Часть первая статьи 185-1 КоАП предусматривает
ответственность за «нарушение установленного порядка организации проведения
собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций». Эта норма не приводит (не
дает) четкого и однозначного определения кто именно, какой компетентный орган
установливает порядок организации проведения указанных мероприятий, и не
называет вид нормативного акта, на основании которого действует этот порядок.
Однако применение положений статьи 39 Конституции Украины в системной связи с
положениями статьи 92 Основного Закона убеждают в том, что порядок организации
проведения собраний должен быть установлен Верховной Радой Украины и
исключительно на основании закона, поскольку именно законами Украины
определяются права и свободы человека и гражданина, в том числе и право на
мирные собрания, гарантии этих прав и свобод; основные обязанности гражданина.
Парламент Украины не ввел в действие ни одного закона,
который бы регулировал порядок проведения мирных демонстраций, несмотря на то,
что статьи 39 и 92 Конституции Украины четко требуют того, чтобы такой порядок
был установлен законом. Указ Президиума Верховного Совета СССР от 28 июля 1988
г. «О порядке организации и проведения собраний, митингов, уличных шествий и
демонстраций в СССР» не может быть признан общепринятым нормативным документом,
регулирующим порядок проведения демонстраций, поскольку предусматривает иной
порядок проведения указанных мероприятий, чем тот, который определен Конституцией
Украины.
Не обеспечивают достаточных правовых оснований
регулирования организации и проведения демонстраций и правила, введенные
органами местного самоуправления; причина та же - отсутствие общего акта
парламента (специального закона), на основании которого возможно разрабатывать
документы органов местной власти.
Верховный Суд Украины считает, что привлечение к
административной ответственности за «нарушение установленного порядка
организации либо проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций»,
на что указывает часть первая статьи 185-1 КоАП, является вмешательством в
гарантированное Конституцией Украины и статьей 11 Конвенции право лица на
мирные собрания.
Верховный Суд Украины отмечает, что применение
статьи 185-1 КоАП к лицу в подобной правовой ситуации не будет основываться на
законе. Отсутствие установленного законом порядка проведения мирных собраний, а
отсюда - наказание за нарушение несуществующего порядка, исключает признание
приказов работников милиции о прекращении митинга законными и предсказуемыми.
Из этого следует сделать вывод, что поскольку нарушение установленного порядка
проведения мирных собраний в редакции статьи 185-1 КУоАП не является
правонарушением, требования работников милиции прекратить эти действия не могут признаваться законными и влечь за собой ответственность за злостное неподчинение им.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
3 березня 2014 року місто
Київ
Верховний Суд України у складі:
головуючого: Гриціва М.І.,
суддів:
Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М.,
Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор’євої Л.І., Гуля В.С.,
Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В.,
Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Короткевича М.Є., Коротких О.А.,
Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Кузьменко О.Т.,
Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В.,
Пивовара В.Ф., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б.,
Редьки А.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,
Скотаря А.М., Терлецького О.О., Фесенка Л.І. Шицького І.Б.,
Школярова В.Ф., Яреми А.Г.,
за
участю: заявника ОСОБА_1,
начальника
управління участі прокурорів Генеральної
прокуратури
України у перегляді судових рішень у кримінальних
справах
Курапова М.В.,
представника Урядового уповноваженого у справах
Європейського
Суду з
прав людини Власюка В.В.,
розглянувши
справу про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 за заявою самого ОСОБА_1
про перегляд судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою
установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних
зобов’язань при вирішенні справи судом,
установив:
Галицький районний суд міста Львова
постановою від 14 жовтня 2010 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року
народження, уродженця і мешканця міста ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України,
такого, що не має судимості, визнав винним у вчиненні адміністративних
правопорушень, передбачених статтею 185 і частиною першою статті 1851
Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), та наклав на
нього стягнення – адміністративний арешт строком на три доби.
ОСОБА_1 визнано винним у тому, що
він 12 жовтня 2010 року у час приблизно між 11 год. 30 хв. та 12 год. 40 хв.
проводив мітинг без відповідного дозволу Львівської міської ради. На законні
вимоги працівників міліції припинити порушення громадського порядку і пройти з
ними до Галицького РВ ЛМУ УМВСУ у Львівській області позитивно не реагував.
