Расторжение
брака не влечет за собой изменение правового статуса имущества супругов. Оно
остается их общей совместной собственностью и может быть предметом сделок
только с согласия совладельца. К такому выводу пришел суд (постановление ВС по
делу № 442/8645/14-ц от 12.12.18 г.)
В
соответствии с требованиями ст. 63 СК Украины, жена и муж имеют равные права на
владение, пользование и распоряжение имуществом, принадлежащим им на праве
общей совместной собственности, если иное не установлено договоренностью между
ними. По смыслу ч. 1 ст. 65 СК Украины, жена, муж распоряжаются имуществом,
являющимся объектом права общей совместной собственности супругов, по взаимному
согласию. Часть 3 этой нормы предусматривает, что для заключения одним из
супругов договоров, требующих нотариального удостоверения и (или)
государственной регистрации, а также договоров относительно ценного имущества,
согласие второго из супругов должно быть подано в письменном виде. Согласие на
заключение договора, который требует нотариального удостоверения и (или)
государственной регистрации, должно быть нотариально засвидетельствовано.
Игнорирование
указанных предписаний законодательства с учетом требований ч. 3 ст. 203, ч. 1
ст.215 ГК Украины является основанием для признания сделки недействительной.
Таким
образом, расторжение брака не влечет за собой изменение правового статуса
имущества супругов. Такое имущество остается их общей совместной
собственностью. Только после решения вопроса о разделе имущества, являющегося
общей совместной собственностью, выделения конкретных долей каждому из
совладельцев, такое имущество приобретает статус общей долевой собственности
или личной частной собственности.
Аналогичный
вывод содержится также в постановлении ВС от 21 ноября 2018 г. по делу №
372/504/17, согласно которому, если имущество, которое является общей долевой
собственностью, передано в ипотеку без согласия других совладельцев , то
наличие этих обстоятельств свидетельствует о несоответствии договора ипотеки
актам гражданского законодательства, является основанием для признания такой
сделки недействительной в соответствии с положениями части первой статьи 203,
части первой статьи 205 ГК Украины.
Верховный
суд также обращал внимание на то, что необращение с иском о разделе имущества
супругов не является основанием для прекращения права собственности на общую
совместную собственность супругов (постановление ВС по делу № 647/1683/15-ц от
28.02.2018 г.)
Сам
факт необращения в суд с иском о разделе имущества супругов не является
основанием, с которым закон связывает (определяет) прекращение права
собственности на общую совместную собственность. Другими словами, получение
согласия супруга на сделку с имуществом, которое является общей совместной собственностью,
будет требоваться до тех пор, пока такое имущество не будет разделено между
супругами.
Постанова
Іменем України
12 грудня 2018 року
м. Київ
справа
№ 442/8645/14-ц
провадження
№ 61-6481св18
Верховний
Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С., Лесько А. О., Пророка В. В. (суддя-доповідач), Сімоненко В.
М., Фаловської І. М.,
учасники
справи:
позивач-ОСОБА_6,відповідачі:-ОСОБА_7, -публічне акціонерне товариство
«Укрсоцбанк»,треті особи:-відділ державної виконавчої служби Дрогобицького
міськрайонного управління юстиції,
-відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої
служби головного управління юстиції у Львівській області, -приватний нотаріус
Дрогобицького районного нотаріального округу Манзілевська Тетяна Станіславівна,
розглянув
у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного
товариства «Укрсоцбанк» на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської
області у складі судді Грицай М. М. від 22 квітня 2015 року та ухвалу
апеляційного суду Львівської області у складі колегії суддів: Бермеса І. В.,
Мусіної Т. Г., Савуляка Р. В., від 12 листопада 2015 року,
Встановив:
У
листопаді 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, публічного
акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), треті особи:
відділ державної виконавчої служби Дрогобицького міськрайонного управління
юстиції (далі - ВДВС Дрогобицького МУЮ), відділ примусового виконання рішень
управління державної виконавчої служби головного управління юстиції у
Львівській області (далі - ВПВР УДВС ГУЮ у Львівській області), приватний
нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу (далі - Дрогобицького
РНО) Манзілевська Т. С., про поділ спільної сумісної власності, визнання
іпотечного договору недійсним, виключення майна з акту опису та скасування
заборони на відчуження майна.
