Европейский суд
по правам человека признал содержание под стражей в течение всего периода
производства по делу произвольным и незаконным. Поэтому Верховный Суд пришел к
выводу о том, что приговор по делу незаконный и необъективный.
Интересно, как
суды будут относиться к ссылкам на данное решение ВСУ и выводы о том, что нарушения
уголовного процессуального закона, допущенные при решении вопросов заключения
под стражу, существенно повлияли на окончательное решение, а восстановление
нарушенных прав возможно только путем отмены судебных решений по делу.
И
юридически-риторический вопрос: кому походить еще базаром (с)? Верховный Суд
Украины признал, что полномочия при подписании газового контракта не превышены,
стоимость газа справедлива и честна.
Текст для
цитирования в апелляциях и кассациях ниже.
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ
УКРАЇНИ
14 квітня 2014 року м. Київ
Верховний Суд
України у складі:
головуючого Канигіної Г.В.,
суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Вус С.М., Глоса
Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуля В.С., Гуменюка
В.І., Гусака М.Б., Жайворонок Т.Є.,
Заголдного В.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Короткевича М.Є., Коротких О.А., Косарєва В.І., Кривенди
О.В., Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пивовара
В.Ф., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І., Романюка Я.М.,
Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Скотаря А.М., Таран Т.С., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Фесенка Л.І., Шицького І.Б.,
Школярова В.Ф., Яреми А.Г.,
за участю: начальника
відділу участі прокурорів у перегляді судових
рішень
Верховним Судом України Головного управління участі прокурорів у кримінальному
провадженні в суді Генеральної прокуратури України Підвербної Г.Я.,
заявниці
Тимошенко Ю.В.,
захисників:
Власенка С.В., Плахотнюка О.Г. та
Тимошенко
Є.О.,
розглянувши
кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за заявою самої ОСОБА_1 про перегляд судових
рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої
визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні
справи судом,
установив:
Печерський
районний суд м. Києва вироком від 11 жовтня 2011 року засудив ОСОБА_1,
ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженку ІНФОРМАЦІЯ_2 мешканку ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянку України,
таку, що не має судимості, за частиною третьою статті 365 Кримінального кодексу
України (далі – КК) до позбавлення волі на строк сім років з позбавленням права
обіймати посади в органах державної влади, пов’язані з виконанням
організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, на строк
три роки.
Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь:
ІНФОРМАЦІЯ_3 1 516 365 234 гривні 94 копійки на відшкодування матеріальної
шкоди; держави 2 538 гривень, 4 512 гривень та 3 384 гривні судових витрат за
проведення експертиз.
Суд визнав, що
ОСОБА_1 як ІНФОРМАЦІЯ_4 18 січня 2009 року всупереч вимогам статей 19, 114, 117
Конституції України, статті 44 Закону України від 16 травня 2008 року № 279-VI
«Про Кабінет Міністрів України» (далі –
Закон № 279-VI) в редакції, чинній станом на січень 2009 року, параграфів 6 та
46 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950, незважаючи на безпідставність
та необґрунтованість вимог російської сторони на переговорах 17 січня 2009 року за її участю та участю керівництва
Уряду Російської Федерації щодо підвищення вартості природного газу для України
до ціни, яка буде визначатися за спеціальною формулою, у якій за базовий рівень
братиметься ціна 450 доларів США за 1 тисячу кубічних метрів, із залишенням
незмінною ставки транзиту, з метою створення собі позитивного іміджу
ефективного керівника держави, діючи умисно, у приміщенні Кабінету Міністрів
України підготувала та надала невстановленим слідством особам надрукувати
розпорядчий документ – Директиви ІНФОРМАЦІЯ_4 (далі – Директиви) делегації
ІНФОРМАЦІЯ_3 на переговори з ІНФОРМАЦІЯ_5 щодо укладення контракту купівлі-продажу
природного газу в 2009-2019 роках і контракту про обсяги та умови транзиту
природного газу через територію України на період з 2009 року по 2019 рік, які
передбачали головні завдання делегації.
Усвідомлюючи,
що вона як ІНФОРМАЦІЯ_4 не має права втручатися в діяльність ІНФОРМАЦІЯ_3 та
давати вказівки на укладення договорів у будь-якій формі, а також що умови
контрактів є економічно невигідними та неприйнятними для України й призведуть
до заподіяння збитків державі, особисто затвердила ці Директиви та скріпила
печаткою Кабінету Міністрів України.
Розуміючи
незаконність своїх дій та бажаючи покласти відповідальність за схвалення
Директив на Кабінет Міністрів України, надала примірник Директив ІНФОРМАЦІЯ_6
для їх затвердження на засіданні Кабінету Міністрів України.
