ПРЕДЫСТОРИЯ:
Супруг, не желая терять право на получение служебного жилья, решил приобрести
жилье, заключив договор инвестирования на имя тещи. При разводе теща освободить
приобретенную квартиру отказалась. Желание иметь две квартиры осталось
неудовлетворенным. Супруг обратился в суд с иском о признании договора
инвестирования фиктивным.
Верховный
Суд Украины 21 января 2015 года, рассмотрев дело № 6-197цс14, сформулировал
правовую позицию относительно фиктивности договора. Разъяснено, что согласно
ст. 234 ГК фиктивной является сделка, совершенная без намерения создания
правовых последствий, которые обуславливались этой сделкой.
Для
признания сделки фиктивной необходимо установить наличие умысла всех сторон
сделки. В случае, если во исполнение сделки было передано имущество, такая
сделка не может быть квалифицирована как фиктивная.
Признак
совершения ее лишь для вида должен быть присущ действиям обеих сторон сделки.
Если одна сторона действовала только для вида, а другая - пыталась достичь
правового результата, такая сделка не может быть фиктивной.
Супругу
в удовлетворении иска отказано в связи с тем, что компания-застройщик свои
обязательства по договору выполнила.
ЛАЙФХАК:
обращайтесь к профессионалам. Профессионал посоветовал бы обратиться с иском о
признании права собственности и переводе прав покупателя по сделке.
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 21 січня 2015 року
Судові
палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
головуючого - Яреми А. Г., суддів - Барбари В. П., Берднік І. С., Григор'євої
Л. І., Гуля В. С., Гуменюка В. І., Ємця А. А., Жайворонок Т. Є., Колесника П.
І., Лященко Н. П., Охрімчук Л. І., Потильчака О. І., Романюка Я. М., Сеніна Ю.
Л., Сімоненко В. М., Шицького І. Б., розглянувши в судовому засіданні справу за
позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи - ОСОБА_3, закрите акціонерне
товариство "Будівельно-виробничий комерційний центр "Одісей",
про визнання договору недійсним, визнання майна об'єктом спільної сумісної
власності подружжя та визнання права власності на квартиру, за заявою ОСОБА_2
про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних кримінальних справ від 9 липня 2014 року,
встановили:
У
березні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання
договору про співробітництво по інвестуванню будівництва недійсним, визнання
майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності
на 1/2 частину квартири.
Зазначав,
що перебував із ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі з 22 вересня 2001 року й мешкав
разом із нею у квартирі АДРЕСА_1. Указана квартира належала на праві власності
ОСОБА_3 та її дочці - ОСОБА_4.
Після
проходження ним служби у складі українського миротворчого контингенту Місії ООН
у Демократичній Республіці Конго та Тимчасових сил ООН у Лівані йому були
виплачені кошти, які дозволили йому та його дружині прийняти рішення про
інвестування в будівництво житла й 5 липня 2002 року укласти договір із
закритим акціонерним товариством "Будівельно-виробничий комерційний центр
"Одісей" (БМУ-11) (далі - ЗАТ СПіКЦ "Одісей" (БМУ-11) про
співробітництво по інвестуванню будівництва житлового будинку АДРЕСА_2, за
умовами якого інвестор, який фінансує будівництво, отримує в указаному будинку
трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 площею 81,8 кв. м Загальна сума інвестування за
договором - 139503 грн.
Указував,
що він військовослужбовець і на час укладання вищевказаного договору про
співробітництво по інвестуванню будівництва перебував на квартирному обліку у
військовій частині та мав можливість отримати службове житло, тому формально
договір було укладено на ім'я матері дружини - ОСОБА_2, однак вона не вносила
коштів за договором. Усі внески сплачувались ним і його дружиною із сімейного
бюджету в період шлюбу, а частина коштів була передана його матір'ю, ОСОБА_1, з
продажу однокімнатної квартири. У березні 2012 році шлюб між подружжям було
розірвано, після чого ОСОБА_3 вивезла з квартири його речі.