Почав кликати на допомогу учасників акції, які кричали, ображали та погрожували
працівникам міліції неприємностями по службі.
Ці дії ОСОБА_1 суд кваліфікував як
порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і
демонстрацій та як злісну непокору законним вимогам працівників міліції при
виконанні ними своїх службових обов’язків із охорони громадського порядку.
За наслідками перегляду справи,
який провадився у присутності заявника та його захисника, апеляційний суд
Львівської області постановою від 27 жовтня 2010 року рішення місцевого
суду залишив без змін.
Із матеріалів справи зрозуміло, що
17 серпня 2010 року заявник від імені місцевої організації «Вартові закону»
повідомив міського голову міста Львова про намір проводити пікетування біля
адміністративної будівлі прокуратури Львівської області щовівторка з
10 год. 30 хв. до 13 год. 00 хв. з 17 серпня 2010 року
по 1 січня 2011 року під гаслом «Геть корупцію з прокуратури».
12 жовтня 2010 року заявник
повідомив орган місцевого самоврядування про пікетування обласної прокуратури і
почав його проводити з 11 год. 30 хв. за участі приблизно 25 осіб. Під час
проведення заходу працівники міліції наказали учасникам пікету відійти від
будівлі прокуратури на відстань не менше п’яти метрів. На виконання цієї вимоги
учасники акції стали на газон з другого боку вулиці, оскільки при буквальному
виконанні вказівки їм довелось би стояти на проїзній частині дороги. Працівники
міліції заборонили стояти й на обраному учасниками акції місці. Потім вони
відкликали ОСОБА_1 набік і намагалися його затримати. Але під тиском учасників
акції, які почали фільмувати їх дії, працівники міліції відпустили заявника.
Упродовж 5 – 11 жовтня
2010 року виконавчий комітет Львівської міської ради двічі звертався до
Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою про заборону
демонстрації, анонсованої заявником, яку суд своєю постановою від 13 жовтня
того ж року задовольнив.
За твердженнями заявника, того дня,
коли адміністративний суд постановив своє рішення, його викликали до відділу
міліції для з’ясування причин неявки в судове засідання. У відділі приблизно о
17-й годині. працівники міліції склали щодо нього протоколи про адміністративні
правопорушення: перший – за злісну непокору законній вимозі працівника міліції
(стаття 185 КУпАП); другий – за порушення порядку організації і проведення
зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (стаття 1851 КУпАП).
Адвоката, якого він запросив телефоном, працівники міліції не впустили у
приміщення відділу міліції. О 23-й годині ОСОБА_1 помістили в кімнату для
затриманих, де він перебував до 15-ї години наступної доби.
14 жовтня 2010 року працівники
міліції доставили ОСОБА_1 до Галицького районного суду м. Львова. Перед
початком судового засідання заявник не мав можливості вивчити матеріали справи.
Суд відхилив клопотання заявника надати йому можливість залучити до участі у
справі захисника, пославшись при цьому на те, що заявник як правозахисник може
сам себе захищати. Відхилив суд також клопотання заявника про виклик і допит у
судовому засіданні свідків та про перегляд відеозапису, зробленого під час
події 12 жовтня 2010 року.
ОСОБА_1 звернувся із заявою до
Європейського суду з прав людини (далі – Суд), в якій зазначив, що під час
провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо нього були
порушені положення Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі –
Конвенція).
