При самооговоре моральный вред за
привлечение к ответственности не возмещается. Так решил ВССУ, рассмотрев в
судебном заседании 26 ноября 2014 года дело № 6-37639св14 по иску о возмещении
морального вреда, причиненного незаконным привлечением к уголовной
ответственности и незаконным содержанием под стражей.
Суд, конечно, указал, что необходимо
оценивать выполнение следствием своей обязанности по всестороннему, полному и
объективному исследованию обстоятельств дела, поскольку признание обвиняемым
своей вины не имеет преимущества по сравнению с другими доказательствами, оно
может быть положено в основу приговора только при подтверждении совокупностью
других доказательств по делу.
Тем не менее, дело передано на новое
рассмотрение. При наличии желания оговорить себя проконсультируйтесь с
адвокатом.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 листопада 2014 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у
цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних
справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Лесько А.О., Хопти С.Ф.,
Червинської М.Є., Черненко В.А.,
розглянувши в судовому засіданні
справу за позовом ОСОБА_3 до Державної казначейської служби України, Головного
управління Державної казначейської служби України в Тернопільській області,
управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області,
прокуратури Тернопільської області про відшкодування моральної шкоди, завданої
незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та незаконним
триманням під вартою, за касаційною скаргою першого заступника прокурора
Тернопільської області на рішення Монастириського районного суду Тернопільської
області від 3 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської
області від 4 вересня 2014 року, до якої приєдналося управління Міністерства
внутрішніх справ України в Тернопільській області,
в с т а н о в и л а:
У травні 2014 року ОСОБА_3 звернувся
до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 29 лютого 2012 року
начальником слідчого відділу Монастириського районного відділу управління
Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області (далі - СВ Монастириського
РВ УМВС України в Тернопільській області) порушено кримінальну справу за фактом
заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть
потерпілого ОСОБА_4 за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України
- умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.
5 березня 2012 року відносно нього
порушено кримінальну справу за фактом умисного спричинення тяжких тілесних
ушкоджень ОСОБА_4 за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.
Цього ж дня його затримано в порядку ст. 115 КПК України(1960 року).
Постановою Бучацького районного суду
Тернопільської області від 14 березня 2012 року йому обрано запобіжний захід у
вигляді взяття під варту, а постановою від 27 квітня 2012 року - продовжено
строк тримання під вартою до трьох місяців.
25 травня 2012 року старшим слідчим в
органах внутрішніх справ слідчого управління УМВС України в Тернопільській
області винесено постанову про притягнення його як обвинуваченого і
пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121
КК України.
1 червня 2012 року прокурором
Монастириського району Тернопільської області затверджено обвинувальний
висновок у кримінальній справі за обвинуваченням його у вчиненні злочину,
передбаченого ч. 2 ст.121 КК України.
Вироком Монастириського районного
суду Тернопільської області від 11 червня 2013 року його визнано винним у
вчиненні злочину, передбаченого ч. 2
ст.121 КК України та призначено йому покарання - вісім років позбавлення волі.
До набрання вироком законної сили запобіжний захід залишено попереднім.
Зараховано в строк відбування покарання час перебування під вартою з 5 березня
2012 року. Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 16 жовтня 2013 року вирок районного суду
скасовано, а справу направлено прокурору Монастириського району Тернопільської
області для проведення додаткового досудового слідства.
30 жовтня 2013 року в Єдиний реєстр
досудових розслідувань внесено відомості за ознаками кримінального
правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.
4 листопада 2013 року йому вручено
повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого
ч. 2 ст. 121 КК України.
Постановою прокурора Монастириського
району Тернопільської області від 27 лютого 2014 року кримінальне провадження
відносно нього закрито в зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.
Ураховуючи викладене, позивач,
збільшивши позовні вимоги, просив суд стягнути з Державної казначейської служби
України за рахунок коштів Державного бюджету України на його користь 500 тис.
грн на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Монастириського районного
суду Тернопільської області від 3 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою
апеляційного суду Тернопільської області від 4 вересня 2014 року, позов ОСОБА_3
задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України за
рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного
казначейського рахунку на користь позивача 250 тис. грн на відшкодування
моральної шкоди. У решті позову відмовлено.
У касаційній скарзі перший заступник
прокурора Тернопільської області, до якого приєдналося управління Міністерства
внутрішніх справ України в Тернопільській області, просить оскаржувані судові
рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й
процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду першої
інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому
задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК
України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм
матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Ухвалюючи рішення про часткове
задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, виходив із того, що позивач
зазнав душевних страждань у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної
відповідальності, тривалістю перебування під вартою, що призвело до порушення
його законних прав, які підлягають захисту шляхом стягнення на його користь
моральної шкоди. При цьому, врахувавши, що відшкодування моральної шкоди за час
перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше
одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під
слідством чи судом, з урахуванням обставин справи визначив моральну шкоду у
вищому розмірі від передбаченого мінімального.
