30 января 2014

Правовая позиция, высказанная Верховным Судом Украины в постановлении от 25.12.2013 года в деле N 6-117цс13

Решая вопрос о возвращении ребенка к месту его постоянного проживания по основаниям, предусмотренным Конвенцией о гражданско-правовых аспектах международного похищения детей 1980 (далее - Конвенция ), суд, учитывая интересы ребенка, должен исследовать, является перемещение или удержание ребенка незаконным, и обеспечить немедленное возвращение ребенка (статьи 3 и 12 Конвенции ). При этом суд должен убедиться в наличии (отсутствии) исключений, предусмотренных статьями 13 и 20 Конвенции, в частности, осуществлялась ли забота о ребенке в месте постоянного проживания до момента перемещения, существует ли серьезный риск того, что возвращение поставит ребенка под угрозу получения физического или психологического вреда или иным путем создаст для ребенка нетерпимую обстановку, а также допускается ли такой возврат с учетом основных принципов запрашиваемого государства.

Материалы, предоставленные в блоге, носят ознакомительный характер. Рекомендуем обратиться к специалистам.
Адвокат в Киеве: (044) 383-50-62;  (096) 445-47-90
e-mail: super.legal-protection@yandex.ru



ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 25 грудня 2013 року
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Яреми А. Г., суддів - Григор'євої Л. І., Онопенка В. В., Романюка Я. М., Гуменюка В. І., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., Лященко Н. П., Патрюка М. В., Сімоненко В. М. (за участю ОСОБА_1 та її представника - ОСОБА_2), розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Головного управління юстиції у Донецькій області в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Республіки Кіпр, за заявою ОСОБА_1 про переглядрішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року, встановила:
У червні 2012 року Головне управління юстиції у Донецькій області звернулось до Ворошиловського районного суду м. Донецька з позовом в інтересах громадянина Республіки Кіпр ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про забезпечення повернення неповнолітнього ОСОБА_4, 2009 року народження, до місця його постійного проживання до моменту незаконного переміщення та утримання, тобто до Республіки Кіпр.
В обґрунтування позовних вимог зазначало, що в громадянина Республіки Кіпр ОСОБА_3 та громадянки України ОСОБА_1, які перебували в зареєстрованому шлюбі, інформація_1 народився син - ОСОБА_4, який з дня народження постійно проживав у Республіці Кіпр. 18 лютого 2012 року відповідачка разом із дитиною без усної чи письмової згоди батька виїхала з Республіки Кіпр до України, після чого сина до Республіки Кіпр не повернула й утримує його за АДРЕСА_1, Україна. Таким чином ОСОБА_1 неправомірно перемістила та змінила постійне місце проживання неповнолітньої дитини без урахування інтересів батька - громадянина Республіки Кіпр ОСОБА_3.
20 лютого 2012 року батько дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Конвенція), яка набула чинності для України з 1 вересня 2006 року, а у відносинах між Україною та Республікою Кіпр - з 1 лютого 2007 року, звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про повернення дитини.
Посилаючись на те, що ОСОБА_1 відмовилася добровільно повернути дитину до місця її постійного проживання в Республіці Кіпр, просило: визнати незаконним переміщення та утримання ОСОБА_1 на території України неповнолітньої дитини - ОСОБА_4; повернути його до місця постійного проживання в Руспубліці Кіпр за АДРЕСА_2; у разі невиконання рішення в добровільному порядку зобов'язати відповідачку передати неповнолітнього ОСОБА_4 батьку, ОСОБА_3 для забезпечення повернення дитини до Республіки Кіпр; винести рішення в цій справі протягом шести тижнів від дня отримання позовної заяви та допустити негайне його виконання в частині повернення дитини до Республіки Кіпр.
Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 8 серпня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 7 вересня 2012 року, у задоволенні позову Головного управління юстиції у Донецькій області в інтересах ОСОБА_3 відмовлено.
Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Вирішено повернути неповнолітнього ОСОБА_4 до місця постійного проживання в Республіці Кіпр, що знаходиться за АДРЕСА_2.
У лютому 2013 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2013 року допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом Головного управління юстиції у Донецькій області в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Республіки Кіпр для перегляду рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року.
У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року та залишення в силі рішень судів першої та апеляційної інстанцій з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 3, 12, 13 Конвенції, принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року (далі - Декларація) та статті 16 Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-III "Про охорону дитинства" (далі - Закон N 2402-III), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Для прикладу наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 січня 2010 року та від 31 березня 2010 року, а також ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року.
Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_1, та її представника - ОСОБА_2, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Відповідно до змісту статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Судами встановлено, громадянин Республіки Кіпр ОСОБА_3 та громадянка України ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 22 жовтня 2007 року. Інформація_1 в районі Ларнака (Республіка Кіпр) у подружжя народився син - ОСОБА_4. З дня народження і до переміщення в Україну дитина разом з батьками проживала на території Кіпру (в Ларнаці). 18 лютого 2012 року відповідачка разом із дитиною без усної або письмової згоди позивача виїхала до України, де проживає із сином за АДРЕСА_1. З 4 квітня 2012 року ОСОБА_4 відвідує дитячий садочок.