Розглянувши справу, Суд констатував
і у своєму рішенні від 11 липня 2010 року постановив, що були порушені:
стаття 11 Конвенції – право
заявника на мирні зібрання через відсутність чіткої та передбачуваної процедури
організації та проведення таких зібрань;
стаття 7 Конвенції – визнання заявника
винним у порушенні порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних
походів і демонстрацій, тоді як власне процедура організації і проведення таких
зібрань не була передбачена законодавством;
пункт 1 статті 6 Конвенції в
поєднанні з підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції – з огляду на короткий
проміжок часу між складанням протоколів про адміністративне правопорушення та
розглядом справи судом (кілька годин) заявнику не було надано достатньо часу та
можливостей підготуватися до захисту;
пункт 1 статті 6 Конвенції в
поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції – свавільна та незаконна
відмова національного суду надати заявнику можливість скористатися послугами
захисника, незважаючи на те, що національне законодавство гарантувало йому таке
право та він прямо клопотав про надання йому захисника;
пункт 1 статті 6 Конвенції в
поєднанні з підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції – відмова національного
суду викликати та допитати в судовому засіданні свідків події та дослідити
відеодокументи;
пункт 1 статті 6 Конвенції –
неналежне мотивуванням національними судами рішень, якими заявник визнавався
винним у порушенні процедури організації та проведення зібрання.
У заяві про перегляд справи
Верховним Судом України ОСОБА_1, навівши своє трактування фактичних обставин
справи, просить скасувати постанову Галицького районного суду міста Львова від
14 жовтня 2010 року, постанову апеляційного суду Львівської області від 27
жовтня 2010 року та закрити провадження у справі.
Своє прохання обґрунтовує в
основному доводами, констатованими в рішенні Суду.
Верховний Суд України заслухав
суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та прокурора, який бере участь у розгляді
справи, про задоволення заяви із наведених у ній підстав, пояснення
представника Урядового уповноваженого у справах Суду про необхідність виконання
рішення Суду з урахуванням його висновків, дослідив обставини справи про
адміністративне правопорушення та матеріали, додані до заяви, обговорив доводи
заяви й дійшов висновку про таке.
1. Відповідно до частини першої
статті 2971 КУпАП судові рішення у справі про адміністративне
правопорушення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті з підстави
встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною,
порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні судом справи про
адміністративне правопорушення.
Україна зобов’язалася гарантувати
кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі
І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
Конвенційні права та свободи, серед
них і право на справедливий суд, (стаття 6 Конвенції), право не підлягати
відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом
правопорушенням (стаття 7 Конвенції), свобода зібрань та об’єднань (стаття 11
Конвенції), за своїм сутнісним значенням є фундаментальними правами і
свободами, які становлять основу правової системи. Вони мають найвищу юридичну
силу стосовно прав та обов’язків, що закріплюються в звичайних законах і є
правами держави.
Відповідно до статей 2974,
2978, 2979 КУпАП перегляд справи про адміністративні
правопорушення з підстави, передбаченої статтею 2971 того ж Кодексу,
здійснюється Верховним Судом України. Виходячи із правової природи конвенційних
положень, такий перегляд Верховний Суд України здійснює незалежно від того, в
якому вимірі (аспекті) – матеріально-правовому чи процесуальному – були
допущені порушення Конвенції при вирішенні справи судом.
2. Відповідно до статті 46
Конвенції держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій
справі, в якій вона є стороною.
На підставі глави 3 Закону України
від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини» констатоване Судом порушення
Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття
індивідуальних та/або загальних заходів. За статтею 10 цього Закону додатковими
заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це
можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення
Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні суду. Відновлення попереднього
юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду
справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду
справи адміністративним органом.
Згідно із Рекомендацією N R
(2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або
поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття
рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи
поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і
пропонується застосовувати, особливо:
- коли потерпіла сторона і далі
зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, –
наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту
і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення
провадження;
- коли рішення Суду спонукає до
висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або в
основі визнаного порушення лежали істотні процедурні помилки чи положення, які
ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на
національному рівні.
Відповідно до статті 2979
КУпАП за наслідками розгляду заяви Верховний Суд України, якщо дійде висновку
про повне або часткове задоволення заяви, має право: 1) скасувати постанову та
закрити провадження; 2) скасувати постанову та прийняти нову постанову; 3)
скасувати постанову та направити справу про адміністративне правопорушення на
новий розгляд до суду, який виніс оскаржувану постанову; 4) змінити постанову.
3. Згідно з протоколом про
адміністративне правопорушення від 13 жовтня 2010 року щодо ОСОБА_1 було розпочато провадження у справі
про адміністративне правопорушення за ознаками частини першої статті 1851
КУпАП, зміст якого полягав у тому, що він у час, місці та за обставин,
зазначених в оскарженій постанові районного суду, «організував проведення
мітингу та вуличного проходу без повідомлення про це» відповідного підрозділу
органу місцевого самоврядування «не пізніше, ніж за два дні до дня проведення
заходу», чим порушив правила локального нормативного акта.