Позовні
вимоги мотивовані тим, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю
колишнього подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_6, що підтверджується рішенням
апеляційного суду Львівської області від 27 січня 2014 року у справі №
452/2622/13. Вважає за необхідне провести поділ зазначеної квартири, визнавши
право власності по 1/2 ідеальній частині за нею та ОСОБА_7
Спірна
квартира передана в іпотеку згідно з іпотечним договором, укладеним 17 грудня
2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк»
(далі - АКБ СР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», з
одного боку, та ОСОБА_7 - з іншого, і посвідченого приватним нотаріусом
Дрогобицького РНО Манзілевською Т. С. У зв'язку з укладенням вказаного договору
нотаріусом накладено заборону на відчуження вищевказаної квартири на час дії
іпотечного договору. Про ці обставини їй стало відомо у лютому 2014 року.
Вважає, що зазначені дії вчинено в порушення її прав, передбачених статтями
316, 319, 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Зазначає,
що вказаний договір іпотеки підлягає визнанню недійсним, оскільки спірна квартира
передана в іпотеку без її згоди. Крім того, у ВДВС Дрогобицького МУЮ відкрито
виконавче провадження щодо звернення стягнення на квартиру, співвласником якої
вона є.
Таким
чином, посилаючись на вказані обставини просила суд визнати за нею, право
власності на 1/2 ідеальну частину квартири АДРЕСА_1; визнати недійсним
іпотечний договір від 17 грудня 2007 року, укладений між АКБ СР «Укрсоцбанк» та
ОСОБА_7; виключити з акту опису й арешту майна від 24 вересня 2012 року
зазначену квартиру; скасувати заборону на відчуження спірної квартири.
Рішенням
Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 квітня 2015 року
позовні вимоги задоволено; визнано за ОСОБА_6 право власності на ? ідеальну
частину квартири АДРЕСА_1; визнано недійсним іпотечний договір від 17 грудня
2007 року, зареєстрований у реєстрі за № 4156, укладений між АКБ СР
«Укрсоцбанк» та ОСОБА_7 Виключено з акту опису й арешту майна від 24 вересня
2012 року державного виконавця ВДВС Дрогобицького МУЮ при примусовому виконанні
виконавчого напису № 52, виданого 21 січня 2009 року приватним нотаріусом
Львівського міського нотаріального округу, - квартиру АДРЕСА_1, скасувавши
відповідну заборону на відчуження даної квартири. Додатковим рішенням
Дрогобицького міськрайонного суду львівської області від 30 квітня 2015 року
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення
суду першої інстанції мотивоване тим, що позов підлягає задоволенню, оскільки
спірна квартира є спільною сумісною власністю колишнього подружжя та відсутня
згода позивача на укладення договору іпотеки.
Ухвалою
апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2017 року рішення суду першої
інстанції залишено без змін.
Ухвала
апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції повно та всебічно
з'ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку, тому рішення суду
першої інстанції відповідає вимогам законодавства і підстав для його скасування
немає.
У
касаційній скарзі, поданій у серпні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «Укрсоцбанк» просить
скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення
про відмову у задоволенні позову.
Обґрунтовуючи
вимоги касаційної скарги, банк посилається на порушення судами норм
процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Зазначає, що судами не враховано того, що в момент укладення іпотечного
договору сторонами дотримано всіх вимог законодавства та банку не було відомо
про те, що майно перебуває у спільній сумісній власності.
У
запереченнях на касаційну скаргу, поданих до Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листопаді 2017 року ОСОБА_6
просить касаційну скаргу банку відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити
без змін.
Ухвалою
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 20 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду.
Відповідно
до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного
процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України
від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського
процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України,
Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні
скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд
яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до
Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють
після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно
до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є
Верховний Суд.
06
лютого 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду.
Касаційна
скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Частина
третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах
здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих
процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частина
друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства,
однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та
свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх
переконливості.
Згідно
з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є
неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм
процесуального права.
До
спірних правовідносин підлягають застосуванню такі норми права.
Поняття,
зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК
України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його
зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і
розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови
здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права
власності з боку будь-яких осіб.
Відповідно
до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше
осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Відповідності
до статті 63 Сімейного кодексу (далі - СК України), дружина та чоловік мають
рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм
на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між
ними.
