09 ноября 2015

Клиент быть может и не торт, и осторожным быть обязан

Действительно, факт допущения нарушений контрагентами налогоплательщика сам по себе не является доказательством недобросовестности налогоплательщика. Вместе с тем, Высший административный суд Украины акцентирует внимание на том, что при условии доказанности налоговым органом того, что плательщик при заключении сделок и выполнении хозяйственных операций действовал без должной осмотрительности, знал или должен был знать о нарушениях, допущенных контрагентами, налоговая выгода по таким операциям должна быть признана необоснованной.

Свидетельством надлежащей налоговой осмотрительности является не только представление стандартного перечня документов, но и обоснование мотивов выбора поставщика и объяснения обстоятельств заключения и исполнения договора с контрагентом с учетом обычаев делового оборота в соответствующей сфере.


ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
22.01.2015 р.    N К/800/45527/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів: головуючої - Блажівської Н. Є., суддів - Карася О. В., Рибченка А. О. (за участю секретаря - Загороднього А. А.), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Полтавській області на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2014 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2014 року у справі N 816/1601/14 за позовом Виробничо-будівельного колективного підприємства "Рассвет" до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Полтавській області про скасування податкових повідомлень-рішень, встановив:
Виробничо-будівельне колективне підприємство "Рассвет" (надалі також - ВБКП "Рассвет", позивач) звернулося до суду з адміністративним позовом до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Полтавській області (надалі також - ДПІ, відповідач), в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 17 квітня 2014 року N 0003121501/681, від 18 квітня 2014 року N 0001362201/689, N 0001372201/690 та N 0005631701/684.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2014 року від 22 травня 2014 року позовну заяву в частині вимог щодо визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 17 квітня 2014 року N 0003121501/681 залишено без розгляду за клопотанням позивача.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2014 року по справі N 816/1601/14 позов задоволено.
Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2014 року апеляційну скаргу ДПІ залишено без задоволення, а постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2014 року - без змін.
Відповідач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2014 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2014 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть учать у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.
Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, фактичною підставою прийняття податкових повідомлень-рішень від 18 квітня 2014 року N 0001362201/689 (зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у розмірі 1280541,24 грн.), N 0001372201/690 (збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість по вітчизняних товарах на суму 61221,25 грн., в тому числі 48977 грн. - за основним платежем, 12244,25 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями), N 0005631701/684 (збільшено суму податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується податковими агентами із доходів платника податку в розмірі 1771,78 грн., в тому числі 1139,60 грн. - за основним платежем, 632,18 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями), з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 3 квітня 2014 року N 923/16-03-22-01-08/24831310, про порушення позивачем вимог підпунктів 14.1.159, 14.1.36, 14.1.27, 14.1.202, 14.1.228 пункту 14.1 статті 14, пунктів 138.1, 138.2, 138.4 статті 138,підпунктів 139.1.1, 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пункту 185.1 статті 185 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), в результаті чого неправомірно віднесено суму 1280541,24 грн. до складу витрат, що враховуються при визначенні об'єкту оподаткування в періоді, що перевірявся, у тому числі за період з 1 липня 2012 року по 31 грудня 2013 року, а отже і порушено пункт 150.1 статті 150 Податкового кодексу України, в результаті чого завищено від'ємне значення об'єкта оподаткування податком на прибуток в періоді, що перевірявся, на загальну суму 1280541,24 грн.; пункту 198.1, 198.6 статті 198, пункту 201.11 статті 201 ПК України, в результаті чого занижено податок на додану вартість у сумі 48977,28 грн., у томі числі по періодам: за вересень 2012 року - 21666,25 грн., за жовтень 2012 року - 1466,64 грн., за листопад 2012 року - 16866,36 грн., за грудень 2012 року - 8978,03 грн. та завищено від'ємне значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту у сумі 7705 грн., у тому числі за грудень 2012 року; підпункту 164.2.11 пункту 164.2, пункту 164.5 статті 164, підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168, підпунктів 170.9.1 та 170.9.2 пункту 170.9 статті 170, абз. "а" пункту 176.2 статті 176 ПК України, в результаті чого було позивачем недоутримано податку з доходів фізичних осіб у сумі 1139,60 грн., у тому числі за жовтень 2012 року - 890 грн., червень 2013 року - 249,49 грн.
