26 октября 2015

Двое нас, а он один

Если родитель Вашего ребенка – иностранец, то готовьтесь к длительным боям. Доходящим до Европейского суда по правам человека.

Ребенок не принадлежит никому, поэтому некорректно говорить о том, кому он “достанется”. Родители не являются владельцами детей. И при рассмотрении вопросов опеки суд исходит не из интересов отца или матери, а из интересов детей. Задача суда — найти самое лучшее решение для несовершеннолетних. Остается только исполнить решение суда.


РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Хабровські проти України"
(Заява N 61680/10)
Страсбург, 17 січня 2013 року
ОСТАТОЧНЕ
17 квітня 2013 року
Офіційний переклад.
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Хабровські проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Марк Віллігер, Голова,
Ангеліка Нуссбергер,
Боштьян М. Зупанчіч,
Енн Пауер-Форд,
Ганна Юдківська,
Хелена Єдерблом,
Алеш Пейхал, судді,
та Клаудія Вестердік, Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 11 грудня 2012 року виносить таке рішення, яке було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа була розпочата за заявою (N 61680/10), яку 19 жовтня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Республіки Польща п. Даріуш Хабровські (далі - заявник).
2. Заявника представляла пані Б. Возняк-Шиманек - юрист, яка практикує у м. Ченстохова, Республіка Польща. На останніх етапах провадження Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Н. Кульчицький з Міністерства юстиції. Уряд Республіки Польща скористався своїм правом взяти участь у справі в якості третьої сторони відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції і його представляв його Уповноважений - п. Й. Воласєвич з Міністерства закордонних справ.
3. Заявник, зокрема, стверджував, що органи влади України не виконали судове рішення про повернення до Республіки Польща його викраденої дитини.
4. 27 вересня 2011 року заява була комунікована Уряду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1971 році та проживає у м. Ченстохова, Республіка Польща.
6. 30 січня 1997 року заявник одружився з М., громадянкою Республіки Польща. 20 червня 1997 народилася їхня донька К.
7. У вересні 2008 року М. звернулася до окружного суду м. Ченстохова з позовом про розірвання шлюбу. У ході цього провадження 2 березня 2009 року суд виніс постанову, що забороняла К. залишати Республіку Польща. Проте у цю ж дату М. та К. виїхали з Республіки Польща до України. Вони оселилися у м. Івано-Франківську.
8. 21 березня 2009 року заявник подав позов до своєї дружини з метою забезпечення повернення їхньої доньки до Республіки Польща відповідно до Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька Конвенція 1980 року).
9. 1 грудня 2009 року Івано-Франківський міський суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявника.
10. 4 лютого 2010 року апеляційний суд Івано-Франківської області скасував рішення суду першої інстанції та зобов'язав повернути К. до Республіки Польща. У ту ж дату було видано виконавчий лист.
11. 5 лютого 2010 року державний виконавець відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції постановив призначити примусове виконання виконавчого листа на 08:00 год. 8 лютого 2010 року.
12. 8 лютого 2010 року державний виконавець прибув за адресою прабабусі К. і виявив, що К. та М. там не було. Родичі повідомили державному виконавцю, що К. та М. виїхали з України і не сказали їм, коли повернуться.
13. 8 лютого 2010 року заявник звернувся з клопотанням про оголошення К. в розшук.
14. 9 лютого 2010 року державний виконавець звернувся до Івано-Франківського міського суду з поданням про оголошення К. у розшук та, якщо і коли її буде знайдено, про тимчасове тримання її у дитячому закладі, доки заявник приїде з Республіки Польща. 12 лютого 2010 року Івано-Франківський міський суд залишив без руху подання виконавця і надав йому час для виправлення недоліків у ньому.
15. 24 лютого 2010 року державний виконавець ще раз навідався до прабабусі К. і знову виявив, що М. та К. там не було. Їхні родичі стверджували, що не знали про їхнє місцезнаходження, але вони показали державному виконавцю довідку, яка вказувала на те, що К. була зареєстрована як амбулаторний пацієнт у міській дитячій лікарні.
16. 4 березня 2010 року державний виконавець постановив призначити примусове виконання виконавчого листа на 08:00 год. 5 березня 2010 року.
17. 5 березня 2010 року державний виконавець навідався до середньої школи N 3 і встановив, що К. була ученицею цієї школи, але того дня її не було, ймовірно, через хворобу, оскільки, як стверджувала її вчителька, дівчинка часто хворіла.
18. У той же день державний виконавець відвідав прабабусю К. і виявив, що М. та К. там не було, а їхнє місцезнаходження невідоме.
19. 10 березня 2010 року М. звернулася до відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції з клопотанням про відстрочку виконання рішення суду від 4 лютого 2010 року з огляду на хворобу К.
