14 января 2019

Лишить нельзя доверить

Верховный суд придерживается сложившейся судебной практики относительно расстановки запятых в спорах о лишении родительских прав. Верховный Суд по-прежнему на стороне нерадивых родителей (постановление Верховного Суда от 21.11.2018 г. по делу № 264/6681/16-ц).
Как правило, при наличии грамотно собранных доказательств и неявки в суд «родителя», которого лишают прав, суды выносят заочные решения, иски удовлетворяют.
Если же «родитель», годами не вспоминавший о своем спиногрызе, в судебном заседании заявляет о внезапной безмерной любви к нему, желании участвовать в воспитании, готовности предоставлять помощь по содержанию, то судьи верят в возможность изменения поведения к лучшему и отказываются лишать «родителя» прав.
Действительно, лишение родительских прав является крайней мерой и может применяться в исключительных случаях. Конечно, суд руководствуется благими намерениями - интересами ребенка. И не желает учитывать тот факт, что такая внезапная забота обычно лишь стремление сохранить "лицо" и репутацию. Пользуясь Ctrl + C и Ctrl + V, суды указывают, что об уклонении от воспитания ребенка можно говорить лишь при условии виновного поведения родителя, сознательного пренебрежения им своими обязанностями. Доказать же "виновное поведение" и "сознательное пренебрежение" практически нереально.
Действительно ли такие решения защищают интересы детей?