Неодноразово
уточнюючи позовні вимоги, ОСОБА_1, посилаючись на те, що договір про
співробітництво по інвестуванню будівництва мав частково фіктивний характер,
остаточно просив визнати договір недійсним у частині набуття ОСОБА_2 прав
інвестора, визнати майно спільним майном подружжя та визнати за ним право
власності на 1/2 частину спірної квартири.
Рішенням
Приморського районного суду м. Одеси від 21 листопада 2013 року позовні вимоги
ОСОБА_1 задоволено частково: визнано недійсним договір НОМЕР_1 про
співробітництво по інвестуванню будівництва житлового будинку від 9 липня 2002
року в частині набуття ОСОБА_2 прав інвестора; визнано за ОСОБА_1 право
власності на 1/2 частину спірної квартири; в іншій частині позову відмовлено.
Рішенням
апеляційного суду Одеської області від 1 квітня 2014 року рішення суду першої
інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову
відмовлено.
Ухвалою
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 9 липня 2014 року рішення апеляційного суду Одеської області від 1 квітня
2014 року скасовано, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21
листопада 2013 року залишено без змін.
У
поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9
липня 2014 року ОСОБА_2 порушує питання про скасування зазначених рішень судів
та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстави, передбаченої
пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України
(далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом касаційної інстанції
одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за
змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 234 Цивільного
кодексу України (далі - ЦК України), яка регулює підстави визнання правочину
недійсним за ознаками фіктивності, та незастосування до спірних правовідносин
строків позовної давності.
Для
прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судового
рішення ОСОБА_2 посилається на: рішення Верховного Суду України від 16 лютого
2011 року; ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ: від 30 травня 2011 року, від 14 вересня 2011 року, від 21
вересня 2011 року, від 27 червня 2012 року, від 27 лютого 2013 року, від 20
березня 2013 року, від 27 березня 2013 року, від 10 квітня 2013 року, від 5
червня 2013 року, від 4 вересня 2013 року, від 2 жовтня 2013 року, від 3 грудня
2012 року, від 27 лютого 2013 року, від 13 листопада 2013 року, від 20
листопада 2013 року, від 27 листопада 2013 року, від 27 грудня 2013 року, від
12 лютого 2014 року, від 16 квітня 2014 року, від 23 квітня 2014 року, 23
квітня 2014 року, від 15 травня 2014 року, від 25 червня 2014 року, від 9 липня
2014 року, від 10 липня 2014 року; постанови Вищого господарського суду
України: від 5 грудня 2006 року, від 18 січня 2007 року, від 1 лютого 2007
року, від 27 березня 2007 року, від 25 квітня 2007 року, від 18 листопада 2008
року.
ОСОБА_2
указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з
розгляду цивільних і кримінальних справ та Вищого господарського суду України
про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення
у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом
касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло
ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши
доповідь судді, пояснення в режимі відеоконференції представника ОСОБА_2 -
ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_3, представника ЗАТ СПіКЦ "Одісей" (БМУ -
11), перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та
господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд
оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно
до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у
цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За
положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для
подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове
застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм
матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у
подібних правовідносинах.
У
справі, яка переглядається, судами встановлено, що з 22 вересня 2001 року
ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі й разом з її дочкою від
першого шлюбу, ОСОБА_4, мешкали у квартирі АДРЕСА_1. Вищевказана квартира
належить у рівних частинах ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право
власності на житло від 8 лютого 2004 року.
ОСОБА_1
з 21 серпня 1992 року перебував на квартирному обліку у військовій частині А
3438 зі складом родини три особи (а. с. 12).
9
липня 2002 року між ЗАТ СПіКЦ "Одісей" (БМУ - 11) і матір'ю ОСОБА_3,
ОСОБА_2, було укладено договір НОМЕР_1 про співробітництво по інвестуванню
будівництва житлового будинку АДРЕСА_2. За умовами вищевказаного договору
підрядник зобов'язався побудувати за кошти інвестора й після введення будинку в
експлуатацію передати йому за актом приймання - передачі трикімнатну квартиру
АДРЕСА_2, загальною площею 81,8 кв. м Сума інвестування в будівництво за
договором складає 139503 грн (а.с 53).