Надаючи оцінку висновкам попередніх судових інстанцій про не дотримання відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при прийнятті оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, Вищий адміністративний суд України звертає на наступне.
Щодо податкового повідомлення-рішення від 18 квітня 2014 року N 0001372201/690, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість по вітчизняних товарах на суму 61221,25 грн., в тому числі 48977 грн. - за основним платежем, 12244,25 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями слід зазначити, що судами попередніх інстанцій, між позивачем (Покупець) та Приватним підприємством "Сієра-Сервіс" (Продавець) укладено договір купівлі-продажу від 10 вересня 2012 року N 22/12-2, відповідно до умов якого договору продавець продає, а Покупець набуває у власність сопло НК -10, в кількості згідно виставлених рахунків-фактур.
На підтвердження реальності господарських операцій позивачем надано банківські виписки, податкові накладні, рахунки-фактури, видаткові накладні, товарно-транспортні накладні.
Здійснивши дослідження наведених доказів, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведеність відповідачем факту отримання необґрунтованої податкової вигоди за результатами відображення в податковому обліку господарських операцій з контрагентами.
Так, згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.
Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.
Пунктом 198.2 статті 198 ПК України визначено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Податковий кредит звітного періоду, за змістом пункту 198.3 статті 198 ПК України, визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.
При цьому слід зазначити і те, що факт допущення порушень контрагентами платника податків при сплаті своїх податкових зобов'язань сам по собі не є доказом недобросовісності платника податків. Разом з тим, Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що за умови доведеності податковим органом, що платник при укладенні правочинів та виконанні господарських операцій діяв без належної обачливості та, виходячи з обставин такого укладення та виконання, знав або повинен був знати про порушення, допущені контрагентами, податкова вигода за такими операціями має бути визнана необґрунтованою.
Так, підприємницька діяльність здійснюються суб'єктом господарювання на власний ризик, а відтак у господарських правовідносинах учасники господарського обороту повинні проявляти розумну обачливість, адже наслідки вибору недобросовісного контрагента покладається на таких учасників. Так, належна податкова обачність, як законна передумова отримання податкової вигоди, з якої випливає, що сумлінним платникам податку необхідно подбати про підготовку доказової бази, яка б підтверджувала прояв належної обачності при виборі контрагента.
Адже хоча з огляду на принцип індивідуальної відповідальності платника у сфері податкових правовідносин платник не є відповідальним за протиправні дії третіх осіб, що перебувають поза межами його впливу та контролю, однак несприятливі наслідки недостатньої обережності у підприємницькій діяльності мають покладатися на особу, якою були укладені відповідні правочини, та не можуть бути перенесені на бюджет шляхом зменшення податкових зобов'язань та здійснення необґрунтованих виплат з бюджету.
Такі висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду України, що висловлена останнім у постанові від 15 червня 2010 року N 10/91.
Принцип належної податкової обачності безпосередньо випливає із рішення Європейського суду з прав людини "Булвес АД проти Болгарії", на яке послалися попередні судові інстанції обґрунтовуючи правомірність відображення позивачем податковому обліку наслідків господарських операцій. У вказаному рішенні, з урахуванням якого, в силу положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права, зазначено, що платник ПДВ не має нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальником, якщо він не знав про такі зловживання і не міг про них знати.
У зв'язку з викладеним судам слід було оцінити доводи податкового органу як з метою ретельної перевірки реальності виконання спірних господарських операцій, так і в контексті з'ясування прояву позивачем розумної обережності при виборі контрагента, достеменно перевіривши обставини щодо вибору позивачем постачальників, а також обставини щодо порядку укладення правочинів з цими контрагентами.
При цьому судам слід звернути увагу на те, що за звичаями ділового обороту при здійсненні такого вибору суб'єктами господарювання оцінюються не лише умови угоди та їх комерційна привабливість, але і ділова репутація, платоспроможність контрагента, ризики невиконання зобов'язань та надання гарантій їх виконання, наявність у контрагента необхідних ресурсів (виробничих потужностей, технологічного обладнання, кваліфікованого персоналу) та відповідного досвіду.
Свідченням належної податкової обачності є не лише подання стандартного переліку документів, але й обґрунтування мотивів вибору постачальника та пояснення обставин укладення та виконання договору з контрагентом з урахуванням звичаїв ділового обороту у відповідній сфері.
Вказаному суди не надали належної правової оцінки.
Крім того, всупереч положенням статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України попередні судові інстанції не надали оцінки доводам відповідача, які, на думку останнього, свідчать про отримання позивачем необґрунтованої податкової вигоди, зокрема про те, що у контрагента позивача відсутні можливості щодо виготовлення товару, про купівлю якого стверджує позивач, а у ланцюгу постачання контрагента відсутні виробник такої продукції.