19 січня 2009
року члени Кабінету Міністрів України відмовились підтримати явно негативні для
України Директиви, а тому проект розпорядження Кабінету Міністрів України
«Питання зовнішньоекономічної діяльності ІНФОРМАЦІЯ_3, яким передбачалося
затвердити Директиви, не був поставлений на голосування.
Того ж дня
ОСОБА_1 приблизно о 17 годині, перебуваючи у будинку Уряду Російської Федерації
у м. Москві, беручи участь у переговорах на чолі офіційної урядової делегації,
достовірно знаючи, що Кабінет Міністрів України відмовився підтримати
Директиви, діючи умисно, перевищила надані їй права та службові повноваження,
дала вказівку голові правління ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 на підписання контрактів
щодо купівлі-продажу природного газу та транзиту природного газу на умовах,
запропонованих російською стороною, і вручила йому зазначені вище Директиви,
повідомивши недостовірну інформацію про затвердження їх положень відповідним
розпорядженням Кабінету Міністрів України.
Вважаючи, що
Директиви, затверджені ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1, є обов’язковими до виконання,
голова правління ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 підписав Контракт про поставку природного
газу між ІНФОРМАЦІЯ_3 та ІНФОРМАЦІЯ_5 від 19 січня 2009 року № КП, а його
перший заступник ОСОБА_3 підписав Контракт про обсяги та умови транзиту
природного газу через територію України на період з 2009 року по 2019 рік від
19 січня 2009 року № ТКГУ.
Підписання на
підставі наведених вище Директив, затверджених ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1, та виконання
зазначених контрактів від 19 січня 2009 року всупереч умовам Угоди між
Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про додаткові заходи
щодо забезпечення транзиту російського природного газу по території України від 4 жовтня 2001 року, ратифікованої згідно із
Законом України від 15 листопада 2001 року № 2797-III, за якими обсяги транзиту
російського природного газу через територію України, а також розмір платежів у
грошовій формі та обсяги поставок газу в рахунок оплати транзиту мають уточнюватися
на основі щорічних міжурядових протоколів на відповідний рік, заподіяло тяжкі
наслідки державі в особі ІНФОРМАЦІЯ_3 у виді збільшення витрат на придбання
імпортованого природного газу для виробничо-технічних потреб в обсязі 3,639
мільярдів кубічних метрів на суму 1 516 365 234 гривні 94 копійки, необхідного
для забезпечення нормальної діяльності газотранспортної системи, та заподіяння
збитків на вказану суму.
Апеляційний суд
м. Києва ухвалою від 23 грудня 2011 року вирок місцевого суду залишив без зміни.
Вищий
спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою
колегії суддів Судової палати у кримінальних справах від 29 серпня 2012 року
зазначені рішення судів нижчих інстанцій щодо ОСОБА_1 залишив без зміни.
Рішенням Європейського
суду з прав людини (далі – Суд) у справі «ОСОБА_1 проти України» від 30 квітня
2013 року, яке набуло статусу остаточного 30 липня 2013 року, констатовано, що
були порушені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод (далі – Конвенція):
пункт 1 статті
5 Конвенції – постанова від 5 серпня 2011 року про зміну ОСОБА_1 запобіжного
заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту не містила строку такого
тримання та належних підстав для цього. Відповідно до висунутих щодо неї причин
взяття під варту Суд не побачив жодного ризику ухилення заявниці від
правосуддя. Головною підставою для взяття заявниці під варту були її ймовірне
перешкоджання встановленню істини у справі та зневажлива поведінка. Ці підстави
не включені в список підстав, які могли би виправдати позбавлення свободи за
підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції. З огляду на те, що підстави, а
отже, мета попереднього ув’язнення ОСОБА_1 залишалися незмінними до самого її
засудження, Суд дійшов висновку, що позбавлення її свободи впродовж всього
цього строку було свавільним та незаконним;
пункт 4 статті
5 Конвенції – ОСОБА_1 не було забезпечено належний судовий перегляд законності
тримання її під вартою, а розгляд клопотань щодо зміни їй запобіжного заходу
зводився до тверджень, що постанова від
5 серпня 2011 року не підлягає оскарженню, доводи ж на користь
звільнення були неодноразово відхилені без належного обґрунтування;
пункт 5 статті
5 Конвенції – ОСОБА_1 не мала права на відшкодування шкоди за незаконне
тримання під вартою, оскільки законодавством України не передбачається
процедури звернення до національного суду з вимогою відшкодування шкоди за
позбавлення свободи, яке було визнане судом таким, що порушує той чи інший
пункт статті 5 Конвенції;
стаття 18 у
поєднанні зі статтею 5 Конвенції – позбавлення заявниці свободи, що
дозволяється підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, було застосовано не з
метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності
обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, а з інших причин.