Розрахунок
проводився в чотири етапи: 11 липня 2002 року сплачено 69751 грн.; 31 жовтня
2002 року - 34876 грн.; 3 грудня 2002 року - 20 тис. грн.; 26 червня 2003 року
- залишок 9364 грн. (а. с. 59 - 65). Загальна сума інвестованих коштів склала
133991 грн.
22
грудня 2003 року на виконання зазначеного договору згідно з актом відбулась
передача вищевказаної квартири, загальною площею 80,8 кв. м, ОСОБА_2 (а. с.
66).
На
підставі договору про співробітництво по інвестуванню будівництва та
вищезазначеного акта 28 січня 2004 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності
на спірну квартиру, зареєструвала його в КП "ОМБІ та РОН" (а. с. 67).
Судом
також установлено, що після завершення всіх будівельних і ремонтних робіт до
квартири вселилися й мешкали в ній позивач із дружиною та дочкою останньої -
ОСОБА_4 5 березня 2012 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси шлюб
між подружжям було розірвано й ОСОБА_3 вивезла всі речі ОСОБА_1 зі спірної
квартири.
Скасовуючи
рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої
інстанції про визнання недійсним оспорюваного правочину, Вищий спеціалізований
суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що
договір про співробітництво по інвестуванню будівництва житлового будинку,
укладений між ЗАТ СПіКЦ "Одісей" (БМУ-11) як підрядником і ОСОБА_2 як
інвестором, було укладено без наміру створення правових наслідків, обумовлених
цим правочином, а тому є фіктивним у частині набуття прав інвестором ОСОБА_2
Грошових коштів в інвестування будівництва ОСОБА_2 не вносила, після завершення
будівельних робіт до спірної квартири не вселялася, у ній не мешкала, чим
фактично не виконала умови договору про прийняття квартири після введення
житлового будинку в експлуатацію.
Разом
із тим у інших справах, що виникли з подібних правовідносин, за аналогічних
обставин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної
інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві
ОСОБА_2, судом, на відміну від справи, яка переглядається, зокрема, в ухвалах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
від 14 вересня 2011 року, від 3 грудня 2012 року, від 27 лютого 2013 року, від
27 лютого 2013 року, від 20 березня 2013 року, від 27 березня 2013 року, від 10
квітня 2013 року, від 5 червня 2013 року, від 4 вересня 2013 року, від 2 жовтня
2013 року, від 13 листопада 2013 року, від 20 листопада 2013 року, від 27
листопада 2013 року, від 27 грудня 2013 року, від 12 лютого 2014 року, від 16
квітня 2014 року, від 23 квітня 2014 року, від 23 квітня 2014 року від 25
червня 2014 року, від 9 липня 2014 року, від 10 липня 2014 року, а також
постановах Вищого господарського суду України від 5 грудня 2006 року, від 18
січня 2007 року та від 18 листопада 2008 року містяться висновки про те, що для
визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути
з обох сторін правочину. Крім того, у разі, якщо на виконання правочину було
передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
У
рішенні Верховного Суду України від 21 вересня 2001 року, ухвалах Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27
червня 2012 року, від 15 травня 2014 року та постанові Вищого господарського
суду України від 5 грудня 2006 року суд касаційної інстанції за аналогічних
обставин дійшов висновку про сплив строку позовної давності.
Отже,
існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм
матеріального права.
Вирішуючи
питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції
зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та гоподарських
справах Верховного Суду України виходять із такого.
Відповідно
до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну
або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно
зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру
створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний
правочин визнається судом недійсним.
Для
визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін
правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий
правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже,
фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин
лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний
правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним
може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення
правових наслідків.
Ознака
вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін
правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася
досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач,
який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен
довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні
наслідки.