Галицький районний суд міста Львова
постановою від 14 жовтня 2010 року визнав ОСОБА_1 винним у висунутому йому
обвинуваченні і при цьому зазначив, що він «незаконно провів мітинг (вуличний
прохід) без відповідного дозволу на нього Львівської міської ради». Посилань на
нормативний документ, що регламентував порядок проведення мирних зібрань,
мітингів, вуличних походів, чи який би встановлював право органів місцевого
самоврядування надавати дозвіл на проведення означених заходів, у судовому
рішенні немає. Не наведено в постанові суду жодних мотивів стосовно
недотримання ОСОБА_1 строків завчасного сповіщення про день проведення мітингу,
яке йому було постановлено за провину.
За постановою Львівського окружного
адміністративного суду від 13 жовтня 2010 року рішення про заборону
громадській організації «Вартові закону», очолюваній ОСОБА_1, проводити
пікетування біля будівлі прокуратури Львівської області було ухвалене після
події пікетування, яке відбулося напередодні, й, крім того, сама заборона
починала свою дію з 19 жовтня 2010 року.
Стаття 11 Конвенції гарантує
кожному право на свободу мирних зібрань та свободу об’єднань з іншими, включаючи
право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.
Ці конвенційні положення
узгоджуються з положеннями Конституції України, яка гарантує громадянам України
право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації, про проведення яких вони мають завчасно сповіщати органи
виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Зазначені конвенційні та
конституційні положення не є абсолютними; щодо права на мирні зібрання та
об’єднання на тому ж нормативному рівні встановлені обмеження, які повинні
відповідати трьохскладовим умовам: 1) такі обмеження мають бути встановлені
законом; 2) вони мають відповідати легітимним цілям – інтересам національної
або громадської безпеки, охороні здоров’я або моралі, захисту прав і свобод
інших громадян; 3) бути необхідними в демократичному суспільстві (пункт 2
статті 11 Конвенції, частина друга статті 39 Конституції України).
За рішенням Суду використаний в
інтерпретованій ним конвенційній нормі вислів «встановлено законом» означає не
тільки те, що обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання мають
ґрунтуватися на законі, але вимагає також, щоб нормативний акт, який
регулюватиме такі обмеження, відповідав певним якісним характеристикам: був
доступним, сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати
зацікавленим особам можливість регулювати свою поведінку, бути здатним – за
потреби, за відповідної консультації – передбачити міру, що є розумною за
відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія.
Частина перша статті 1851
КУпАП передбачає відповідальність за «порушення встановленого порядку
організації проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Ця
норма не наводить (не дає) чіткого й однозначного визначення хто саме, який компетентний
орган влади встановив чи має встановлювати порядок організації проведення
означених заходів, і не називає вид нормативного акта, на підставі якого діє
цей порядок. Однак застосування положень статті 39 Конституції України в
системному зв’язку із положеннями статті 92 Основного Закону переконують у
тому, що порядок організації проведення зборів має бути встановлений Верховною
Радою України і виключно на підставі закону, оскільки саме законами України
визначаються права та свободи людини і громадянина, зокрема й право на мирні
збори, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина.
У рішенні Суд констатував, що
Конституція України передбачає загальні правила щодо можливих обмежень свободи
зібрань, але ці правила вимагають юридичного розвитку в національному
законодавстві. На погляд Суду, парламент України не ввів у дію жодного закону,
який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, зважаючи на те, що
стаття 39 та 92 Конституції України чітко вимагають того, щоб такий порядок був
встановлений законом. Суд проаналізував нормативні документи, які існували на
момент прийняття рішення судами і регулювали процедури застосування обмежень на
проведення зібрань. З-поміж іншого, Суд зазначив, що Указ Президії Верховної
Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів,
мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (далі – Указ 1988 року) не
може бути визнаний загальноприйнятним нормативним документом, що регулює
порядок проведення демонстрацій, оскільки передбачає інший порядок проведення
означених заходів, ніж той, що визначений Конституцією України. Зокрема, Указ
1988 року передбачає отримання дозволу від влади на проведення зібрань чи
демонстрації, встановлює право органів влади на заборону їх проведення, в історичному
аспекті переслідує інші цілі. Конституція України таких обмежень не встановлює.