Суд першої інстанцій, з висновками якого погодився й апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог Головного управління юстиції у Донецькій області заявлених в інтересах ОСОБА_3, виходив із того, що факту незаконного переміщення неповнолітньої дитини з Республіки Кіпр до України не доведено, а повернення до попереднього постійного місця проживання в Республіку Кіпр поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психологічної шкоди або ж іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Крім того, суди попередніх інстанцій, приймаючи рішення, посилались на відсутність доказів на підтвердження того, що піклування про сина, яке здійснювалось за місцем його постійного проживання в Республіці Кіпр, було достатнім для його нормального розвитку та не завдавало шкоди дитині, а також на недоведеність факту порушення ОСОБА_1 встановлених Декларацією і Законом N 2402-III принципів піклування про дитину.
Касаційний суд, скасовуючи прийняті у справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій і приймаючи рішення про задоволення позовних вимог у частині повернення дитини до Республіки Кіпр, виходив із того, що за змістом статті 19 Конвенції задоволення позовних вимог про повернення дитини не є рішенням про визначення місця проживання дитини і не позбавляє відповідачку права звернутися до компетентного суду Республіки Кіпр з метою визначення місця проживання дитини, а висновки судів попередніх інстанцій про те, що повернення ОСОБА_4 до Республіки Кіпр неможливе у зв'язку з існуванням загрози заподіяння йому фізичної або психічної шкоди, створення для дитини нетерпимої обстановки, зроблено на підставі пояснень відповідачки та свідків, що не підтверджені належними доказами.
Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, приймаючи рішення у справі, яка переглядається, виходив з протиправності утримання дитини відповідачкою на території України та відсутності у неї доказів того, що дитина не може бути забезпечена на Кіпрі належним медичним обслуговуванням.
У справах в яких, ухвалами колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 січня 2010 року (справа N 6-11414св09) та 31 березня 2010 року (справа N 6-10212св09), залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог Міністерства юстиції України, яке діяло в інтересах іноземних громадян, щодо повернення неповнолітніх дітей, касаційний суд виходив із того, що позивачами у судовому засіданні не доведено того, що піклування про дітей, яке здійснювалося за місцем постійного проживання, було достатнім для їхнього нормального розвитку й не завдавало дітям шкоди, а також того, що повернення дітей до інших держав без матерів не буде відповідати їхнім інтересам (статті 3, 12 та 13 Конвенції).
В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року касаційний суд виходив із недоведеності факту незаконного утримання дитини на території України та забезпечення матір'ю належними умовами проживання дитини на території України (статті 3, 12 та 13 Конвенції).
Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 3, 12 та 13 Конвенції.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
За змістом частини другої статті 3 Конвенції права піклування, про які йдеться в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
Підстави виникнення правового зв'язку між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.
Для правовідносин, що склались у справі, про перегляд рішення в якій ОСОБА_1 подано заяву, таким актом законодавства, як зазначено в ухвалі апеляційного суду, є Закон Республіки Кіпр "Про відносини між батьками і дітьми", частина перша статті 5 якого встановлює право і обов'язок батьків здійснювати піклування спільно. Визначення поняття "права піклування" для цілей Конвенції міститься у статті 5 Конвенції.
Право піклування в контексті Конвенції охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави в якій вона проживає.
Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулася із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції.
Відповідно до статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції вбачається, що для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт "а" частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції).
Разом із тим частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.
Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.
Так, стаття 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;
b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Касаційний суд у справі, яка переглядається, дійшов висновку, що предметом і підставою позову є повернення малолітньої дитини незаконно переміщеної з Республіки Кіпр до України та незаконне утримання там цієї дитини відповідачкою без згоди її чоловіка та батька дитини - громадянина Республіки Кіпр, а також порушення нею норм Конвенції.
При цьому суд касаційної інстанції виходив із того, що в розумінні статей 3, 5 Конвенції переміщення та утримання дитини відповідачкою в Україні без згоди на те позивача є протиправним, в той час як суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки факту звернення позивача із заявою про повернення дитини та надання позивачем доказів, які свідчать про те, що він не давав згоди на вивезення дитини до України та зміну місця її проживання.
Проте рішення суду касаційної інстанції не містить встановлених юридичних фактів, передбачених статтями 3, 12, 13 та 20 Конвенції, які є підставою для порушення в суді питання про повернення дитини відповідно до Конвенції, а саме: порушення прав піклування про дитину, ефективність їх здійснення до переміщення дитини, наявність чи відсутність обов'язку повернення дитини до країни постійного місця проживання, а також наявність чи відсутність відмови в такому поверненні.
Відсутні в рішенні й висновки щодо незаконності переміщення і утримання ОСОБА_1 дитини.
За таких обставин у справі, яка переглядається, має місце неоднакове й неправильне застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, тому на підставі пункту 1 статті 355, частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:
Заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року задовольнити частково.
Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий:
А. Г. Ярема
Судді:
Л. І. Григор'єва

В. І. Гуменюк

Н. П. Лященко

В. В. Онопенко

Л. І. Охрімчук

Я. М. Романюк

М. В. Патрюк

Ю. Л. Сенін

В. М. Сімоненко


Комментариев нет:

Отправить комментарий