20. 23 березня 2010 року державна виконавча служба звернулася до головного лікаря Івано-Франківської обласної дитячої клінічної лікарні (далі - обласна лікарня) з клопотанням про надання інформації стосовно лікування К., яке та отримувала в лікарні як амбулаторний пацієнт, і того, чи спричинить переривання цього лікування погіршення стану її здоров'я.
21. 25 березня 2010 року обласна лікарня повідомила, що К. була прийнята 10 березня 2010 року та отримувала лікування у центрі ранньої медико-соціальної реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи. Незважаючи на необхідність продовження лікування дівчинки, вважалося, що перерва у лікуванні не повинна була погіршити стан її здоров'я.
22. 25 березня 2010 року Верховний Суд України виніс ухвалу про відкриття касаційного провадження у цивільній справі заявника та зупинив виконання судового рішення від 4 лютого 2010 року до закінчення касаційного провадження.
23. 9 квітня 2010 року державна виконавча служба зупинила виконавче провадження відповідно до рішення Верховного Суду України від 25 березня 2010 року.
24. 21 квітня 2010 року Івано-Франківський міський відділ УМВС України в Івано-Франківській області повідомив державній виконавчій службі, що заявниця звернулася щодо іммігрування в Україну на постійне місце проживання.
25. 30 квітня 2010 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу М. та залишив без змін рішення, постановлене апеляційним судом Івано-Франківської області 4 лютого 2010 року.
26. 19 травня 2010 року державна виконавча служба відновила виконавче провадження.
27. 9 червня 2010 року державний виконавець постановив призначити примусове виконання виконавчого листа на 08:20 год. 16 червня 2010 року.
28. 16 червня 2010 року державний виконавець відвідав прабабусю К. і знову виявив, що М. та К. там не було. За її твердженням, 10 червня 2010 року М. та К. виїхали на літні канікули, але вона не знала, де вони.
29. 7 липня 2010 року Міністерство юстиції України повідомило своєму Головному управлінню в Івано-Франківській області про те, що за інформацією, яку воно отримало від заявника, К. та М. проживали у м. Сімферополі у будинку бабусі К. У подальшому, 9 липня 2010 року, державна виконавча служба винесла постанову про закінчення виконавчого провадження, повідомлення про що (разом з виконавчим листом) було надіслано до Київського відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції (далі - Київський відділ державної виконавчої служби).
30. 29 липня 2010 року державний виконавець Київського відділу державної виконавчої служби виніс постанову про відкриття виконавчого провадження у цьому районі.
31. Як стверджував заявник, він неодноразово звертався до органів влади України через Міністерство юстиції Республіки Польща з метою пришвидшення виконавчого провадження і повідомляв їм про те, що він отримував повідомлення від М., в яких вона погрожувала йому та заявляла, що він ніколи не побачить їхню доньку знову. Органи влади України або не інформували його про спроби, що були зроблені для виконання, або робили це у такий короткий строк, що він не міг брати у них участі. Наприклад, 3 серпня 2010 року йому повідомили про те, що 6 серпня 2010 року відбудеться примусове виконання судового рішення.
32. 9 вересня 2010 року державний виконавець відвідав бабусю К. та виявив, що М. та К. там не було. Як стверджується, 5 вересня 2010 року вони повернулися до прабабусі К. до Івано-Франківська. У подальшому прабабуся К. підтвердила це у письмовій заяві до Київського відділу державної виконавчої служби.
33. 10 вересня 2010 року державна виконавча служба винесла постанову про закінчення виконавчого провадження і направила виконавчий лист назад до Івано-Франківська.
34. 27 вересня 2010 року відділ державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції виніс повторну постанову про відкриття виконавчого провадження.
35. 11 жовтня 2010 року державний виконавець навідався за адресою, де мешкала прабабуся К., але ніхто не відповів. У той же день було призначено примусове виконання виконавчого листа на 08:00 год. 15 жовтня 2010 року.
36. 15 жовтня 2010 року державний виконавець знову навідався до будинку прабабусі К., але марно.
37. 26 жовтня 2010 року Ченстоховський суд Республіки Польща задовольнив позов про розірвання шлюбу заявника та М. Суд також надав заявникові батьківські права у повному обсязі щодо його доньки, у той час як його колишній дружині були надані обмежені батьківські права та зобов'язано сплачувати грошову виплату на утримання дитини.
38. 18 листопада 2010 року державна виконавча служба звернулася до Івано-Франківського міського суду з поданням про тимчасове поміщення доньки заявника до лікувального закладу або дитячого будинку на період до прибуття заявника до України з Республіки Польща.
