06 февраля 2014

Смерть – не препятствие

Верховный суд Украины в деле № 6-142ц13 пришел к следующим выводам. В случае если иск о расторжении договора пожизненного содержания и признания права собственности на квартиру за отчуждателем был предъявлен им при жизни, то в случае смерти истца к участию в деле может быть привлечен правопреемник, за которым будет признано право собственности на квартиру при условии принятия им наследства в установленном законом порядке.

Материалы, предоставленные в блоге, носят ознакомительный характер. Рекомендуем обратиться к специалистам.
Адвокат в Киеве:
(044) 383-50-62   (096) 445-47-90

e-mail: super.legal-protection@yandex.ru


ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 25 грудня 2013 року
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Яреми А. Г., суддів - Григор'євої Л. І., Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Онопенка В. В., Охрімчук Л. І., Патрюка М. В., Романюка Я. М., Сеніна Ю. Л., Сімоненко В. М. (за участю представника ОСОБА_9 - ОСОБА_10), розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_9 про розірвання договору довічного утримання та за зустрічним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_11, третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_12, про визнання заповіту та довіреності недійсними, за заявою ОСОБА_9 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2013 року, встановила:
27 травня 2008 року ОСОБА_13 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_9 про визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного між ними.
Зазначала, що 14 липня 2000 року між нею і ОСОБА_9 укладено договір довічного утримання, згідно з умовами якого вона передала у власність ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_9 зобов'язалась її утримувати та надавати допомогу, проте останні два з половиною роки не приходила до неї і ніякої допомоги не надавала, тому вона змушена була звертатися за допомогою до сусідів.
11 грудня 2008 року, змінивши позовні вимоги, ОСОБА_13 просила розірвати вказаний договір довічного утримання, визнати за нею право власності на зазначену квартиру, посилаючись на невиконання ОСОБА_9 зобов'язань за договором.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_13 померла. До участі у справі залучено її правонаступника в порядку спадкування за заповітом - ОСОБА_11.
У вересні 2009 року ОСОБА_9 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_11, в якому просила визнати недійсними заповіт та довіреність, вчинені 23 квітня 2008 року ОСОБА_13, оскільки вона (ОСОБА_13) на час їх укладення не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 6 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2012 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2013 року, позов ОСОБА_11 задоволено. Розірвано договір довічного утримання, укладений 14 липня 2000 року між ОСОБА_13 і ОСОБА_9. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2013 року вказану справу допущено до провадження Верховного Суду України.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_9 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2013 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування положень статті 25, частин першої та другої статті 755, статті 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ОСОБА_9 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання, в якій суд касаційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість судових рішень у справі виходячи з того, що право на звернення до суду з вимогою про розірвання договору довічного утримання має лише відчужувач спірної квартири, а оскільки зі смертю відчужувача договір довічного утримання припинився, то спірна квартира на день смерті не належала відчужувачу й не могла входити до складу спадщини та не може перейти процесуальному правонаступнику позивача.
Надане заявником рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2012 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_8, комунальне підприємство "Сумське міське бюро технічної інвентаризації", про визнання недійсним договору дарування квартири, яким частково змінено рішення суду апеляційної інстанції про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом помилки, оскільки суд вийшов за межі позовних вимог та вирішив питання про визнання факту належності спірної квартири на праві власності ОСОБА_6, хоча дієздатність цієї особи було припинено у зв'язку з її смертю, а до участі у справі судом залучено її правонаступника не може бути взято Верховним Судом України до уваги як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки спірні правовідносини в указаних справах належать до різних предметів правового регулювання.
Надану заявником ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року про відмову в допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання договору довічного утримання, виділення частки у спільній сумісній власності, відновлення становища та повернення квартири у власність не може бути взято Верховним Судом України до уваги як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки це судове рішення не є судовим рішенням суду касаційної інстанції у спорі з аналогічних обставин.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши доводи, наведені в заяві, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_13 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1.
14 липня 2000 року між ОСОБА_13 та ОСОБА_9 укладено договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_14, зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_1.
Згідно з умовами вказаного договору довічного утримання ОСОБА_13. передала у власність ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_9 зобов'язалась довічно утримувати ОСОБА_13 і забезпечувати її їжею, ліками, необхідною медичною допомогою та доглядом, зберігаючи в її безкоштовному довічному користуванні зазначену квартиру, а також зобов'язалась поховати її. Вартість матеріального забезпечення сторони встановили в розмірі 100 гривень на місяць.
З червня 2005 року ОСОБА_9 належним чином не виконувала зобов'язань за договором довічного утримання.
23 квітня 2008 року ОСОБА_13 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_12, зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_2, яким усе своє майно заповідала ОСОБА_11.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_13 померла.
До участі у справі судом залучено її правонаступника в порядку спадкування за заповітом - ОСОБА_11.
У вересні 2009 року ОСОБА_9 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_11, в якому просила визнати недійсними заповіт та довіреність, вчинені 23 квітня 2008 року ОСОБА_13, оскільки вона (ОСОБА_13) на час їх укладення не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними.
Ухвалюючи рішення про розірвання укладеного сторонами договору довічного утримання, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із встановленого факту невиконання ОСОБА_9 взятих на себе зобов'язань за цим договором, що тягне розірвання договору та повернення майна, переданого за ним, у зв'язку з чим після смерті відчужувача на спірну квартиру відкрилася спадщина за заповітом.
Разом із тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання викладена правова позиція про те, що у разі припинення договору довічного утримання зі смертю відчужувача спадкоємець померлого відчужувача не є власником нерухомого майна.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 25, частин першої та другої статті 755, статті 1218 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до статті 744 ЦК України (аналогічній із положеннями статті 425 ЦК Української РСР 1963 року, який був чинним на час укладення договору довічного утримання) за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду, зокрема, на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.
Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).
Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтею 37 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.
Оскільки позов про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру за відчужувачем пред'явлено за життя ОСОБА_13, факт смерті відчужувача до вирішення справи судом допускає правонаступництво у спірних правовідносинах, то судом обґрунтовано, відповідно до статті 37 ЦПК України, залучено до участі у справі правонаступника відчужувача - ОСОБА_11, до якої унаслідок розірвання договору довічного утримання згідно зі статтею 1218 ЦК України перейшли всі права та обов'язки ОСОБА_13, що свідчить про відсутність порушення судом статті 25 ЦК України.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що всупереч укладеного між сторонами договору відповідач як набувач майна не виконував зобов'язань щодо забезпечення позивача їжею, ліками, необхідною медичною допомогою та доглядом, а тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано задовольнили позов відчужувача про розірвання договору довічного утримання, підтриманий правонаступником, та визнали право власності на спірну квартиру за спадкоємцем відчужувача, за умови прийняття ним спадщини в установленому законом порядку.
З огляду на викладене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, правильно застосував норми матеріального права, а саме: частини четвертої статті 25, частин першої та другої статті 755, статті 1218 ЦК України, тому передбачені пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави для перегляду судового рішення відсутні.
Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:
У задоволенні заяви ОСОБА_9 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2013 року відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий:
А. Г. Ярема
Судді:
Л. І. Григор'єва

В. І. Гуменюк

Н. П. Лященко

В. В. Онопенко

Л. І. Охрімчук

М. В. Патрюк

Я. М. Романюк

Ю. Л. Сенін

В. М. Сімоненко

Отправить комментарий