Не забезпечують достатніх правових
підстав регулювання організації та проведення демонстрацій і правила,
запроваджені органами місцевого самоврядування; причина та сама – відсутність
загального акта парламенту (спеціального закону), на підставі якого можна
розробляти документи органів місцевої влади.
В аспекті фактичних обставин цієї
справи, оцінки та висновків Суду Верховний Суд України вважає, що притягнення
ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за «порушення встановленого
порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і
демонстрації», на що вказує частина перша статті 1851 КУпАП,
визнання судом заявника винним у вчиненні правопорушення, передбаченого цією
нормою закону, є втручанням у гарантоване Конституцією України та статтею
11 Конвенції право особи на мирні зібрання.
Відповідно до підпункту а) частини
другої статті 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини», яка встановлює необхідність вжиття загальних
заходів, спрямованих на зміну практики застосування законодавства, Верховний
Суд України зазначає, що за наявності фактичних обставин (правової ситуації),
подібних до справи щодо ОСОБА_1, застосування статті 1851 КУпАП до
особи, якій вона буде ставитися за провину, слід визнавати таким, що не буде
ґрунтуватися на законі. Таке застосування має розцінюватися як втручання у
право особи на свободу мирних зібрань, адже з огляду на недієвість положень
Указу 1988 року у зв’язку із набранням чинності Конституцією України в
законодавстві фактично зникло поняття «встановленого законом порядку
організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій»
(зміст диспозиції частини першої статті 1851 КУпАП). Покликатися на
акти органів місцевого самоврядування як на такі, якими встановлюється порядок
організації або/та проведення мирних зібрань, також є неприйнятним, оскільки
посилання на них не узгоджується з вимогами статей 39 і 92 Конституції України.
4. Згідно з протоколом про
адміністративне правопорушення від 14 жовтня 2010 року щодо ОСОБА_1 одночасно з
правопорушенням, передбаченим частиною першою статті 1851 КУпАП,
було розпочате адміністративне провадження за вчинення злісної непокори
«законним вимогам працівників міліції при виконанні ними службових обов’язків»,
тобто за ознаками діяння, передбаченого статтею 185 КУпАП. Злісна непокора
ОСОБА_1 проявилась у відмові виконати вимоги працівників міліції припинити
незаконно організований ним мітинг, який відбувався з порушенням конкретних
правил акта органу місцевого самоврядування.
Галицький районний суд міста Львова
тією ж постановою від 14 жовтня 2010 року, з якою погодився апеляційний суд
Львівської області, визнав ОСОБА_1 винним у цьому діянні і відмову виконати
вимоги працівників міліції про припинення незаконного мітингу й пройти з ними
до місцевого районного відділу міліції розцінив як злісну непокору.
Стаття 7 Конвенції встановлює, що
«нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального
правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її
вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним
законом або міжнародним правом».
З урахуванням своїх висновків,
наведених вище, Суд зазначив, що порядок проведення мирних демонстрацій не був
встановлений чітким, доступним і передбачуваним національним законодавством.
Власне наявність встановленого законом порядку проведення мирних демонстрацій і
факти його порушення, як висновується з рішення Суду, мали би бути підставою
для адміністративної відповідальності за частиною першою статті 1851
КУпАП. Але відсутність означеного законодавства виключає можливість покарання
за його порушення, оскільки не може бути покарання за порушення неіснуючого
порядку.
Відсутність встановленого законом
порядку проведення мирних зібрань, а звідси – покарання за порушення
неіснуючого порядку, з погляду того самого положення, унеможливлює визнання
наказів працівників міліції про припинення мітингу законними та
передбачуваними. З цього слід зробити висновок, що оскільки порушення
встановленого порядку проведення мирних зібрань у редакції статті 1851
КУпАП не є правопорушенням, вимоги працівників міліції припинити ці дії не
можуть визнаватися законними і тягнути за собою відповідальність за злісне
непідкорення їм.
