02 июля 2014

Прояви заботу…потеряй все

На заседании Судебной палаты по гражданским делам Верховного Суда Украины 18 июня 2014 года было рассмотрено дело № 6-69цс14 по иску о признании договоров дарения недействительными вследствие ошибки относительно правовой природе сделки.
При пересмотре дела ВСУ была высказана правовая позиция: отсутствие у лица при заключении договора дарения волеизъявления на безвозмездную передачу имущества в собственность одаряемого и передача его при условии совершения в пользу дарителя любого действия имущественного или неимущественного характера, вопреки требованиям ст. 717 ГК, является основанием для признания договора дарения недействительным на основании ч. 3 ст. 203 и ст. 229 ГК.
Ответчик виноват лишь в том, что истица по состоянию здоровья нуждается в постороннем уходе и материальной помощи, а он (ответчик) некоторое время после заключения оспариваемой сделки осуществлял уход за истицей.
Заставляет задуматься о мизантропии…


ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 18 червня 2014 року
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Яреми А. Г., суддів - Григор'євої Л. І., Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Охрімчук Л. І., Патрюка М. В., Романюка Я. М., Сеніна Ю. Л., Сімоненко В. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Вижницького районного нотаріального округу Чернівецької області ОСОБА_3, про визнання договорів дарування недійсними, за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2014 року, встановила:
У серпні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування: житлового будинку АДРЕСА_1, земельної ділянки площею S_1 для будівництва й обслуговування житлового будинку та земельної ділянки площею S_2 для ведення особистого селянського господарства, які укладені між нею та відповідачем 14 липня 2009 року.
Зазначала, що, укладаючи зазначені договори дарування, мала на меті укладення договору довічного утримання, оскільки є інвалідом I групи через вроджену сліпоту, у силу похилого віку та за станом здоров'я потребує сторонньої допомоги і догляду. У 2009 році ОСОБА_2 запропонував їй свої послуги щодо забезпечення доглядом, харчуванням, утриманням її житла та присадибної ділянки в належному стані.
Посилаючись на те, що укладені договори не відповідали її внутрішній волі щодо правової природи й змісту правочину, просила на підставі ст. ст. 203, 215, ч. 1 ст. 229 ЦК України визнати їх недійсними та визнати за нею право власності на вказаний будинок і дві земельні ділянки.
Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 4 жовтня 2013 року позов задоволено: визнано недійсними укладені 14 липня 2009 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2: договір дарування житлового будинку за АДРЕСА_1; договір дарування земельної ділянки площею S_1, яка за АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, реєстраційний НОМЕР_1; договір дарування земельної ділянки площею S_2 за АДРЕСА_1, для ведення особистого селянського господарства, реєстраційний НОМЕР_2; визнано за ОСОБА_1 право власності на зазначені об'єкти нерухомості.
Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 5 грудня 2013 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2014 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України.
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2014 року заступник Генерального прокурора України порушує питання про скасування судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, - неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ст. ст. 203, 229 та 717 ЦК України.
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заступник Генерального прокурора України посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року, від 21 березня 2012 року, від 20 березня 2013 року, від 16 жовтня 2013 року й від 13 листопада 2013 року та ухвали Верховного Суду України від 28 березня 2007 року та від 26 листопада 2008 року.
Заступник Генерального прокурора України вказує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судами касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належали житловий будинок за АДРЕСА_1 та дві земельні ділянки.
14 липня 2009 року між нею та відповідачем укладено договір дарування зазначеного будинку, за яким ОСОБА_1 безоплатно передала у власність ОСОБА_2 указаний будинок із належними до нього надвірними будівлями та господарськими спорудами.
Того самого дня між позивачем і відповідачем укладено два договори дарування земельних ділянок, за якими ОСОБА_1 безоплатно передала у власність ОСОБА_2 земельні ділянки площею S_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку й господарських будівель та площею S_2 для ведення особистого селянського господарства, що за неї підписані ОСОБА_5 та посвідчені приватним нотаріусом Вижницького районного нотаріального округу ОСОБА_3.
Згідно з текстом договорів їх підписано в присутності нотаріуса, особу сторін установлено, їхню дієздатність та належність ОСОБА_1 будинку та земельних ділянок, що відчужуються, перевірено особу ОСОБА_5, яка підписала оспорювані договори на прохання ОСОБА_1 у зв'язку з її похилим віком і хворобою.
