Верховный Суд (постановление от
18.06.2014 № 6-58цс14) пришел к следующему выводу.
Решая вопрос о возвращении ребенка к
месту его постоянного проживания по основаниям, предусмотренным Конвенцией о
гражданско-правовых аспектах международного похищения детей 1980 г., суд,
учитывая интересы ребенка, должен исследовать, является перемещение или
удержание ребенка незаконным, и обеспечить немедленное возвращение ребенка
(статьи 3 и 12 Конвенции). При этом суд должен убедиться в наличии (отсутствии)
исключений, предусмотренных статьями 13 и 20 Конвенции, в частности,
осуществлялась ли забота о ребенке в месте постоянного проживания до момента
перемещения, существует ли серьезный риск того, что возвращение поставит
ребенка под угрозу физической или психологической опасности или иным путем
создаст для ребенка нетерпимую обстановку, а также или такой возврат
допускается с учетом основных принципов запрашиваемого государства.
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 18 червня 2014 року
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі: головуючого - Яреми А. Г., суддів -
Григор'євої Л. І., Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Охрімчук Л. І., Патрюка М.
В., Романюка Я. М., Сеніна Ю. Л., Сімоненко В. М., розглянувши в судовому
засіданні справу за позовом Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_1 до
ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування Деснянської у м. Чернігові
ради, про повернення неповнолітньої дитини до Сполучених Штатів Америки, за
заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з
розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року, встановила:
У квітні 2013 року Міністерство
юстиції України в інтересах громадянина США ОСОБА_1 звернулось до суду з
позовом до ОСОБА_2 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини ОСОБА_3,
ІНФОРМАЦІЯ_1 2009 року народження, до США.
В обґрунтування позовних вимог
зазначало, що 24 липня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1
2009 року в них народився син - ОСОБА_3, який з дня народження постійно
проживав за АДРЕСА_1. З 31 травня 2011 року сім'я разом подорожувала країнами
Європи та Україною. 13 липня 2011 року ОСОБА_1 повернувся до США, а 16 серпня
2011 року до США мали повернутись і відповідачка з малолітнім сином. Однак
ОСОБА_2 з дитиною проживають в Україні та не мають наміру повертатися до США.
14 серпня 2012 року батько дитини
відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення
дітей 1980 року (далі - Конвенція), яка набула чинності для України з 1 вересня
2006 року звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про повернення
дитини.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2
відмовилася добровільно повернути дитину до місця її постійного проживання в
США, позивач просив: визнати незаконним переміщення та утримання ОСОБА_3 на
території України; повернути його до місця постійного проживання в США за
АДРЕСА_1 у разі невиконання рішення в добровільному порядку зобов'язати ОСОБА_2
передати неповнолітнього ОСОБА_3 батьку, ОСОБА_1, для забезпечення повернення
дитини до США.
Рішенням Деснянського районного суду
м. Чернігова від 19 червня 2013 року позов задоволено: визнано незаконним
утримання ОСОБА_2 неповнолітнього ОСОБА_3 та постановлено повернути ОСОБА_3 до
США за АДРЕСА_1 у супроводі батька, ОСОБА_1, і матері - ОСОБА_2. Витрати,
пов'язані з поверненням дитини до США. покладено на ОСОБА_1. Рішення допущено
до негайного виконання (але не більше ніж протягом двох місяців) з дня набрання
ним чинності.
Додатковим рішенням Деснянського
районного суду м. Чернігова від 2 липня 2013 року рішення Деснянського
районного суду м. Чернігова від 19 червня 2013 року доповнено вказівкою такого
змісту: "Якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку,
зобов'язати ОСОБА_2 передати неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 2009 року
народження батьку ОСОБА_1 за АДРЕСА_1. В решті вимог відмовити".
Рішенням апеляційного суду
Чернігівської області від 14 серпня 2013 року рішення й додаткове рішення суду
першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року
рішення апеляційного суду скасовано та залишено без змін рішення та додаткове
рішення суду першої інстанції.
У лютому 2014 року ОСОБА_2 через
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ
звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали колегії
суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року.