5. Відповідно до статті 245 КУпАП
завданням провадження у справах про адміністративне правопорушення, з-поміж
іншого, є: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної
справи, вирішення її в точній відповідності із законом. Згідно із пунктом 1
статті 247 того ж Кодексу провадження у справі про адміністративне
правопорушення не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю за
відсутності події і складу адміністративного правопорушення.
Аналіз та правова оцінка фактичних
обставин справи, встановлених судом, їх інтерпретація Судом дають підстави
вважати, що у проступках, поставлених ОСОБА_1 за провину, відсутні ознаки
складу адміністративного правопорушення.
У зв’язку з цим, відповідно до
вимог пункту 1 частини третьої статті 2979 КУпАП, Верховний Суд
України дійшов висновку, що судові рішення про винність ОСОБА_1 у
правопорушеннях, передбачених частиною першою статті 1851, статтею
185 КУпАП, слід скасувати, а справу закрити за відсутністю складу
правопорушення.
6. За змістом статті 268 КУпАП
особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право,
зокрема: знайомитися з матеріалами справи, подавати докази, заявляти
клопотання, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката.
Із обсягу та характеру фактичних
обставин справи вбачається, що під час провадження ОСОБА_1 був позбавлений
можливості ознайомитися з матеріалами справи до початку її розгляду в суді.
Йому було відмовлено у праві на користування юридичною допомогою захисника. Без
задоволення суд залишив клопотання ОСОБА_1 допитати як свідків осіб, які були
на місці події, та дослідити докази, зафіксовані за допомогою технічних
засобів.
У постанові районного суду не
наведено доказів обґрунтування винності ОСОБА_1 у вчиненні діянь, поставлених
йому за провину. Немає в судовому рішенні й мотивів незгоди з поясненнями
заявника про те, що його дії не є незаконними. Аналогічного змісту висновки
випливають з правової оцінки результатів розгляду справи апеляційним судом
Львівської області, який також не навів достатнього обґрунтування законності
оскарженої постанови районного суду.
У рішенні Суд зазначив, що ОСОБА_1,
навіть якщо припустити, що розпочата щодо нього справа про адміністративне
правопорушення не була складною, перебував у ситуації, за якої не мав
можливості належним чином ознайомитися з обвинуваченням та доказами проти
нього, адекватно оцінити їх і розробити ефективну юридичну стратегію свого
захисту. З позиції Суду, ці дії свідчать про порушення права мати адекватні час
та засоби для підготовки захисту, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції у
поєднанні з підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції.
Стосовно відмови місцевого суду в
забезпеченні права заявника на юридичне представництво Суд зазначив, що такі
дії є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції в поєднанні з підпунктом «с»
пункту 3 статті 6 Конвенції. При цьому наголосив, що та обставина, відповідно
до якої ОСОБА_1 був правозахисником, не обов’язково означає, що кожен
правозахисник є адвокатом, а якщо навіть є ним, то не був вразливим і/чи не
потребував підтримки, зважаючи на своє процесуальне становище обвинуваченого.
Отож, якщо заявник вважав, що
потребує юридичної допомоги і законодавство гарантує йому право на захист
незалежно від його власної обізнаності в юридичних питаннях, суд має
задовольнити клопотання про юридичне представництво. Відмова у задоволенні
такого клопотання буде незаконною і свавільною.
У рішенні Суд зазначив, що висновки
районного суду про винність ОСОБА_1 базувалися виключно на письмових
свідченнях, переважно, працівників міліції. Власне ні працівників міліції, ні
учасників демонстрації, які були свідками події 12 жовтня 2010 року та знімали
її на відео, не викликали і вони не свідчили у суді, незважаючи на клопотання
заявника про їх виклик. В аспекті наведених обставин Суд дійшов висновку про
порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в поєднанні з підпунктом «d» пункту 3
статті 6 Конвенції – порушення права допитувати свідків або вимагати їх допиту.