Згідно
із частиною першою статті 65 СК чоловік та дружина розпоряджаються майном, яке
є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Зважаючи на те, що договір іпотеки підлягає нотаріальному посвідченню, а
іпотека як обтяження нерухомого майна - державній реєстрації, згода другого з
подружжя згідно із пунктом 2 частини
третьої статті 65 СК України повинна бути нотаріально засвідчена. Другий з
подружжя у разі укладення договору іпотеки без його згоди має право в судовому
порядку оскаржити дійсність цього договору в силу частини другої статті 65 СК
України.
Згідно
з частиною першою статті 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ
майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від
розірвання шлюбу.
Відповідно
до частини першої статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є
рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно
із частиною другою статті 372 ЦК Україниу разі поділу майна, що є у спільній
сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної
сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними
або законом.
Судами
встановлено, що 17 грудня 2007 року між ОСОБА_7 та АКБ СР «Укрсоцбанк» укладено
іпотечний договір в забезпечення виконання зобов'язань за договором не
відновлювальної кредитної лінії від 14
грудня 2007 року № 625/19-43/07, укладеного між ОСОБА_7 та АКБ СР «Укрсоцбанк»,
та передано в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_7 на праві
власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним
нотаріусом Дрогобицького РНО Манзілевською Т. С. 28 квітня 2007 року,
зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 28 квітня 2007 року та в
Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно за № 9945330.
Рішенням
Апеляційного суду Львівської області від 27 січня 2014 року, яке залишено без
змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 01 квітня 2015 року, підтверджується, що квартира
АДРЕСА_1 визнана спільною сумісною власністю колишнього подружжя ОСОБА_7 та
ОСОБА_6 Установлено, що квартира набута сторонами за час шлюбу за спільні
кошти.
Відповідно
до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним
майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за
позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив
правочин, необхідних повноважень.
Розірвання
шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно
залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання
про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток
кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової
власності чи особистої приватної власності.
За
таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку
про задоволення позову, оскільки спірна квартира є спільною сумісною власністю
сторін, як колишнього подружжя, крім того, враховано відсутність волевиявлення
позивача на укладення ОСОБА_7, як подружжям, договору іпотеки, за яким мало
місце розпорядження спільним майном подружжя, тому такий правочин є недійсним.
Якщо
майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших
співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору
іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого
правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини
першої статті 205 ЦК України.
Такого
висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018
року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
У
касаційній скарзі ПАТ «Укрсоцбанк» посилається на порушення судами попередніх
інстанцій норм матеріального та процесуального права, що призвело до порушення
прав банку. Зазначає, що судом безпідставно задоволено позов, оскільки на
момент укладення іпотечного договору сторонами дотримано всіх вимог закону.
Посилається на те, що ОСОБА_7 приховав
від банку інформацію про те, що квартира належить на праві спільної сумісної
власності йому та колишній дружині.
Слід
зазначити, що суди належним чином оцінили наявні в матеріалах справи докази та
дійшли обґрунтованого висновку про задоволенні позову, оскільки відсутність
згоди одного із співвласників - колишнього подружжя, на розпорядження нерухомим
майном є підставою для визнання недійсним правочину, укладеного іншим
співвласником щодо розпорядження спільним майном.
Наведені
в касаційній скарзі доводи висновків судів першої та апеляційної інстанцій не
спростовують і фактично зводяться до переоцінки доказів, що згідно зі статтею
400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не
передбачено.
Відповідно
до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає
касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що
рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суди
першої та апеляційної інстанцій правильно встановили характер правовідносин між
сторонами у справі та обґрунтовано застосували норми 355, 369, 372 ЦК України
та статей 63, 65, 69, 70 СК України, що регулюють спірні правовідносини, тому
наявні підстави для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових
рішень без змін.
Враховуючи,
що рішення суду першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а
скаргу без задоволення, суд касаційної інстанції не має підстав для зміни
розподілу судових витрат, визначених судами попередніх інстанцій. Сторони не
заявляли до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом
справи в суді касаційної інстанції.
Керуючись
статтями 400, 409, 410, 416, 419 та підпунктом 4 пункту 1 розділу ХIII «Перехідні
положення» ЦПК України,
Постановив:
Касаційну
скаргу публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» залишити без
задоволення.
Рішення
Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 квітня 2015 року та
ухвалу апеляційного суду Львівської області від 12 листопада 2015 року залишити
без змін.