У заяві ОСОБА_2 про перегляд судового
рішення Верховним Судом України просить скасувати ухвалу колегії суддів судової
палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року та направити справу
на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судами
касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей
3, 12, 13 Конвенції, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у
подібних правовідносинах.
Ухвалою колегії суддів судової палати
у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 28 квітня 2014 року справу допущено до провадження
Верховного Суду України.
Заслухавши суддю-доповідача,
представника Генеральної прокуратури України Насадчук Ж. Д., ОСОБА_2 та її
представників: ОСОБА_4, ОСОБА_5, представників ОСОБА_1: ОСОБА_6, ОСОБА_7,
ОСОБА_8, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового
рішення підлягає задоволенню.
Судами встановлено, що 24 липня 2009
року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб за адресою: АДРЕСА_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 2009
року в них народився син - ОСОБА_3, який з дня народження постійно проживав за
АДРЕСА_1.
З 31 травня 2011 року сім'я разом
подорожувала країнами Європи та Україною. 13 липня 2011 року ОСОБА_1 повернувся
до США, а 16 серпня 2011 року до США повинні були повернутись відповідачка з
дитиною. Однак з 28 червня 2011 року ОСОБА_2 з дитиною проживають в Україні та
не мають наміру повертатись до США.
Суд першої інстанцій, задовольняючи
позовні вимоги, виходив із того, що діями відповідачки порушені положення
статті 3 Конвенції у формі незаконного утримання малолітнього сина, ОСОБА_3, на
території України та неповернення сина до США більше строку тимчасового
перебування, на який дав згоду ОСОБА_1. Крім того, суд виходив із того, що
норми статей 2,12, 13 Конвенції зобов'язують державу Україна вжити всіх
належних заходів до забезпечення негайного повернення дитини для ефективного
здійснення позивачем його прав.
Скасовуючи рішення суду першої
інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову,
апеляційний суд виходив із того, що повернення дитини до США без матері
суперечить її інтересам та Принципу N 6 Декларації прав дитини про виняткові
випадки розлучення дитини з матір'ю. Крім того, суд виходив із того, що з
моменту вивезення дитини й до моменту звернення ОСОБА_1 до суду минуло більше
року, а також із того, що дитина прижилася в Україні.
Касаційний суд із висновками
апеляційного суду не погодився та залишив у силі рішення суду першої інстанції.
Для прикладу наявності неоднакового
застосування судами касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального
права ОСОБА_2 посилається на ухвалу Верховного Суду України від 27 січня 2010
року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 4 липня 2012 року, від 3 квітня 2013 року, від 29 січня
2014 року, в яких суди дійшли протилежного висновку стосовного того, що той
факт, що дитина проживала на території України є підставою для відмови в
позові.
В ухвалах Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року
(справа N 6-1457св14), від 3 квітня 2013 року (справа N 6-52333св12) та вухвалі
Верховного Суду України від 27 січня 2010 року (справа N 6-11414св09) суд
касаційної інстанції на підставі статей 12, 13 Конвенції залишив без змін
рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позовних
вимог Міністерству юстиції України, на підставі того, що діти прижилися у
своєму новому середовищі, адаптувалися до нього та повернення поставить дитину
під загрозу заподіяння психічної шкоди.
В ухвалі колегії суддів судової
палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року касаційний суд виходив із
недоведеності факту незаконного утримання дитини на території України, оскільки
дитина перебуває на території України за згодою своїх батьків, матір дитину
забезпечила належними умовами проживання, крім того, дитина прижилася у своєму
новому середовищі (статті 3, 12 та 13 Конвенції).
Отже, існує неоднакове застосування
судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме
статей 3, 12 та 13 Конвенції.
Вирішуючи питання про усунення
розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції одних і тих самих норм
матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень
у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду
України виходить із такого.
Згідно із частиною 1 статті 3
Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо:
при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі,
установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до
законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або
утримання; та у момент переміщення або утримання ці права ефективно
здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не
переміщення або утримання.
За змістом частини 2 статті 3
Конвенції права піклування, про які йде мова в частині першій цієї норми,
можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в
силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що
спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
Підстави виникнення правового зв'язку
між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства
держави, в якій дитина постійно проживала.
Право піклування в контексті
Конвенції охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й
вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в
якій вона проживає.