ОСОБА_1 при вирішенні справи в
суді, зокрема й в апеляційній скарзі, стверджував, що був обвинувачений у
проведенні мирної демонстрації без дозволу, хоча на законодавчому рівні такий
дозвіл не вимагався. Ці та інші доводи й аргументи заявника, що стосувалися
законодавчого регулювання порядку проведення мирних демонстрацій, Суд визнав
важливими, слушними і такими, що потребували оцінки та відповіді у рішенні
суду, зокрема, апеляційного суду, який вивчав письмові доводи заявника.
Оскільки суди проігнорували ці
доводи, не дали обґрунтованої відповіді на них, незгоду з апеляційною скаргою
виразили через загальне посилання на невизначені матеріали справи та сукупність
доказів, Суд розцінив це як невиконання зобов’язань пункту 1 статті 6 Конвенції
щодо справедливого судового розгляду.
Верховний Суд України вважає, що
недопуск до участі у розгляді справи адвоката, позбавлення заявника можливості
ознайомитися з матеріалами справи, скористатися своїм правом на витребування
доказів та дослідження їх під час судового розгляду за його участі, а також
необґрунтованість судових рішень є істотним порушенням таких засад судового
провадження, як законність, забезпечення права на захист, змагальність сторін
та свобода в поданні ними суду своїх доказів, безпосередність дослідження
показань та інших доказів. Ці порушення мають визнаватися достатніми і
необхідними для визнання результатів розгляду обвинувачення сумнівними,
недостовірними і такими, що не відповідають істині. За їх наявності судові
рішення не можуть (не повинні) залишатися в силі, вони мають підлягати
скасуванню із направленням справи на новий судовий розгляд, коли обвинувачення
у вчиненні правопорушення належить повторно розглянути із дотриманням
процесуальних прав обвинуваченої особи.
У зазначеній справі Верховний Суд
України тільки констатує про допущені істотні порушення процедури розгляду
справи, але не посилається на них як на підставу для скасування судових рішень
і направлення справи на новий розгляд до суду, який виніс оскаржувану
постанову. Висунуті заявникові обвинувачення не мають ознак протиправності,
вони за нормативними ознаками не є адміністративними правопорушеннями.
Відсутність у діянні ознак протиправності, тобто відсутність самого предмета
судового розгляду, виключає необхідність застосування процедури повторного судового
розгляду справи, а отже, й необхідності забезпечення реалізації прав
обвинуваченого з процесуального погляду.
На підставі наведеного, керуючись
статтею 2978, пунктом 1 частини третьої статті 2979,
статтею 29710 КУпАП, Верховний Суд України
постановив:
заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Галицького районного суду
міста Львова від 14 жовтня 2010 року та ухвалу апеляційного суду
Львівської області від 27 жовтня 2010 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а
справу про адміністративні правопорушення, розпочаті щодо нього за статтею
185 КУпАП і частиною першою статті 1851 КУпАП, закрити за
відсутністю складу адміністративного правопорушення.
Головуючий М.І. Гриців
Судді:
М.І. Балюк О.Т. Кузьменко
В.П. Барбара Н.П. Лященко
І.С. Берднік
В.В. Онопенко
С.М. Вус Л.І. Охрімчук
Л.Ф. Глос М.В. Патрюк
Т.В. Гошовська В.Ф. Пивовар
Л.І. Григор’єва О.І. Потильчак
В.С. Гуль
В.І. Б.М. Пошва
М.Б. Гусак О.Б. Прокопенко
А.А. Ємець А.І. Редька
Т.Є. Жайворонок Я.М. Романюк
В.В. Заголдний
Ю.Л. Сенін
Г.В. Канигіна
В.М. Сімоненко
М.Р. Кліменко А.М. Скотарь
М.Є. Короткевич Л.І. Фесенко
О.А. Коротких О.О. Терлецький
В.І. Косарєв І.Б. Шицький
В.В. Кривенко В.Ф. Школяров
О.В. Кривенда
А.Г. Ярема
Добавьте +1470 к вашей
карме.
Нажмите на кнопочки
соцсетей — поделитесь информацией.
Пространство любит
помогать тем, кто помогает другим. Помните об этом:)
Отправить комментарий