27 августа 2015

Терпение и труд

Супруг обратился в суд с иском о признании за ним права собственности на часть дома, которую он приобрел, находясь в зарегистрированном браке, но за собственные средства, полученные по договору займа. Супруга обратилась в суд со встречным иском о признании спорной части дома общей совместной собственностью супругов, утверждая, что имущество было приобретено за счет средств общего семейного бюджета. Договор займа был заключен между бывшим мужем и его сестрой, письменного согласия на заключение договора займа она не предоставляла и договор является фиктивным, а часть спорного дома они приобрели за общие средства супругов.

Решением суда первой инстанции за истцом было признано право личной собственности на спорное имущество, при этом в удовлетворении встречного иска о признании имущества общей совместной собственностью супругов и его разделении было отказано. Решением апелляционного суда, с которым согласился и кассационный суд, в части удовлетворения иска о признании права личной частной собственности было отказано.
Верховный Суд в деле № 6-612цс15 пришел к выводу, что суд первой инстанции правильно применил нормы статей 57, 60 СК и обоснованно определил правовой статус спорного имущества частной личной собственностью истца.
Так, имущество, приобретенное супругами за время брака, принадлежит им на праве общей собственности, в то время как имущество, приобретенное каждым из супругов до брака, является личной частной собственностью каждого из них. В тоже время СК содержит исключения из общего правила. В частности, согласно пункту 3 части 1 статьи 57 СК личной частной собственностью жены/мужа является имущество, приобретенное за время брака, но за средства, принадлежавшие ей или ему лично.
Общая совместная собственность супругов определяется не только фактом приобретения его за время брака, но и общностью участия супругов средствами или трудом в его приобретении. То есть при необходимости определения статуса имущества суд должен установить не только факт приобретения этого имущества за время брака, но и тот факт, что источником его получения были общие совместные средства или совместный труд супругов.
Таким образом, приобретение имущества за средства, полученные одним из супругов по договору займа, при наличии объективных доказательств получения им этих средств и того, что договор был заключен не в интересах семьи и не создавал обязанностей для второго из супругов, свидетельствует о приобретении спорной части дома за личные средства.
ЛАЙФХАК: составляем договор займа и забираем все.

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

1 липня 2015 року                                    м. Київ

Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:

