливості надання доказів сторонами вичерпано, та на підставі ст. ст. 211, 229 Кодексу адміністративного судочинства України, –

ПРОШУ ШАНОВНИЙ СУД:

1. Вважати причину пропуску (порушення вимог КАСУ судом апеляційної інстанції) поважною та поновити строк на касаційне оскарження.
2. Розглянути касаційну скаргу з участю представника Позивача у справі у судовому засіданні суду касаційної інстанції.
3. Скасувати постанову апеляційного суду м. Києва від 31 травня 2011 р. по справі № 22-а/2690/4106-11 та рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22.06.2010 р. по справі № 2-2164/1-2010р.
4. Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.



ДОДАТКИ:
1. Копії касаційної скарги (три примірники).
2. Квитанція про сплату судового збору.
3. Копія постанови апеляційного суду м. Києва від 31 травня 2011 р. по справі № 22-а/2690/4106-11.
4. Копія рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22.06.2010 р. по справі № 2-2164/1-2010р.
5. Копія конверта, у якому було надіслано постанову апеляційного суду м. Києва.


„____” серпня 2011 р.                                     _____________________

Комментариев нет:

Отправить комментарий