30 сентября 2013

Подписал договор? Уже должен...



Верховный Суд Украины 18 сентября 2013г. рассмотрел дело № 6-63цс13, предметом которого был спор о взыскании долга по договору займа. При рассмотрении этого дела ВСУ сделал правовой вывод о том, что письменная форма договора займа вследствие его реального характера является доказательством не только факта заключения договора, но и факта передачи денежной суммы заемщику.


     Договор займа является двусторонней сделкой, а также он является односторонним договором, поскольку после заключения этого договора все обязанности по договору займа, в том числе возврат предмета займа или равного количества вещей того же рода и такого же качества, несет заемщик, а кредитор приобретает по этому договору только права.
По своей сути расписка о получении в долг денежных средств является документом, который выдается должником кредитору по договору займа, подтверждая как его заключение, так и условия договора, а также подтверждая получение должником от кредитора определенной денежной суммы или вещей.
Исследуя долговые расписки или договора займа, суды должны выявлять правовую природу заключенного договора, независимо от наименования документа, и в зависимости от установленных результатов делать соответствующие правовые заключения.
Действительно, договор займа носит реальный характер: он считается заключенным лишь с момента фактической передачи займодателем заемщику денег или вещей, определяемых родовыми признаками и служащих объектом договора займа. Реальный характер договора займа означает, что даже при наличии между заемщиком и займодателем письменного соглашения, по которому последний взял на себя обязанность предоставить заемщику определенную денежную сумму или количество вещей, на стороне заемщика не возникает права требовать от займодателя исполнения этой обязанности. Заемное обязательство не может считаться возникшим до момента фактической передачи займодателем денег или иного имущества в собственность заемщику. То есть наличие письменного договора не говорит о факте передачи вещи по нему. Эти скучные положения Гражданского кодекса известны студенту-первокурснику.
По реальному договору право требовать вещь возникает только в момент ее передачи. Пока вещь не передана, договор вообще не заключен. О каких требованиях передачи вещи может идти речь по незаключенному договору? Следуя формальной логике (курс которой судьи проспали вместе с курсом гражданского права), наличие договора займа/кредита еще не говорит о том, что заемщик получил вещь (в том числе деньги). Факт передачи вещи подтверждается соответствующим образом – актом приема-передачи, кассовым ордером, распиской. Ведь в силу ст. 1051 ГК заемщик, доказывая отсутствие факта передачи вещей, лишен права ссылаться на показания свидетелей.
Широкое использование поддельных расписок ни для кого не секрет. Случай из практики подтверждает, что не менее широко распространены и поддельные кассовые ордеры (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27037735).
Так, суды проигнорировали статью 59 ГПК Украины, согласно которой обстоятельства дела, которые по закону должны быть подтверждены определенными средствами доказывания, не могут подтверждаться другими средствами доказывания. Между лицами, которые не являются финансовыми учреждениями, в подтверждение заключения договора займа заключается долговая расписка, подтверждающая передачу средств. Однако банк является финансовым учреждением и в своей деятельности руководствоваться Законом Украины « О банках и банковской деятельности» и другими нормативными актами, в частности инструкциями, утвержденными НБУ. В том числе Инструкцией N 1 по организации эмиссионно-кассовой работы в учреждениях банков Украины (утверждена Правлением НБУ N 129 от 07.07.94), которая действовала на момент заключения кредитного договора, по которому банк решил взыскать денежные средства им не выдававшиеся.
То есть подтверждением заключения кредитного договора и получения средств может быть только документ, предусмотренный указанными нормативными актами. А именно расходный кассовый ордер. Согласно п. 81 указанной Инструкции, получив расходный документ (кассовый ордер) кассир, в частности, обязан: проверить наличие подписей должностных лиц банка, имеющих право разрешать выдачу денег и тождественность этих подписей с образцами; сравнить сумму, проставленную на документе цифрами , с суммой , указанной прописью; проверить, расписка в получении денег на документе, проверить наличие данных о предъявлении паспорта или другого документа, удостоверяющего личность получателя денег. Ни один нормативный акт не допускает такого подтверждения финансовой операции, которая осуществляется финансовым учреждением, как показания свидетелей. Единственным подтверждением могут быть только документы, предусмотренные актами НБУ. А именно кассовые ордеры. Ведь если бы иное было бы возможно, показания работников банков могли бы сделать должником любого человека независимо от того, получал ли он кредитные средства или нет. Но в Украине такое возможно!