головуючого   Григор’євої Л.І.,
суддів:  Гуменюка В.І.,         
Лященко Н.П.,            Сеніна Ю.Л.,
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
Романюка Я.М.,          Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року,    
встановила:    
У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним право власності на S_1 частину жилого будинку АДРЕСА_1. Свої вимоги він обґрунтовував тим, що з 9 вересня 2011 року до      8 квітня 2014 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 Під час перебування у шлюбі він на підставі договору купівлі-продажу придбав у ОСОБА_4 S_1 частину вказаного будинку за 120  тис. грн. Посилаючись на те, що спірний будинок придбаний за його власні кошти, які він 27 грудня 2011 року за договором позики отримав від ОСОБА_3 в сумі 40  тис. доларів США, просив задовольнити позовні вимоги.
У червні 2014 року ОСОБА_2 звернулась із зустрічним позовом, у якому просила суд визнати S_1 частину спірного будинку спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право приватної власності на S_2 його частину. ОСОБА_2 вказувала, що  спірний будинок придбаний під час перебування в зареєстрованому шлюбі за рахунок коштів спільного сімейного бюджету. Договір позики між колишнім чоловіком та його сестрою є фіктивним, а S_1 частину спірного будинку вони придбали за спільні кошти подружжя, у ОСОБА_3 їх не позичали, письмової згоди на укладення договору позики вона не надавала.
У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовною заявою про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частках 40  тис. доларів США та 300 доларів США за прострочення виконання договору позики на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
ОСОБА_3 зазначала що 27 грудня 2011 року ОСОБА_1 позичив у неї 40  тис. доларів США на строк до 15 червня 2014 року для придбання спірного будинку. Посилаючись на вимоги статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), ОСОБА_3 вважає, що ці кошти використані в інтересах сім'ї, а тому боргові зобов'язання з повернення коштів покладаються на відповідачів у рівних частках. Посилаючись на те, що відповідачі не виконали своїх зобов'язань та у визначений строк грошей їй не повернули, вона просила суд на підставі статті  625 ЦК України стягнути із них за період з 16 до 16 вересня  2014 року 3% річних, а саме 300 доларів США.     
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2014 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на S_1 частину будинку АДРЕСА_1, розташованого на земельній ділянці площею S_3 і придбаного на підставі договору купівлі-продажу від      28 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу  ОСОБА_5, реєстровий номер НОМЕР_1. У решті позову відмовлено.
У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання S_1 частини спільною сумісною власністю подружжя та його поділ відмовлено.
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 634 тис.160 грн, що за курсом Національного Банку України  станом на 22 грудня 2014 року складало 40 тис. доларів США основного боргу, 4 тис. 756 грн 20 коп., що за курсом Національного Банку України станом на 22 грудня 2014 року складає 300 доларів США - 3% річних за прострочення виконання зобов'язання, 3 тис. 654 грн судового збору. У решті позову відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 16 березня 2015 року рішення районного суду в частині задоволення позову ОСОБА_1  та відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ задоволено. Визнано S_1 частину жилого будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2  Визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на S_2 частину жилого будинку АДРЕСА_1.
У решті рішення районного суду залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 відмовлено.
У травні 2015 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 57 СК України.
Як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права заявник надає постанову Верховного Суду України від 19 червня 2013 року, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від    6 травня 2015 року та  ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року.
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК України)  Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. 
Згідно зі статтею 3604 ЦПК України  Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 9 вересня 2011 року до 8 квітня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
27 грудня 2011 року ОСОБА_1 за договором позики отримав від ОСОБА_3 40 тис. доларів США.
  28 грудня 2011 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбав у дядька ОСОБА_2 – ОСОБА_4 S_1  частину будинку АДРЕСА_1, що розташований на земельній ділянці площею S_3.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 про визнання S_1 частини спірного будинку його особистою приватною власністю та відмовляючи у позові ОСОБА_2 про визнання цього майна спільною сумісною власністю подружжя, районний суд виходив з доведеності факту придбання S_1 частини спірного будинку за особисті кошти ОСОБА_1, отримані ним за договором позики від   27 грудня 2011 року, укладеним з ОСОБА_3. Цей факт за висновком суду підтверджується банківськими документами про перерахування 40 тис. доларів США ОСОБА_3 на картковий рахунок ОСОБА_1 та про отримання ним цих коштів з карткового рахунку 27 грудня 2011 року – за день до укладення договору купівлі-продажу S_1  частини спірного будинку за ціною 120 тис. грн. При цьому суд першої інстанції з урахуванням фактичних обставин критично оцінив показання свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_6 та розписки про надання ОСОБА_2 позики для придбання спірної частини будинку.
Задовольняючи позов ОСОБА_3 про стягнення з ОСОБА_1 боргу в сумі 40 тис. доларів США, районний суд, посилаючись на норми статті 65 СК України та статті 1049 ЦК України, вважав, що борг ОСОБА_1 повинен повернути самостійно, оскільки ОСОБА_2 згоди на отримання позики не давала і  не визнала, що ОСОБА_1 отримав позику в інтересах сім'ї.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 й відмови в задоволенні позову ОСОБА_2 та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 й задоволення позову ОСОБА_2, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, зазначив, що оскільки S_1 частина спірного будинку придбана за час зареєстрованого шлюбу, то відповідно до статей 60, 70 СК України є спільною сумісною власністю і підлягає поділу між подружжям у рівних частках.
Водночас, у справах, які заявник надав на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суди дійшли інших правових висновків.
Так, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого та 6 травня 2015 року суд касаційної інстанції на підставі статті 57 СК України дійшов висновку про те, що придбана під час шлюбу одним з подружжя за власні кошти квартира за рахунок продажу належної йому на праві приватної власності іншої квартири, є його особистою власністю.
При цьому зазначено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею у набутті майна.
Аналогічні висновки містяться і в постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року, де крім того, зазначено, що договір, укладений одним із подружжя, створює обов’язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використане на задоволення потреб сім'ї. Договір, укладений одним з подружжя, за яким майно використане не на потреби сім'ї,  а на інші потреби, не створює обов’язків для іншого з подружжя.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм  майна, згідно з якими:
1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;
2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.
З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.
Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.
За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.
Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Установивши, що до придбання спірної частини будинку сторони перебували у шлюбі протягом трьох місяців, та оцінюючи, крім договору позики від 27 грудня 2011 року, інші об’єктивні докази, зокрема банківські дані про перерахування ОСОБА_3 на картковий рахунок ОСОБА_1 40 тис. доларів США та отримання ним цих коштів 27 грудня 2011 року – за день до укладення договору купівлі-продажу S_1 частини спірного будинку за ціною 120 тис. грн, а також показання свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_6 та розписки про надання ОСОБА_2 позики для придбання S_1 частини будинку, суд першої інстанції, застосовуючи норми статей 57, 60 СК України, дійшов обґрунтованого висновку про придбання спірної частини будинку за особисті кошти ОСОБА_1.
Одночасно суд на підставі статті 65 СК України визнав отриману ОСОБА_1 боргову суму його особистим боргом, урахувавши, що ОСОБА_2 згоди на укладення договору  позики не давала.
З огляду на встановлені фактичні обставини та наведені мотиви, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права – статті 57, 60 СК України та обґрунтовано визначив правовий статус спірного майна приватною особистою власністю ОСОБА_1.
Саме про таке застосування норм статей 57, 60 СК України зазначено в постановах Верховного Суду України від 19 червня та 2 жовтня 2013 року.
Скасовуючи законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні норм статей 57, 60 СК України у зв’язку із чим відповідно до підпункту "б" пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України рішення Апеляційного суду Одеської області від        16 березня 2015 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду  цивільних  і  кримінальних  справ  від  6  квітня  2015  року  в  частині
відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення позову ОСОБА_2 підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2014 року.
Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності та в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від  23 грудня 2014 року.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий    Л.І. Григор’єва
Судді:   В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
Ю.Л. Сенін
 В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема

ПРАВОВА  ПОЗИЦІЯ
(у справі № 6-612цс15)

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм  майна, згідно з якими:
1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;
2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.
З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.
Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.
За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.
Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

 Суддя
Верховного Суду України                                                     Л.І. Григор’єва

Комментариев нет:

Отправить комментарий