Постанова
Іменем України
21 листопада 2018 року
м. Київ

справа № 264/6681/16-ц
провадження № 61-31133св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач -  ОСОБА_2,
третя особа -  служба у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області в складі судді Мирошниченка Ю. М. від 06 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області в складі суддів: Кочегарової Л. М., Зайцевої С. А., Мальцевої Є. Є., від 19 квітня            2017 року, 
В С Т А Н О В И В :
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (далі - Цивільний процесуальний кодекс України), у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав. 
Позов обґрунтовано тим, що від шлюбу з відповідачем має неповнолітніх дітей - ОСОБА_3, 2005 року народження, та ОСОБА_4, 2007 року народження, які мешкають разом з нею. Шлюб з відповідачем розірвано 12 листопада 2009 року. З квітня 2009 року відповідач проживає окремо в іншому місті та жодного з покладених на нього законом батьківських обов'язків не виконує, не бере  участі у вихованні синів. Всі питання щодо виховання дітей вирішуються нею самостійно без участі та підтримки з боку відповідача. Зазначила, що в 2011 році уклала шлюб з ОСОБА_5, який утримує родину, бере участь у вихованні дітей.
Посилаючись на зазначене, позивач просила суд позбавити ОСОБА_2батьківських прав відносно неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4.
Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області            від   06 березня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4
Покладено на Службу у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації контроль за виконанням відповідачем батьківських обов'язків.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що є підтвердженими доводи позивача та її представника про неналежне ставлення відповідача до виховання своїх синів. Разом з тим, судом зазначено, що позбавлення відповідача батьківських прав є передчасним, оскільки зміни в його поведінці на краще можливі, про що свідчать позитивні характеристики відповідача, відсутність у нього шкідливих звичок та чинників, що мали б згубний вплив на дітей. Суд врахував висловлювання відповідача щодо любові до синів, бажання брати участь у вихованні дітей, небайдужість до їхньої долі, готовність надавати позивачу допомогу з їх утримання. Указано, що суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дітей і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків, а тому, відсутні правові підстави для задоволення даного позову.
Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 19 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 06 березня 2017 року залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції. 
У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у даній справі. 
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій невірно оцінили зібрані у справі докази та ухвалили невірне рішення про відмову у позові. Указано, що ОСОБА_2 неналежно виконує його батьківські обов'язки: не сплачує аліменти, не відвідує та не цікавиться станом здоров'я дітей, не бажав спілкуватися з останніми з моменту розірвання шлюбу між учасниками даної справи.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада  1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Судами встановлено, що учасники даної справи уклали шлюб 25 лютого 2005 року, від якого мають двох дітей - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4.
12 листопада 2009 року шлюб між учасниками справи розірвано.
Рішенням Іллічівського суду м. Маріуполя Донецької області від 06 квітня 2009 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання синів - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4 в розмірі 1/ 3 частини його доходів.
За повідомленням головного державного виконавця Іллічівського ВДВС м. Маріуполя ГТУЮ у Донецькій області № В-8 від 08 липня 2016 року виконавчого провадження за виконавчим листом № 2-776 закінчено на підставі письмової заяви стягувача про повернення виконавчого документа без подальшого виконання.
Позивач ОСОБА_1 18 січня 2011 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_5, з якими проживає у м. Києві та від шлюбу з яким ІНФОРМАЦІЯ_5 народила сина ОСОБА_7
Згідно статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Статтею 150 СК України передбачений обов'язок батьків щодо виховання та розвитку дитини.
Згідно із частинами другою та четвертою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Згідно з пункту 2 частини першої статті164 СК України мати, батько, можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.
Пунктами 15, 16, 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз'яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен визначати при цьому конкретний заклад.
Згідно із статтею 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Судами установлено, що висновок органу опіки й піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав є непереконливим, оскільки він, в цілому, ґрунтується на констатації факту відсутності спілкування батька з дітьми та не враховує об'єктивні для відповідача фактори, які ускладнюють його безпосереднє участь у вихованні синів, зокрема проживання дітей та батька в різних містах країни. При цьому поза увагою органу опіки і піклування залишилися також дані про особу відповідача, умови та спосіб його життя.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року  (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці звертає увагу, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт оскарження заявником заяви про позбавлення батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до сина (справа «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року). Зазначав, що позбавлення батьківських прав має бути виправдане інтересами дитини, і такі інтереси повинні мати переважний характер над інтересами батьків, між інтересами дитини та інтересами батьків має існувати справедлива рівновага. При цьому звертає увагу на те, що позивач у цій справі намагався побачити дитину та оскаржував заяву про позбавлення батьківських прав і цей факт міг свідчити про його інтерес до дитини.
Згідно матеріалів справи, які досліджені судом апеляційної інстанції, ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів того, що задоволення її позову і позбавлення відповідача його батьківських прав щодо малолітніх дітей сторін буде відповідати якнайкращим інтересам дітей, у зв'язку із чим не виконала свій процесуальний обов'язок щодо доведення тих обставин, на які вона посилалася при зверненні до суду. 
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, врахувавши, що позбавлення батьківських прав, тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на батьків та установивши відсутність достатніх підстав для позбавлення батьківських прав ОСОБА_2, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у позові ОСОБА_1, яка не надала належних та допустимих доказів того, що позбавлення відповідача його батьківських прав щодо малолітніх дітей сторін буде відповідати якнайкращим інтересам дітей.
Крім того, у відповідності до вимог чинного законодавства суди вірно дійшли висновку про попередження ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4, чим забезпечили справедливу рівновагу прав матері, з якою проживають діти, прав батька дітей, який під час розгляду справи наголошував на бажанні брати участь у вихованні дітей та готовність надавати позивачу допомогу з їх утримання, а також прав малолітніх дітей, найкращі інтереси яких є предметом основного піклування їх батьків.
Доводи касаційної скарги про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав спростовуються матеріалами справи, які не містять належних та допустимих доказів, що безумовно вказують на необхідність задоволення позову ОСОБА_1 з метою забезпечення якнайкращих інтересів дітей, а також обґрунтованими висновками судів попередніх інстанції. 
Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до власного тлумачення скаржником характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження. 
Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
гідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Рішення судів попередніх інстанції містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 
У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 410, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області  від 06 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області  від 19 квітня 2017 року залишити без змін. 
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий                           В. С. Висоцька
Судді:                                    С. Ю. Мартєв
                                               В. В. Пророк
                                               В. М. Сімоненко
                                                С. П. Штелик


Отправить комментарий