Если бы Заемщик действительно получал средства, то на кассовом ордере стояла бы его подпись. Однако подпись на указанном ордере заемщику не принадлежит, что подтвердила почерковедческая экспертиза. Но суды не привели никаких (!) мотивов отказа в принятии такого доказательства, как заключение эксперта и мотивов принятия такого доказательства, как показания свидетелей, которые являются работниками банка, то есть заинтересованными лицами. Ведь в случае отказа банку в удовлетворении иска они будут нести уголовную, гражданскую и дисциплинарную ответственность.
В соответствии со статьей 51 Закона «О банках и банковской деятельности» «банковские расчеты производятся в наличной и безналичной формах согласно правилам, установленным нормативно - правовыми актами Национального банка Украины. При выполнении расчетной операции банк обязан проверить достоверность и формальное соответствие документа». Но суды проигнорировали и закон, и заключение экспертизы, предпочтя неубедительные и противоречивые показания работников банка.
Так, денежные средства по спорному кредитному договору было выдано без получения согласия службы безопасности вышестоящей структурной единицы банка, что является нарушением локальных актов банка. Нарушением локальных актов Банка также перечисления средств на ремонт автомобиля (который является предметом залога в обеспечение обязательств по договору) при наличии задолженности по кредитному договору. Если бы заемщик действительно получал средства по кредитному договору и имел согласно по этому договору задолженность, то перечисление средств на ремонт автомобиля было бы невозможным в силу локальных актов банка. Таким образом, показания свидетелей свидетельствуют лишь о наличии мошеннических действий работников банка. Свидетели не смогли пояснить, почему при выдаче средств присутствовали в отделении только работники банка и отсутствовали другие клиенты; почему кредит предоставлялся с нарушением локальных актов банка. Не смогли пояснить работники банка и почему существуют документы о признании долга по одному договору и отсутствуют по другому (которым заемщик действительно воспользовался и имел задолженность).
Именно из-за наличия двух кредитных соглашений работники банка могли стать очевидцами передачи суммы кредита именно по тому договору, по которому заемщик действительно имел задолженность. Именно из-за наличия двух кредитных соглашений заемщик подписал бумаги, положенные в основу решения суда - протокол встречи и просьбу о рассрочке долга. Заемщик, экономя на помощи адвоката), считал, что подписывает внутренние документы банка по поводу задолженности именно по договору, по которому действительно имел задолженность. Номера договоров состоят из 14 цифр и настолько похожи, что трудно запоминаются обычным человеком. А заемщик не только не осведомлен в финансово - юридических тонкостях, но и не имел при себе экземпляра кредитного соглашения и не мог сверить номера договоров. Да и чего не подпишешь в «уютном» кабинете службы безопасности  банка.
Случаи афер банковских клерков многочисленны и общеизвестны. Обычные грабители «тырят мелочь» по сравнению с банковскими сотрудниками, которые оформляют фиктивные соглашения на миллионы гривен. Банки вместо разбирательств чаще просто продают фиктивные долги. Дело в том, что банки, как правило, пытаются скрыть любую информацию о подобных скандалах, чтобы не подмочить собственную репутацию.
Поэтому, если на вас оформили фальшивый кредит (либо требуют погашения долга по поддельной расписке), то в ваших же интересах сразу же обратиться в правоохранительные органы с заявлением о совершении преступления и добивайтесь признания потерпевшим. Если банк отказывается выдать копии документов кредитного дела – не бойтесь истребовать в судебном порядке. Будьте готовы к почерковедческой экспертизе. Совершать какие-либо платежи и тем самым погашать чужие долги однозначно не стоит. И помните - срок исковой давности составляет три года с того момента как право было нарушено (или сторона узнала о том, что ее право нарушено). Другими словами, кредитор, банк или коллектор могут подать на вас в суд только в течение 3-х лет со дня последней даты, на которую должен был быть погашен кредит.
От фиктивной задолженности в Украине не застрахован никто. И, похоже, что позиция судов, изложенная ВСУ в решении по делу № 6-63цс13, становится общеприменимой. Так что, уважаемые заемщики, подписав договор, будьте готовы отдать то, чего не брали. С процентами.
Фроня Надежда, адвокат,
 партнер ОА «Лига правовой защиты»