ОСОБА_1, 1934 року народження, є інвалідом з дитинства 1-ї групи, що підтверджується копією посвідчення НОМЕР_3 від 13 серпня 2013 року, виданого управлінням соціального захисту населення Вижницької районної державної адміністрації.
Рішенням виконавчого комітету Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області від 21 січня 2009 року НОМЕР_4 встановлено піклування над ОСОБА_1, 1934 року народження, - інвалідом по зору з дитинства та призначено піклувальником ОСОБА_6.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, виходив із того, що оспорюваний договір порушує права позивачки, яка, в силу похилого віку і стану здоров'я, укладаючи договори, мала на меті відчуження на користь відповідача будинку, який є її єдиним житлом, та земельних ділянок лише за умови довічного утримання і якби не помилка в правовій природі правочину та його правових наслідках, то спірний договір не був би укладений. Крім того, судом установлено, що деякий час після укладення оспорюваного правочину відповідач здійснював догляд за позивачкою.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що оспорювані договори дарування відповідали внутрішній волі позивача, похилий вік, інвалідність, подальше проживання у відчуженому будинку не можуть вважатися помилкою в розумінні ст. ст. 203, 229, 717 ЦК України.
Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених фактичних обставин справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків.
Так, суд касаційної інстанції (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 березня 2012 року), залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог щодо визнання договору дарування недійсним, виходив із того, що позивач, який є особою похилого віку, інвалідом II групи, укладаючи договір, мав на меті отримати від відповідача необхідну допомогу та догляд і не мав наміру дарувати будинок сторонній людині, що свідчить про укладення договору під впливом помилки.
Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року), суд дійшов висновку про те, що, укладаючи договір дарування будинку, чоловік позивачки помилявся стосовно обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо правової природи цього правочину, прав та обов'язків сторін, оскільки вважав цей правочин договором довічного утримання, відповідно до умов якого інша сторона договору зобов'язувалась здійснювати постійний догляд та утримання, а право розпорядження нерухомим майном перейшло б до відповідача лише після смерті позивачки та її чоловіка. Крім того, суд посилався й на те, що фактично передача житлового будинку не відбулась, а позивачка продовжує мешкати в ньому та самостійно сплачує за комунальні послуги.
Такого самого висновку дійшли суди касаційної інстанції й у інших справах, ухвали в яких надані заявником на підтвердження наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 203, 229 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Згідно із ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).
З роз'яснень, які викладені в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", убачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
У справі, рішення в якій переглядається, касаційний суд, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, не звернув уваги на те, що всупереч вимогам ч. 1 ст. 229 ЦК України рішення апеляційного суду не містить переконливих висновків про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачкою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення та залишив поза увагою висновки суду першої інстанції, що ґрунтувались на встановленому факті відсутності волевиявлення ОСОБА_1 під час укладення нею договору про безоплатну передачу у власність відповідача будинку, який є її єдиним житлом, та двох земельних ділянок. Позивачка як особа похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалась на передачу нерухомого майна у власність ОСОБА_2 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірні договори, помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачем.
Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2014 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 3603, ч. 1 ст. 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:
Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий    А. Г. Ярема
Судді:   Л. І. Григор'єва
  В. І. Гуменюк
  Н. П. Лященко
  Л. І. Охрімчук
  М. В. Патрюк
  Я. М. Романюк
  Ю. Л. Сенін
  В. М. Сімоненко
* * *
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ,
яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 18 червня 2014 року у справі N 6-69цс14
Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам ст. 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним на підставі ч. 3 ст. 203та ст. 229 ЦК України.

Материалы, предоставленные в блоге, носят ознакомительный характер. Рекомендуем обратиться к специалистам.
Адвокат в Киеве:
(044) 383-50-62   (096) 445-47-90

e-mail: super.legal-protection@yandex.ru

Отправить комментарий