Судовий
збір за подання касаційної скарги покласти на публічне акціонерне товариство
«Укрсоцбанк».
Постанова
набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не
підлягає.
Судді:
В.
С. Висоцька
А.О.
Лесько
В.В.
Пророк
В.М.
Сімоненко
І.М.
Фаловська
Постанова
Іменем України
28 лютого 2018 року
м. Київ
справа
№ 647/1683/15-ц
провадження
№ 61-4509св18
Верховний
Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого
- Висоцької В. С.,
суддів:
Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,
учасники
справи:
позивач
- ОСОБА_2,
відповідач
- ОСОБА_3,
третя
особа - Бериславський районний сектор управління державної міграційної служби
України в Херсонській області,
розглянув
в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення
Бериславського районного суду Херсонської області від 11 листопада 2015 року у
складі судді Корсаненкова О. О. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області
від 8 лютого 2016 року у складі суддів: Семиженка Г. В., Бугрика В. В., Лісової
Г. Є.,
В С Т А Н О В И В:
Відповідно
до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону
України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського
процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України,
Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»
касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і
розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу,
передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за
правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У
липні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - Бериславський
районний сектор управління державної міграційної служби України в Херсонській
області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим
приміщенням.
Позовна
заява мотивована тим, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 3
грудня 2002 року є власником квартири АДРЕСА_1. У цій квартирі зареєстровані
позивач, його діти ОСОБА_4, ОСОБА_5 та відповідач. Сторони у справі перебували
у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Бериславського районного суду
Херсонської області від 21 вересня 2011 року розірвано. Позивач зазначає, що
ОСОБА_3 з вересня 2010 року за місцем реєстрації не проживає. Відповідач
добровільно залишила квартиру, та проживає у квартирі АДРЕСА_2. ОСОБА_3 має
інше місце проживання, з позовом про поділ майна подружжя до суду не зверталась
та у встановлений законом строк своїм правом про поділ майна подружжя не
скористалася, її реєстрація у квартирі спричиняє для позивача додаткові
витрати, добровільно знятись з реєстраційного обліку відповідач не бажає.
На
підставі викладеного, позивач просив визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право
користування квартирою АДРЕСА_1.
Рішенням
Бериславського районного суду Херсонської області від 11 листопада 2015 року у
задоволенні позову відмовлено.
Рішення
суду першої інстанції мотивоване тим, що квартира АДРЕСА_1 є спільним сумісним
майном, набутим подружжям у шлюбі, тому відсутні правові підстави для
позбавлення ОСОБА_3 права користування квартирою, яка знаходиться у спільній
сумісній власності сторін.
Ухвалою
апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2016 року рішення суду
першої інстанції залишено без змін.
Ухвала
апеляційного суду мотивована тим, що, оскільки квартира була придбана сторонами
у справі під час шлюбу, то відповідно до статті 22 КпШС України,в редакції,
чинній на момент виникнення спірних правовідносин, є спільним сумісним майном
подружжя. Частина друга статті 405 ЦК України не передбачає можливості
позбавлення права користування квартирою особи, яка є її співвласником. В
матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про припинення права
власності ОСОБА_3 на вказану квартиру.
У
касаційній скарзі, поданій у лютому 2016 року до Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просив скасувати
рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове
рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами
норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна
скарга мотивована тим, що судами безпідставно визнано наявність права
користування спірним житлом за відповідачем, виходячи з факту реєстрації
відповідача у квартирі, оскільки ОСОБА_3 має інше місце проживання та з позовом про поділ майна подружжя до суду не
зверталась, у встановлений законом строк своїм правом про поділ майна подружжя
не скористалася.
Вказував
на те, що відповідач була відсутня в квартирі за місцем своєї реєстрації без
поважних причин понад 1 рік, починаючи з 2010 року, припинення сімейних
відносин з позивачем позбавляє її права користування цією квартирою, а тому
наявні підстави для визнання її такою, що втратила право користування житловим
приміщенням.
31
січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
У
частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних
справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих
процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Положенням
частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного
оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи
порушення норм процесуального права.
Відповідно
до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи
в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність
застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи
процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними
обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання
про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних
доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових
рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною
першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга
розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку
спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з
урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційна
скарга підлягає залишенню без задоволення.