Крім того, важливим є те, щоб права
піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулась
із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції.
За змістом статей 150, 155 Сімейного
кодексу України, здійснюючи свої права та виконуючи обов'язки, батьки повинні
передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватись
усупереч інтересам дитини.
Відповідно до Принципу 6 Декларації
прав дитини від 20 листопада 1959 року малолітня дитина не повинна, крім
випадків, коли мають місце виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.
Згідно із преамбулою Конвенції
держави, що її підписали, твердо переконані в тому, що перш за все саме
інтереси дітей є найважливішим у справі турботи про них, а їх повернення
повинна здійснюватись неодмінно з метою надання дітям захисту в міжнародному
масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або
утримування.
Статті 3, 12, 13, 20 Конвенції
містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в
поверненні дитини до місця постійного проживання. Зокрема, якщо у ході розгляду
справи суд виявить, що:
1) заявник фактично не здійснював
права піклування на момент переміщення або утримування (п. "а" ч. 1
ст. 13);
2) заявник дав згоду на переміщення
або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (п.
"а" ч. 1 ст. 13);
3) існує серйозний ризик того, що
повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди
або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (п. "b" ч.
1 ст. 13);
4) дитина заперечує проти повернення
і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку
(ч. 2 ст. 13);
5) повернення не допускається
основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й
основних свобод (ст. 20);
6) з моменту переміщення пройшло
більше року і дитина прижилася у новому середовищі (ч. 2 ст. 12);
7) чи є країна, з якої дитину вивезено,
країною її постійного проживання за законами цієї країни (ст. 3).
Під згодою на переміщення необхідно
розуміти погодження піклувальника (письмове або усне, за наявності доказів) на
переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання.
Про мовчазну згоду можуть свідчити
відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в
іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини.
За наявності згоди піклувальника на
переміщення дитини, утримання може бути незаконним лише за умови порушення
строків повернення дитини, або, при знаходженні дитини в іншій країні без
визначених строків, за наявності вимоги піклувальника про повернення дитини,
зробленої до звернення із заявою про повернення, та з часу відмови особи, яка
утримує дитину, повернути дитину в країну постійного проживання без поважних
причин.
Отже, розглядаючи заяви про
повернення дитини до країни постійного проживання, суди, відповідно до положень
статті 3, частини 1 статті 12 Конвенції насамперед повинні встановити, чи було
переміщення або утримання дитини неправомірним до часу звернення піклувальника
із заявою.
Відповідно до частини 1 статті 13
Конвенції покладає обов'язок доведення обставин, які можуть бути винятковими
підставами для неповернення дитини, саме на особу, яка вчинила вивезення дитини
та/або її утримує. У цьому разі зазначене формулювання відображає загальне
правове правило, що той, хто стверджує про наявність певного факту, повинен
його довести.
При вирішенні судами справ щодо
повернення дитини до країни постійного проживання батьки не позбавлені права
вирішувати спір шляхом визначення місця проживання дитини.
Разом із тим стаття 21 Конвенції
також передбачає можливість подання заяви про доступ до дитини, що має на меті
визначення порядку спілкування заявника з дитиною.
Апеляційним судом установлено, що в
травні 2011 року сторони за взаємною згодою вивезли сина зі США до Європи та в
подальшому прибули в Україну.
Установивши зазначені фактичні
обставини справи, суди не зробили правових висновків, чи було переміщення
дитини неправомірним, чи є утримання неправомірним, з якого часу за умовами
правомірного переміщення дитини таке утримання стало неправомірним, чи було
утримання за згодою заявника (активною або мовчазною), чи вимагав заявник
повернення дитини до країни постійного проживання до звернення із заявою, які
мотиви спонукали заявника на звернення до суду про повернення дитини, чи були
мотиви добросовісними.
Крім того, згідно із частинами 1, 2
статті 12 Конвенції передбачено, якщо дитина незаконно переміщена або
утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у
судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться
дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання,
відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Судовий і адміністративний орган
навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну,
також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про
те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Про наявність того, що дитина
прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: що
відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, відвідує різноманітні гуртки, за
дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина
має сталі сімейні зв'язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать,
що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем
проживання своєї родини, тощо.