Відтак, з урахуванням наведеного, для висновків про правомірне чи неправомірне відображення позивачем в податковому обліку господарських операцій з ПП "Сієра-Сервіс" судам слід перевірити чи були реальними господарські операції та спрямованими для провадження господарської діяльності з урахуванням наведених ДПІ аргументів, а також перевірити чи дотримано позивачем принцип належної обачності при виборі контрагента.
Надаючи правову оцінку податковому повідомленню-рішенню від 18 квітня 2014 року N 0001362201/689, яким позивачу зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у розмірі 1280541,24 грн., суди попередніх інстанцій встановили, що між ВБКП "Рассвет" (Покупець) в особі в. о. директора К. І. В. та ФОП ОСОБА_6 (Продавець) укладено договір купівлі-продажу від 14 грудня 2012 року N 34/12.
При цьому, слід зазначити, що згідно матеріалів справи ОСОБА_6, маючи статус фізичної особи-підприємця, з 12 лютого 2010 року по день підписання акту перевірки був директором ВБКП "Рассвет".
Відповідно до умов укладеного договору продавець продає, а покупець набуває у власність: плита гранітна полірована 300*L*20 у кількості 2635 шт. за ціною 207,82 грн.; плита гранітна полірована 400*L*20 у кількості 2030 шт. за ціною 207,42 грн.; плита гранітна полірована 300*L*30 у кількості 1555 шт. за ціною 259,77 грн.; плита гранітна полірована 400*L*30 у кількості 870 шт. за ціною 259,77 грн.
На підтвердження виконання умов вказаного договору позивачем долучено до матеріалів справи належним чином завірені копії накладних, видаткових касових ордерів, банківських виписок.
На підставі наведених доказів, суди дійшли висновку про правомірне відображення позивачем в податковому обліку господарських операцій з ФОП ОСОБА_6.
Втім, такі висновки попередніх інстанцій, на думку касаційного суду, є передчасними.
Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).
Згідно з пунктом 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.
За змістом пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.
Підпунктом 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України визначено, що витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку не включаються до складу витрат.
З урахуванням наведеного, надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.
Про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема про наявність таких обставин:
- неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;
- відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;
- облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;
- здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку;
- відсутність первинних документів обліку.
Таким чином, докази, на які послалися суди попередніх інстанцій, на обґрунтування своїх рішень, є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у справі, що розглядається, становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції (поставки товару), а відтак і обґрунтованість визначення податкового кредиту позивача.
Відповідно до статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (частини четверта, п'ята зазначеної статті).
Згідно зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Із матеріалів справи слідує, що на підтвердження своїх доводів щодо неправомірності формування витрат позивача ДПІ вказала, що плити гранітні ФОП ОСОБА_6 не поставлялися, оскільки в останнього відсутні можливості, які об'єктивно необхідні для здійснення такого продажу товару.
Разом з тим попередні судові інстанції не надали оцінки наведеним доводам ДПІ та не встановили обставин набуття у власність ФОМ ОСОБА_6, який був одночасно і директором ВБКП "Рассвет", гранітних плит, які, за посиланням позивача, придбавались на підставі договору від 14 грудня 2012 року N 34/12.
Крім того, слід зазначити і те, що підпункт 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямовану на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.
Аналіз правових норм, зокрема підпунктів 14.1.27, 14.1.36 пункту 14.1 статті 14, пунктів 138.1, 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України дає підстави вважати, що необхідною умовою для можливості віднесення до складу витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, витрат, є їх здійснення для провадження (ведення) господарської діяльності платника податку, що спрямована на отримання доходу.
Мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності), то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненою в межах господарської діяльності платника податків і лише за таких умов платник податків має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій. Таким чином, лише господарські операції, здійснені за наявності розумних економічних причин (ділової мети) є такими, що вчинені в межах господарської діяльності.
Розглядувана позиція випливає зі змісту підпункту 14.1.231 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, відповідно до якого розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.
З урахуванням наведеного, господарською може бути визнана лише правомірна діяльність платника податку, вчинювана саме з метою одержання доходу, а не з метою заниження податкових зобов'язань. Поряд з цим наявність умов, що свідчать про правомірність такої діяльності, має підтверджуватися належними доказами.