Апеляційний суд погодився з такими
висновками місцевого суду, зазначивши, також, що при визначенні розміру
відшкодування моральної шкоди судом обґрунтовано враховано тривалий час перебування
позивача під слідством та судом, а саме з 5 березня 2012 року до 20 листопада
2013 року - 20 місяців 15 днів, глибину душевних страждань позивача, погіршення
відносин з оточуючими, порушення звичного способу життя та його законних прав
на вільне пересування.
Проте повністю погодитись із таким
висновком апеляційного суду не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України
рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час
ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце
обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони
підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної
давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка
правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов
задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові
витрати.
Таким вимогам закону судове рішення
апеляційної інстанції не відповідає.
Судами попередніх інстанцій
установлено, що 29 лютого 2012 року начальником СВ Монастириського РВ УМВС
України в Тернопільській області порушено кримінальну справу за фактом
заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть
потерпілого ОСОБА_4 за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України
- умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.
5 березня 2012 року відносно ОСОБА_3
порушено кримінальну справу за фактом умисного спричинення тяжких тілесних
ушкоджень ОСОБА_4 за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.
Цього ж дня його затримано в порядку ст. 115 КПК України(1960 року).
Постановою Монастириського районного
суду Тернопільської області від 7
березня 2012 року продовжено строк затримання ОСОБА_3 до 15 березня 2012 року.
Постановою Бучацького районного суду
Тернопільської області від 14 березня 2012 року позивачу обрано запобіжний
захід у вигляді взяття під варту, а постановою від 27 квітня 2012 року -
продовжено строк тримання під вартою до трьох місяців.
25 травня 2012 року старшим слідчим в
органах внутрішніх справ слідчого управління УМВС України в Тернопільській
області винесено постанову про притягнення ОСОБА_3 як обвинуваченого і
пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121
КК України.
1 червня 2012 року прокурором
Монастириського району Тернопільської області затверджено обвинувальний висновок
у кримінальній справі за обвинуваченням позивача у вчиненні злочину,
передбаченого ч. 2 ст.121 КК України.
Вироком Монастириського районного
суду Тернопільської області від 11
червня 2013 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2
ст.121 КК України та призначено йому покарання - вісім років позбавлення волі.
До набрання вироком законної сили запобіжний захід залишено попереднім.
Зараховано в строк відбування покарання час перебування під вартою з 5 березня
2012 року. Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 16 жовтня 2013 року вирок районного суду скасовано, а
справу направлено прокурору Монастириського району Тернопільської області для
проведення додаткового досудового слідства.
30 жовтня 2013 року в Єдиний реєстр
досудових розслідувань внесено відомості за ознаками кримінального
правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.
4 листопада 2013 року ОСОБА_3 вручено
повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого
ч. 2ст. 121 КК України.
Згідно з постановою старшого слідчого
СВ Монастириського РВ УМВС України в Тернопільській області від 20 листопада
2013 року позивача звільнено з-під варти.
Постановою прокурора Монастириського
району Тернопільської області від 27
лютого 2014 року на підставі кримінальне провадження відносно ОСОБА_3 закрито в
зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.
Задовольняючи позов, суди керувались
положеннями ч. 1 ст. 1176 ЦК України та Закону України «Про порядок
відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що
здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування,
прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року.
Проте апеляційний суд не врахував те,
що відповідно до положень ч. 4 ст. 1176 ЦК України фізична особа, яка у процесі
досудового розслідування або судового провадження шляхом самообмови
перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню,
незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному
застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню
адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права
на відшкодування шкоди.
Аналіз зазначеної норми права
свідчить про те, що під самообмовою слід розуміти завідомо неправдиві показання
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, дані з метою переконати органи
попереднього слідства і суд в тому, що саме ним здійснено злочин, який він у
дійсності не вчиняв.
Отже, суди мають враховувати причини,
які спонукали особу до самообмови, оскільки у статті фактично йдеться про
умисел на самообмову. Проте самообмова, яка стала наслідком застосування до
громадянина насильства, погроз чи інших незаконних заходів, не перешкоджає
відшкодуванню шкоди. При цьому факт насильства, погроз та інших незаконних
заходів має бути встановлений слідчими органами, прокурором чи судом.