Встановлено
й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з
додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної
скарги цих висновків не спростовують.
Судами
встановлено, що сторони у справі з жовтня 1996 року перебували у зареєстрованому
шлюбі, який рішенням Бериславського районного суду Херсонської області від 21
вересня 2011 року розірвано.
Сторони
у справі мають дітей: доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та сина ОСОБА_4,
ІНФОРМАЦІЯ_2.
У
період шлюбу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 3 грудня 2002
року набуто у власність квартиру АДРЕСА_1. У вказаній квартирі зареєстровані
позивач, відповідач та їх діти ОСОБА_4 і ОСОБА_5
Рішенням
Бериславського районного суду Херсонської області від 21 вересня 2011 року встановлено, що протягом тривалого
часу сторони разом не проживають, шлюбні відносини припинилися з вересня 2010
року.
Статтею
22 КпШС України, в редакції, чинній на момент набуттяквартири АДРЕСА_1 у
власність, встановлено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його
спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння,
користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами
на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього
господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав
самостійного заробітку.
Після
розірвання шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розподіл спільного майна подружжя не було
проведено.
Відповідно
до частини другої статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право
на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад
один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або
законом.
Судами
встановлено, що ОСОБА_3 не проживає постійно в квартирі АДРЕСА_1, у зв'язку з
конфліктними ситуаціями між колишнім подружжям, оскільки ОСОБА_2 застосовував
до відповідача фізичне насильство. Однак цією квартирою ОСОБА_3 користується в
періоди відряджень позивача.
Частиною
першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення,
відповідно до яких громадяни, які мають
у приватній власності будинок (частину
будинку), квартиру, користуються ним (нею) для
особистого проживання і проживання
членів їх сімей та інших осіб.
Установлено,
що квартира АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном набутим подружжям у шлюбі,
отже, відповідач є співвласником вказаної квартири.
Частинами
першою, другою статті 319 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення
спірних правовідносин, передбачено, що власник володіє, користується,
розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо
свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав
та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад
суспільства.
Відповідно
до статті 321 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних
правовідносин, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно
позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути
позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в
порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності
може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на
підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного
відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті
353 цього Кодексу.
Статтею
346 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин,
врегульовані підстави припинення права власності, а саме: відчуження власником
свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності
на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп
пам'яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної
власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів
суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за
зобов'язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи
смерті власника.
На
підставі вищевикладеного, судами попередніх інстанцій встановлено, що квартира
є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі. Вирішуючи вимоги щодо
наявності підстав для визнання особи такою,
що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції, з
висновками якого погодився апеляційний суд, вірно виходив з того, що відповідач
не втратила право власності на вказану
квартиру, в силу вимог статей 319, 321 ЦК України.
За
таких обставин, місцевий суд, з висновками якого погодився апеляційний суд,
дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову
про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
оскільки положення частини другої статті 405 ЦК України не розповсюджуються
на спірні правовідносини.
Доводи
касаційної скарги про те, що відповідач не є власником спірної квартири, не
ґрунтуються на законі, оскільки судами встановлено, що відповідно до статті 22
КпШС України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин,
спірна квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі.
Отже,
зазначені позивачем обставини про те, що відповідач була відсутня в квартирі за
місцем своєї реєстрації понад 1 рік, не свідчать про відмову ОСОБА_3 від права
власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності
на нього.
Сам
факт незвернення ОСОБА_3 до суду із позовом про розподіл майна подружжя не є
підставою, з якою закон пов'язує (визначає) припинення права власності на
спільну сумісну власність.
Судові
рішення містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі
достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та
обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою
частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод.
Недоліків,
які призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального
судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у
справі, та впливають на суть ухвалених рішень під час розгляду справи у суді
касаційної інстанції не встановлено.
Відповідно
до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає
касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що
рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На
підставі викладеного, колегія суддів вважає, що судові рішення судів першої та
апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та
процесуального права, а тому ці судові рішення відповідно до частини першої
статті 410 ЦПК Українинеобхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без
задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновки судів не спростовують.
Керуючись
статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів
Другої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну
скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення
Бериславського районного суду Херсонської області від 11 листопада 2015 року та
ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2016 року залишити
без змін.
Постанова
набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не
підлягає.
Судді
Отправить комментарий