Справжньою метою обрання цього заходу було покарання заявниці за неповагу до
суду, яку, як стверджувалось, вона демонструвала своєю поведінкою впродовж
провадження.
У заяві про
перегляд справи Верховним Судом України ОСОБА_1, посилаючись на рішення Суду,
просить скасувати вирок Печерського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2011
року і постановити рішення про закриття кримінальної справи на підставі пункту
2 частини першої статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року
(далі – КПК 1960 року).
Своє прохання
мотивує тим, що Суд, встановивши порушення
пунктів 1, 4 та 5 статті 5, статті 18 у поєднанні зі статтею 5
Конвенції, визнав тримання її під вартою протягом всього періоду провадження у
справі свавільним та незаконним. Зазначає, що Суд встановив порушення положень
Конвенції не лише під час вирішення судом питання про обрання заявниці
запобіжного заходу у виді взяття під варту, а також дав об’єктивну правову
оцінку діям та рішенням держави в особі прокуратури та суду в цілому, які ними
вживались та приймались протягом усього судового розгляду.
На її думку,
саме визнання Судом того факту, що суддя Печерського районного суду м. Києва
систематично діяв незаконно та свавільно, свідчить про те, що останній був
упередженим, а тому постановив щодо неї незаконний та необ’єктивний вирок.
Крім того,
проаналізувавши зібрані у справі докази, ОСОБА_1 наполягає на тому, що судом у
її діях не встановлено жодного елементу складу злочину, передбаченого статтею
365 КК. Вона вказує, що підписані нею
Директиви не підлягали затвердженню Кабінетом Міністрів України. Підписуючи
документ під назвою «Директиви делегації ІНФОРМАЦІЯ_3 на переговори з
ІНФОРМАЦІЯ_5 щодо укладання контракту купівлі-продажу природного газу в
2009-2019 роках та контракту про обсяги та умови транзиту природного газу через
територію України на період з 2009 по 2019 рік» від 19 січня 2009 року, вона не вчинила жодної
із дій, яка утворювала б об’єктивну сторону зазначеного вище складу злочину.
Верховний Суд
України заслухав суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, яка змінила вимоги своєї
заяви та просила скасувати судові рішення, а справу закрити на підставі пункту
1 частини першої статті 6 КПК 1960 року за відсутністю події злочину,
захисників Власенка С.В., Плахотнюка О.Г. і Тимошенко Є.О., які підтримали
вимоги підзахисної, прокурора, яка вважала, що вимоги заявниці слід
задовольнити, дослідив обставини справи та матеріали, додані до заяви,
обговорив доводи заяви й дійшов висновку про таке.
Відповідно до
пункту 2 частини першої статті 400-12 КПК 1960 року судові рішення, що набрали
законної сили, можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави
встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною,
порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Україна взяла
на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією,
права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
Згідно з
положеннями статті 5 Конвенції нікого не може бути позбавлено свободи, крім
установлених цією статтею Конвенції випадків і відповідно до процедури,
встановленої законом, зокрема: законний арешт або затримання особи, здійснене з
метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої
підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається
необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його
вчинення.
У статті 18
Конвенції зазначено, що обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо прав
і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.
За змістом
статті 46 Конвенції держава Україна зобов’язана виконувати остаточні рішення
Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
Відносини, що
виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Суду проти України, регулює Закон
України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини».
На підставі
глави 3 цього Закону констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконано
шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних
заходів. Відповідно до статті 10 зазначеного Закону додатковими заходами
індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо,
попереднього юридичного стану, який
Стягувач мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у
Рішенні.
Відновлення
попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а)
повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі;
б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
Заявниця
ОСОБА_1 просить переглянути її справу саме з підстав встановлення Європейським
судом з прав людини порушень Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні
справи щодо неї судом. Виходячи із встановлених порушень, вона вважає, що її
справу розглянуто не безстороннім судом.
Визнання Судом
порушення Україною пункту 1 статті 5 Конвенції, статті 18 у поєднанні зі
статтею 5 Конвенції свідчить про те, що сумніви заявниці щодо упередженості
Печерського районного суду м. Києва можна вважати об’єктивно виправданими.
Отже, є обґрунтовані підстави вважати, що суд, який постановив вирок у справі,
не був безстороннім за об’єктивним критерієм.