Судам належить звертати увагу і ретельно вивчати фактичні обставини, що можуть свідчити про навмисне заниження дохідності окремих операцій.
Натомість суди попередніх інстанцій не перевірили наявності розумної економічної причини вчинення збиткових операцій позивача з ФОП ОСОБА_6.
Як підтверджується матеріалами справи, між ВБКП "Рассвет" в особі директора ОСОБА_6 та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 укладено договір оренди виробничої площі від 19 січня 2012 року N КВ-1, згідно якого позивач передав у оренду виробничу площу 100 кв. м, при цьому орендна плата становить 1, 00 грн. за 1 кв. м за місяць.
Крім того, між ВБКП "Рассвет" в особі в. о. директора К. І. В. та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 укладено договір оренди майна від 19 січня 2012 року N КВ-2, згідно якого позивач передав у оренду майно, при цьому орендна плата становить 10,00 грн. за 1 годину використання майна.
В обгрунтування відсутності розумної економічної причини в розглядуваних операціях оренди майна та площі ДПІ посилалась на те, що сума амортизаційних відрахувань за 2013 рік за орендоване Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 майно складає 113869,15 грн., а орендна плати за користування орендованим майном у 2013 році становить 4800 грн., при цьому орендарем не сплачувались кошти за використання електроенергії.
Втім, попередні судові інстанції наведеному оцінки не надали.
Крім іншого, зазначаючи про недоведеність відповідачем пов'язаності осіб позивача та його контрагента (Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6) не дослідили наявних у матеріалах справи доказів та не вчинили активних дій щодо перевірки відповідності чи не відповідності позивача та його контрагента критеріям встановленим підпунктом 14.1.159 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.
Надаючи правову оцінку податковому повідомленню-рішенню від 18 квітня 2014 року N 0005631701/684, яким збільшено суму податкового зобов'язання позивача з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується податковими агентами із доходів платника податку в розмірі 1771,78 грн., в тому числі 1139,60 грн. - за основним платежем, 632,18 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що за змістом пункту 7.39 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року N 637, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 січня 2005 року за N 40/10320, під час перевірки звітів про використання коштів для вирішення господарських питань особлива увага приділяється дотриманню підзвітними особами встановлених термінів складання та подання до бухгалтерії відповідних звітів, своєчасність повернення до каси підприємств залишку невикористаних коштів (одночасно з відповідним звітом), наявність оригіналів підтвердних документів, їх погашення тощо і не перевірили чи є належними доказами видання коштів під звіт копії підтвердних документів, що містяться в матеріалах справи, а саме копії чеків, звітності та подорожніх листів (том 2, а. с. 27 - 38).
Згідно з частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Виходячи зі змісту наведеної норми, саме на податкові органи покладається обов'язок надати достатні докази на обґрунтування висновків про порушення платником податків норм податкового законодавства, на підставі яких такому платникові визначено відповідні грошові зобов'язання.
Водночас судам варто враховувати при розв'язанні відповідних спорів принцип офіційного з'ясування обставин справи, що передбачений частинами четвертою та п'ятою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до вказаної норми суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.
Задля вжиття належних заходів із метою встановлення обставин суди повинні витребувати у податкового органу або запропонувати платнику податків надати ті докази, які не надані учасниками справи з поважних причин, але які, можуть підтвердити або спростувати доводи податкового органу щодо наявності порушень з боку платника податків.
Водночас відсутність або недостатність відповідних доказів з урахуванням змісту підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України (презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків) є підставою для висновку про неправомірність оскарженого рішення контролюючого органу.
Суд акцентує увагу на тому, що в пункті 42 рішення "Бендерський проти України" від 15 листопада 2007 року Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (див. рішення "Руїз Торійа проти Іспанії" від 9 грудня 1994).
Згідно з частиною 2 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.
Відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій не було встановлено всіх важливих обставин справи, що призвело до не обґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов'язків сторін у даному спорі, а також те, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції відповідно до положень частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись статтями 221, 223, 227, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ухвалив:
Касаційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Полтавській області задовольнити частково.
Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2014 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2014 року скасувати.
Справу N 816/1601/14 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

Головуюча
Н. Є. Блажівська
Судді:
О. В. Карась
А. О. Рибченко

Комментариев нет:

Отправить комментарий