Вдячні за увагу!
Адвокатське об'єднання «Ліга правового захисту» пропонує своїм клієнтам послуги адвоката в Києві та області для вирішення самих різних юридичних питань. Консультації адвоката допоможуть Вам зорієнтуватися для прийняття правильного рішення.


ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 18 вересня 2013 року
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Яреми А. Г., суддів - Григор'євої Л. І., Онопенка В. В., Романюка Я. М., Гуменюка В. І., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., Лященко Н. П., Патрюка М. В., розглянувши на засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики таким, що не укладався, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року, встановила:
У серпні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаною позовною заявою, посилаючись на те, що 29 листопада 2008 року між ним і ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого відповідач взяв у нього грошові кошти в розмірі 300 тис. доларів США, які зобов'язався повернути не пізніше 5 грудня 2008 року. Підписання зазначеного договору та передача коштів у розмірі 300 тис. доларів США були здійснені в присутності двох свідків.
Оскільки відповідач борг не повернув, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 борг за договором позики в розмірі 300 тис. доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату подання позову становило 2 млн. 391 тис. грн., а також три проценти річних від простроченої суми в розмірі 195 тис. 751 грн. 86 коп. та інфляційні втрати в розмірі 736428 грн. і судові витрати.
У грудні 2011 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, вимоги якої обґрунтовані тим, що восени 2008 року ОСОБА_1 і ним був складений проект договору позики, в якому зазначалась сума позики, можливий строк її повернення та вказувались особи, які повинні бути присутніми під час підписання цього договору як свідки, але фактичної передачі зазначеної в договорі суми коштів не було.
ОСОБА_2 просив визнати цей договір позики таким, що не укладався.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 29 серпня 2012 року ухвалено: позов ОСОБА_1 задовольнити, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики в розмірі 2 млн. 391 тис. грн., три проценти річних від простроченої суми в розмірі 195751 грн. 86 коп., інфляційні втрати в розмірі 736428 грн. та судовий збір у розмірі 1700 грн., а всього 3 млн. 324 тис. 879 грн. 86 коп.; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 4 жовтня 2012 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено; у решті - рішення залишено без змін.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року вказане рішення апеляційного суду залишено без змін.
У заяві ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції і рішення апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: статей 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року ОСОБА_1 посилається на:
рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2013 року у справі за позовом про стягнення боргу (N 6-43423св12);
рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року у справі за позовом про стягнення боргу (N 6-2517св10).
Так, зазначеним рішенням від 20 березня 2013 року у справі N 6-43423св12 суд касаційної інстанції частково задовольнив позов про стягнення боргу. При цьому суд касаційної інстанції застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України й виходив із того, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Висновок апеляційного суду про те, що договір позики містить у собі лише пропозицію передати кошти, та про відсутність документа, що підтверджує фактичну передачу коштів, визнано незаконним і необґрунтованим, оскільки в спірному договорі позики вказано факт отримання позичальником грошових коштів у момент укладання договору.
Ухвалюючи рішення від 14 вересня 2011 року у справі N 6-2517св10 про часткове задоволення позову про стягнення боргу, суд касаційної інстанції застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України та виходив із того, що розписка є саме підтвердженням укладення договору, а останній є укладеним з моменту передачі грошей, і що висновки суду першої інстанції стосовно відсутності доказів на підтвердження укладення договору суперечать положенням статті 1047 ЦК України, оскільки розписка сама по собі є підтвердженням передачі грошей та укладення договору позики. Зазначена в розписці дата вказує лише на день її складання, який може не співпадати з моментом передачі грошей.
Постановляючи ухвалу у справі, яка переглядається, і залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України й виходив із того, що:
з договору позики не вбачається, що ОСОБА_2 взяв кошти та зобов'язався повернути їх до 5 грудня 2008 року, оскільки в договорі вказано, що ОСОБА_2 "бере" у ОСОБА_1 кошти в розмірі 300 тис. доларів;
договір позики не відповідає вимогам, установленим для правочинів, які укладаються в письмовій формі, а саме: договір позики в цій справі підписаний лише однією стороною - ОСОБА_2 - і не підписаний позикодавцем (позивачем); на другій сторінці договору біля запису щодо зобов'язання повернути кошти до 5 грудня 2008 року відсутній підпис ОСОБА_2; договір не містить назви та коду валюти.
Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування зазначених норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є не однаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях.
Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини на підставі договору позики.
Від імені ОСОБА_2 написано документ, який названо договором позики та згідно з яким останній брав у ОСОБА_1 300 тис. доларів і зобов'язався в разі несвоєчасного погашення позики виплатити борг шляхом продажу свого майна тощо.
Позичальник свої зобов'язання не виконав, борг не повернув, про що свідчив наявний у позивача оригінал зазначеного договору позики.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Предметом договору позики у справі, яка переглядається, є іноземна валюта.
Відповідно до частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
В абзаці четвертому пункту 1 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іноземна валюта - це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.
Незазначення в договорі, якої саме іноземної держави валюта бралася в борг, а саме іноземної держави долара (США, Австралії чи Канади тощо), може вплинути на визначення розміру боргу, що підлягає доказуванню в установленому законодавством порядку, а не бути підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення боргу.
Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, передчасно погодився з висновками апеляційного суду, який:
не врахував, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику;
не визначився, який саме документ складений відповідачем - договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування.
Таким чином, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, а саме неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.
За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:
Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий
А. Г. Ярема
Судді Верховного Суду України:
Л. І. Григор'єва

В. І. Гуменюк

Н. П. Лященко

В. В. Онопенко

Л. І. Охрімчук

М. В. Патрюк

Я. М. Романюк

Ю. Л. Сенін

2 комментария:

  1. Интересно было почитать, спасибо за статью. Наше взыскание задолженности по договору займа решили тут, быстро и без непонятной суеты, рекомендую.

    ОтветитьУдалить
  2. спасибо за комментарий. взаимный пиар приветствуется)

    ОтветитьУдалить