Тобто самообмова, яка виключає
відшкодування шкоди, має бути добровільною, завідомо неправдивою, мати на меті
перешкодити з'ясуванню істини й бути зафіксованою в матеріалах справи.
Крім того, суду при розгляді
цивільної справи слід також дати оцінку випадку, коли встановлено, що
самообмова була добровільною. У такому разі суд має оцінити виконання слідством
свого обов'язку щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин
справи, оскільки визнання обвинуваченим своєї вини не має переваги в порівнянні
з іншими доказами, воно може бути покладено в основу вироку лише при
підтвердженні сукупністю інших доказів у справі.
Тобто, якщо особа перешкоджала
з'ясуванню істини шляхом самообмови і цим сприяла прийняттю рішень чи
здійсненню дій, які є підставою для відшкодування шкоди та передбачені ч. 1 ст.
1176 ЦК, ця особа не отримує права на відшкодування шкоди. При цьому термін «самообмова»
має тлумачитись як дача показань чи інші дії, що здійснені свідомо з метою
перешкодити встановленню істини. Якщо ж особа здійснила самообмову не власною
волею, а під погрозою чи в результаті насильства, такі дії не можуть
кваліфікуватись як самообмова.
Апеляційний суд не дав оцінки тим
доказам, що є у справі, а саме, що ОСОБА_3 на досудовому слідстві здійснено
самообмову, оскільки він 7 березня 2012 року самостійно написав явку з повинною
про вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, під час допитів як
підозрюваного свою вину у його вчиненні визнав повністю, в усіх слідчих діях,
які проводилися за його участю, підтверджував факт вчинення злочину.
Разом з тим апеляційний суд не оцінив
доказів, які містяться в матеріалах кримінального провадження щодо факту
вчинення самообмови ОСОБА_3, зокрема, явки з повинною від 7 березня 2012 року,
протоколів допиту підозрюваного ОСОБА_3 від 5 березня 2012 року та від 7
березня 2012 року, висновок амбулаторної судово-психологічної експертизи від 3
травня 2012 року № 273, протокол відтворення обстановки та обставин події із
застосуванням відеозапису від 5 березня
2012 року.
Таким чином, апеляційний суд не дав
оцінки доводам відповідачів про те, що позивач без стороннього тиску зізнався у
вчиненні тяжкого злочину, підтвердив під час своїх допитів як підозрюваного
факт вчинення злочину, наочно показав його вчинення при відтворенні обстановки
та події, практично протягом всього періоду досудового слідства не заперечував
своєї вини у його вчиненні. Отже, такими своїми діями умисно сприяв притягненню
його до кримінальної відповідальності та обранню щодо нього запобіжного заходу
у вигляді взяття під варту.
При цьому слід визначитись з тим, чи
факт вчинення працівниками міліції на ОСОБА_3 фізичного чи психологічного тиску
на досудовому слідстві знайшов чи не знайшов свого підтвердження.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 10
ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається
як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог
ст. ст. 57-60 ЦПК України.
Згідно зі ст. 60 ЦПК України
доказування не може грунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд
оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також
достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки
доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи
відмови в їх прийнятті.
Проте апеляційним судом при вирішенні
питання законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції не надано
належну оцінку доказам, щодо самообмови позивача, зокрема, явки з повинною,
протоколам допиту підозрюваного ОСОБА_3, протоколу відтворення обстановки та
обставин події із застосуванням відеозапису, що є підставою для відмови в
задоволенні позову.
Отже, у порушення вимог ст. ст. 212 -
214, 315 ЦПК України апеляційний суд на зазначені вище обставини справи уваги
не звернув; зазначених вимог закону не врахував; не з'ясував належним чином
фактичних обставин справи щодо заявлених вимог та дійшов передчасного висновку
про залишення в силі рішення суду першої інстанції, що свідчить про його
необґрунтованість та незаконність.
За таких обставин ухвала апеляційного
суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду
апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК
України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу Першого заступника
прокурора Тернопільської області, до якої приєдналося управління Міністерства
внутрішніх справ України в Тернопільській області, задовольнити частково.
Ухвалу апеляційного суду
Тернопільської області від 4 вересня 2014 року скасувати, справу передати на
новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
Д.Д. Луспеник
Судді:
А.О. Лесько
С.Ф. Хопта
М.Є. Червинська
В.А. Черненко
Материалы, предоставленные в блоге, носят
ознакомительный характер. Рекомендуем обратиться к специалистам.
Адвокат в Киеве:
(044) 383-50-62
(096) 445-47-90
e-mail: super.legal-protection@yandex.ru
Отправить комментарий