Із матеріалів
справи видно, що 5 серпня 2011 року суддя Печерського районного суду м. Києва
виніс постанову про взяття ОСОБА_1 під варту на підставі статті 148 КПК 1960
року. Під час подальшого судового провадження заявниця та її захисник
неодноразово подавали клопотання про зміну їй запобіжного заходу, але суддя
відхилив усі клопотання про звільнення заявниці, посилаючись на обґрунтування,
наведене в зазначеній постанові. 11 жовтня 2011 року той самий суддя
Печерського районного суду м. Києва
постановив обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1.
Верховний Суд
України вважає, що постановлені у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 рішення про
взяття її під варту знаходяться в органічному зв’язку з остаточним рішенням –
обвинувальним вироком. Тому виявлені Судом порушення кримінального
процесуального закону, допущені Печерським районним судом м. Києва під час
вирішення питань взяття під варту, істотно вплинули на остаточне рішення.
Відновлення порушених прав ОСОБА_1 можливе лише шляхом скасування судових
рішень щодо неї.
ОСОБА_1 визнано
винуватою у перевищенні влади та службових повноважень, яке спричинило тяжкі
наслідки (частина третя статті 365 КК).
Зміст вжитого в
диспозиції частини першої статті 365 КК формулювання «перевищення влади або
службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно
виходять за межі наданих їй прав чи повноважень» дає підстави визнати, що ця
службова особа або інша службова особа чи певний орган по суті має права чи
наділена повноваженнями вчиняти певні дії, але лише за наявності підстав і в
порядку, визначених законом або підзаконним актом.
Повноваження,
так само як і права, обов’язки, компетенція та функції службової особи, є
складовими елементами її службового становища і визначають її правовий статус.
Перевищити
певні повноваження особа може лише за умови, що такими повноваженнями вона
фактично наділена, оскільки перевищення службовою особою, у тому числі й
владних повноважень – це, насамперед, вчинення нею дій, які в кількісному
розмірі, обсязі, ступені чи межах перевищують ті, які особа має право
(повноваження) вчинювати.
Визнаючи
ОСОБА_1 винуватою у злочині, передбаченому частиною третьою статті 365 КК, суд
першої інстанції виходив із того, що вона як ІНФОРМАЦІЯ_4 одноособово
затвердила Директиви для ІНФОРМАЦІЯ_3 на ведення переговорів, укладення
контрактів купівлі-продажу газу з ІНФОРМАЦІЯ_5, а також щодо умов таких
контрактів, тоді як такі Директиви, на думку судів першої та апеляційної
інстанцій (з якими погодився касаційний суд), мали бути затверджені
розпорядженням Кабінету Міністрів України. Тобто ОСОБА_1 учинила дії, які могли
бути вчинені лише колегіально.
Проте,
відповідно до Закону № 279-VI, у редакції, чинній станом на січень 2009 року,
Кабінет Міністрів України не наділений повноваженнями затверджувати директиви
суб’єктам господарської діяльності на ведення переговорів та укладення
контрактів із суб’єктами господарської діяльності інших держав.
Згідно з
абзацом 2 пункту 4 частини першої статті 20 Закону № 279-VI до повноважень
Кабінету Міністрів України у сфері зовнішньої політики відносились забезпечення
вирішення питань щодо укладення та виконання міжнародних договорів України
відповідно до Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні
договори України». Відповідно до статті 2 цього Закону міжнародний договір
України – це укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим
суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно
від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою
документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода,
конвенція, пакт, протокол тощо).
Договори
купівлі-продажу газу між ІНФОРМАЦІЯ_3 і ІНФОРМАЦІЯ_5 не є міжнародними
договорами України, вони є зовнішньоекономічними договорами, що укладаються
суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, для підписання яких не потрібен
дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищестоящої
організації, за винятком випадків, передбачених законами України (частина третя
статті 6 Закону України від 16 квітня 1991 року № 959-ХІІ «Про
зовнішньоекономічну діяльність», у редакції, чинній станом на січень 2009 року).
Згідно зі
Статутом ІНФОРМАЦІЯ_3, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від
25 травня 1998 року № 747, у редакції, чинній станом на січень 2009 року, у
своїй діяльності ця Компанія керується Конституцією і законами України, актами
Президента України, Кабінету Міністрів України і Міністерства палива та
енергетики України та Статутом, діє за принципом повної господарської
самостійності і самоокупності.
Повноваження з
управління корпоративними правами держави щодо ІНФОРМАЦІЯ_3 постановою Кабінету
Міністрів України від 15 грудня 2005
року № 1205 передані Міністерству палива та енергетики України.