Натомість
ОСОБА_2 уклала договір про відкриття й обслуговування поточного рахунку в
банку, усі платіжні доручення та приходні ордери на повну суму інвестування
були оформлені також на її ім'я (а. с. 58 - 65). Оформлення права власності
ОСОБА_2 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину.
Крім
того, ЗАТ СПіКЦ "Одісей" (БМУ-11) правонаступником якого є товариство
з додатковою відповідальністю "Будівельно-виробничий комерційний центр
"Одісей" (БМУ-11), підтверджено факт укладання спірного договору з
ОСОБА_2 та передачу їй майна - квартири АДРЕСА_2 згідно з актом
приймання-передачі. Згідно зі свідоцтвом про право власності вищевказана
квартира належить ОСОБА_2 (а. с. 67).
У
зв'язку з наведеним висновок суду про фіктивність правочину в частині набуття
прав ОСОБА_2 ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального
права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
Крім
того, визнаючи частково недійсним договір про співробітництво по інвестуванню
будівництва від 9 липня 2002 року суд першої інстанції, з висновками якого
погодився й суд касаційної інстанції, посилався на норми ЦК України 2004 року,
залишивши поза увагою статтю 5 ЦК України та не врахувавши пункт 4
"Прикінцеві та перехідні положення" цього Кодексу, відповідно до яких
положення зазначеного Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, які
виникли після набрання ним чинності.
Оспорюваний
договір був укладений 22 березня 2001 року, тобто до набрання чинності ЦК
України.
Крім
того, поза увагою суду зилишилися й вимоги закону щодо наслідків спливу
позовної давності.
Відповідно
до статті 71 ЦК УРСР, що був чинним до 1 січня 2004 року, позовна давність - це
строк, у межах якого особа, право якої порушено, може звернутися до суду з
вимогою про його захист. Позовні вимоги про визнання угод недійсними не
належали до вимог, на які відповідно до статті 83 ЦК УРСР не поширювалася
позовна давність, до них застосовувався загальний строк позовної давності - три
роки (стаття 71 ЦК УРСР).
Згідно
зі статтею 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення
позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину
пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Аналогічні
положення містяться й у статтях 256, 257, 267, 268 ЦК України.
Проте
Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ
залишено без уваги, що судом першої інстанції не було вирішено питання
застосування строків позовної давності, хоча ОСОБА_2 звернулася до суду з
відповідною заявою (а. с. 29).
Ураховуючи
викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 9 липня 2014 року підлягає скасуванню з направленням
справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись
пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, ч. 1
ст. 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах
Верховного Суду України постановили:
Заяву
ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 9 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду
касаційної інстанції.
Постанова
Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі,
встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального
кодексу України.
Головуючий А. Г. Ярема
Судді
Верховного Суду України В. П. Барбара
І. С.
Берднік
Л. І. Григор'єва
В. С.
Гуль
В. І.
Гуменюк
А. А.
Ємець
Т. Є.
Жайворонок
П. І.
Колесник
Н. П.
Лященко
Л. І.
Охрімчук
О. І.
Потильчак
Я. М.
Романюк
Ю. Л.
Сенін
В. М.
Сімоненко
І. Б.
Шицький
* * *
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
Згідно
зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру
створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний
правочин визнається судом недійсним.
Для
визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін
правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий
правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже,
фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин
лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний
правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним
може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення
правових наслідків.
Ознака
вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін
правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася
досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач,
який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен
довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні
наслідки.
____________
Материалы, предоставленные в блоге, носят
ознакомительный характер. Рекомендуем обратиться к специалистам.
Адвокат в Киеве:
(044) 383-50-62
(096) 445-47-90
e-mail: super.legal-protection@yandex.ru
параметры поиска:
адвокат; киев; услуги; адвоката;
консультация; юрист, Київ, подати, позов, скаргу, суд, юристи, административные,
гражданские, уголовные, дела, суд, кримінальна, справа, развод, розлучення, раздел имущества, фиктивный
договор, договор инвестирования в строительство, поділ майна, фіктивна угода, договір інвестування в будівництво
Отправить комментарий