Зазначені факти необхідно оцінювати в
сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому,
балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку
й рівня зрілості, тощо.
За умови початку процедури повернення
дитини після річного терміну, наявності даних про те, що дитина вже прижилася у
своєму новому середовищі, виходячи з інтересів дитини суд може відмовити в
задоволенні заяви, навівши при цьому доводи про наявність підстав і доказів для
такого висновку.
Судом апеляційної інстанції
встановлено, що ОСОБА_3 займається в центрі танцю та фітнесу
"Вікторія-Денс" з 2 лютого 2012 року, дитина відвідує Чернігівський
дошкільний навчальний заклад з 29 травня 2013 року також відвідує
спортивно-оздоровчі заняття зі східних єдиноборств з 29 вересня 2012 року,
дитина перебуває під наглядом дільничного лікаря - педіатра, володіє
українською мовою, має сталі сімейні зв'язки. Саме на підставі зазначених
обставин апеляційний суд дійшов висновку про те, що дитина прижилася в своєму
новому середовищі.
Не погоджуючись із таким висновком
суд касаційної інстанції вважав його помилковим, оскільки на його думку
встановлення цих фактів необхідне при вирішенні справи про місце проживання
дитини, а не про повернення дитини на підставі Конвенції.
З таким висновком суду касаційної
інстанції погодитися не можна, оскільки за положеннями пункту "а"
статті 5 Конвенції "права піклування" включають в себе права, які
відносяться до турботи будь-якої особи щодо дитини, і, зокрема, право визначати
місце проживання дитини, а тому метою встановлення таких фактів є не визначення
місця проживання дитини з певним батьком чи матір'ю, а з огляду на інтереси
дитини, її комфортне проживання та сталі зв'язки в конкретному середовищі й
країні.
Відтак, фактами, які свідчать про те,
що дитина прижилась у своєму новому середовищі, є факти про її відвідування
дитячого садка, гуртків, лікування в певних лікарів, психологічний і психічний
стан, сімейні та дружні зв'язки, спілкування зі своїми однолітками тощо, які також
установлюються судами при визначенні місця проживання дитини.
Проте рішення суду касаційної
інстанції не містить установлених юридичних фактів, передбачених статтями 3,
12, 13 та 20 Конвенції, які є підставою для порушення в суді питання про
повернення дитини відповідно до Конвенції, а саме: порушення прав піклувальника
за законодавством країни постійного проживання, незаконність утримання дитини
на території України та чи було утримання незаконним на початок процедури
повернення дитини до США, з якого часу таке утримання стало незаконним, чи
минув річний строк із часу незаконного утримання, чи була мовчазна чи не
мовчазна згода заявника на утримання дитини, чи прижилася дитина в новому
середовищі.
За таких обставин у справі, яка
переглядається, має місце неоднакове й неправильне застосування судом
касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, тому на
підставі пункту 1 статті 355, частин першої та другої статті 3604 ЦПК України
ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних
справ від 20 листопада 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на
новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Відповідно до статті 3605 ЦПК України
Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали
підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Керуючись статтями 355, 3603, 3604
ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
постановила:
Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу колегії суддів судової палати
у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 20 листопада 2013 року скасувати, справу направити на
новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є
остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2
частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий А. Г. Ярема
Судді: Л. І. Григор'єва
В. І.
Гуменюк
Н. П.
Лященко
Я. М.
Романюк
Л. І.
Охрімчук
М. В.
Патрюк
Ю. Л.
Сенін
В. М.
Сімоненко
* * *
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
N 6-58цс14
Вирішуючи питання щодо повернення
дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Конвенцією про
цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі -
Конвенція), суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є
переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення
дитини (статті 3 та 12 Конвенції). При цьому суд повинен переконатись у
наявності (відсутності) виключень, передбачених статтями 13 та 20 Конвенції,
зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання
до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить
дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом
створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення
допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави.
Материалы, предоставленные в блоге, носят
ознакомительный характер. Рекомендуем обратиться к специалистам.
Адвокат в Киеве:
(044) 383-50-62
(096) 445-47-90
e-mail: super.legal-protection@yandex.ru
Отправить комментарий