Відповідно до
Закону № 279-VI та пункту 2 параграфу 9 Регламенту Кабінету Міністрів України,
у редакції, чинній станом на січень 2009 року, ІНФОРМАЦІЯ_4 з метою
координації діяльності членів Кабінету
Міністрів України був наділений правом давати доручення (директиви) членам Кабінету
Міністрів України, у тому числі й Міністру Мінпаливенерго, яке постановою
Кабінету Міністрів України від 15 грудня 2005 року № 1205 наділено лише
повноваженнями з управління корпоративними правами держави, як акціонер,
стосовно ІНФОРМАЦІЯ_3
Тому видання
ОСОБА_1 Директиви для делегації ІНФОРМАЦІЯ_3 на переговори з ІНФОРМАЦІЯ_5 щодо
укладення контракту купівлі-продажу природного газу в 2009-2019 роках та
контракту про обсяги та умови транзиту природного газу через територію України
на період з 2009 по 2019 роки не може
розцінюватись як перевищення влади та службових повноважень у формі вчинення
одноособово дій, які можуть бути вчинені лише колегіально, оскільки не може
вважатися перевищенням влади та службових повноважень перебирання на себе повноважень
колегіального органу, якими цей орган відповідно до закону не наділений.
Закон визначає
злочин як передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння
(дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (частина перша статті 11
КК).
Подією
кримінального правопорушення (злочину) в кримінально-правовому розумінні є
вчинення особою діяння, яке містить ознаки кримінального правопорушення
(злочину).
Згідно з
пунктом 1 частини першої статті 6 КПК 1960 року кримінальну справу не може бути
порушено, а порушена справа підлягає закриттю у разі відсутності події злочину.
Виходячи з
положень норм закону та наведеного вище, Верховний Суд України дійшов висновку
про відсутність у даній кримінальній справі події злочину, передбаченого
статтею 365 КК.
Аналіз положень
КПК 1960 року і статей 400-12, 400-22 цього Кодексу дає підстави дійти
висновку, що Верховний Суд України у разі задоволення заяви про перегляд
судових рішень, які переглядаються з підстави, передбаченої пунктом 2 частини
першої статті 400-12 КПК 1960 року, своїм новим рішенням може закрити справу за
наявності підстав, передбачених статтею 6 КПК 1960 року, зокрема за відсутністю
події злочину.
Оскільки
завданням судочинства є забезпечення кожному права на справедливий суд та
здійснення правосуддя на засадах верховенства права (стаття 2 Закону України
від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів»), то з огляду
на встановлення відсутності події злочину судові рішення щодо ОСОБА_1
підлягають скасуванню як незаконні, а кримінальна справа – закриттю на підставі
пункту 1 частини першої статті 6 КПК
1960 року.
Верховний Суд
України вважає можливим прийняття остаточного рішення у справі без направлення
її на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.
Керуючись
пунктом 15 Розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального
кодексу України та статтями 400-12,
400-20, 400-21 і 400-22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року,
Верховний Суд України
п о с т а н о в
и в:
заяву ОСОБА_1
задовольнити.
Вирок
Печерського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2011 року, ухвалу колегії
суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва
від 23 грудня 2011 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних
справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 29 серпня 2012 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а
кримінальну справу щодо неї за частиною третьою статті 365 КК закрити на
підставі пункту 1 частини першої статті 6 КПК
1960 року за відсутністю події злочину.
Головуючий
Г.В. Канигіна
Судді:
М.І. Балюк Н.П.
Лященко
В.П. Барбара Л.І.
Охрімчук
С.М. Вус П.В.
Панталієнко
Л.Ф. Глос М.В.
Патрюк
Т.В. Гошовська В.Ф.
Пивовар
Л.І. Григор’єва О.І. Потильчак
М.І. Гриців Б.М.
Пошва
В.С. Гуль О.Б.
Прокопенко
В.І. Гуменюк А.І.
Редька
М.Б. Гусак Я.М.
Романюк
Т.Є. Жайворонок Ю.Л. Сенін
В.В. Заголдний В.М. Сімоненко
М.Р. Кліменко А.М.
Скотарь
Є.І. Ковтюк Т.С.
Таран
П.І. Колесник О.О.
Терлецький
М.Є. Короткевич Ю.Г. Тітов
О.А. Коротких Л.І.
Фесенко
В.І. Косарєв І.Б.
Шицький
О.В. Кривенда В.Ф.
Школяров
В.В. Кривенко А.Г.
Ярема
О.Т. Кузьменко
Материалы, предоставленные в блоге, носят
ознакомительный характер. Рекомендуем обратиться к специалистам.
Адвокат в Киеве:
(044) 383-50-62
(096) 445-47-90
e-mail: super.legal-protection@yandex.ru
Отправить комментарий