39. 7 грудня 2010 року Івано-Франківський міський суд залишив подання державної виконавчої служби від 18 листопада 2010 року без руху та надав додатковий час для усунення деяких недоліків у ньому.
40. 20 грудня 2010 року державний виконавець навідався за адресою прабабусі К., але там ніхто не відповідав.
41. 13 січня 2011 року державна виконавча служба знову звернулася до Івано-Франківського міського суду із поданням про тимчасове поміщення доньки заявника до лікувального закладу або дитячого будинку на період до приїзду заявника до України з Республіки Польща.
42. 24 січня 2011 року Івано-Франківський міський суд повернув подання у зв'язку з непідсудністю справи.
43. 8 лютого 2011 року державний виконавець знову навідався за адресою прабабусі К. і знову марно.
44. 9 лютого 2011 року державна виконавча служба звернулася до апеляційного суду Івано-Франківської області з поданням про тимчасове поміщення доньки заявника до лікувального закладу або дитячого будинку на період до прибуття заявника до України з Республіки Польща.
45. 24 лютого 2011 року державний виконавець вдруге навідався до школи N 3 в Івано-Франківську і виявив, що К. залишила школу 27 серпня 2010 року, оскільки вона переїхала до Сімферополя. У той же день державний виконавець відвідав прабабусю К. і виявив, що К. не поживає за цією адресою з літа 2010 року, оскільки вона переїхала до Автономної Республіки Крим.
46. 25 лютого 2011 року державна виконавча служба звернулася до управління освіти і науки виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради із запитом про те, чи відвідує К. школу в Івано-Франківській області.
47. 28 лютого 2011 року Управління освіти і науки виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради повідомило державну виконавчу службу про те, що К. більше не є ученицею жодної з підпорядкованих йому освітніх установ і що М. забрала з середньої школи N 3 шкільну справу К. у серпні 2010 року, тому що вона та її донька переїжджали до іншої області.
48. 3 березня 2011 року апеляційний суд Івано-Франківської області провів судове засідання з метою розгляду подання державної виконавчої служби від 9 лютого 2011 року про тимчасове поміщення К. до лікувального закладу або дитячого будинку. 4 березня 2011 року за вказівкою суду державна виконавча служба звернулася з листом до притулку для дітей з клопотанням надати письмову згоду на розміщення в ньому К. на період до прибуття заявника до України з Республіки Польща. У той же день згода була надана.
49. 10 березня 2011 року державна виконавча служба звернулася до Головного управління освіти і науки Івано-Франківської обласної державної адміністрації із запитом, чи відвідувала у той час К. школу в Івано-Франківській області.
50. 14 березня 2011 року державна виконавча служба звернулася із запитом щодо місця проживання М. та К. до адресно-довідкового сектору УМВС України в Івано-Франківській області.
51. 15 березня 2011 року апеляційний суд Івано-Франківської області задовольнив подання відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції про тимчасове поміщення К. до притулку для дітей Івано-Франківської обласної державної адміністрації на період примусового виконання судового рішення від 4 лютого 2010 року.
52. 21 березня 2011 року адресно-довідковий сектор УМВС України в Івано-Франківській області повідомив, що М. була зареєстрована як така, що проживала за адресою її бабусі у м. Івано-Франківську до 28 грудня 2005 року, до виїзду до Республіки Польща, а К. була зареєстрована як така, що проживала в Івано-Франківській області.
53. 25 березня 2011 року державна виконавча служба зробила інший запит до Головного управління освіти і науки Івано-Франківської обласної державної адміністрації щодо того, чи відвідувала К. у той час школу в Івано-Франківській області. 29 березня 2011 року Головне управління надало негативну відповідь.
54. 30 березня 2011 року державний виконавець навідався за адресою прабабусі К., але там ніхто не відповідав. Сусіди стверджували, що вони не бачили К. за цією адресою з літа 2010 року.
55. 8 квітня 2011 року державна виконавча служба звернулася до управління освіти і науки Сімферопольської міської ради з вимогою надати інформацію про те, чи відвідувала К. школу у той час в цьому місті.
56. Листом від 27 квітня 2011 року управління освіти і науки Сімферопольської міської ради повідомило, що на той час донька заявника відвідувала середню школу N 12 у м. Сімферополі. Ця інформація також була підтверджена 6 травня 2011 року адміністрацією вищезазначеної школи.
57. У подальшому, 10 травня 2011 року державний виконавець відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції виніс постанову про закінчення виконавчого провадження та передав виконавчий лист для подальшого виконання до Київського відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції.
58. 20 травня 2011 року Київський відділ державної виконавчої служби відкрив виконавче провадження.
59. 26 травня 2011 року державний виконавець навідався до середньої школи N 12 і виявив, що за клопотанням М. з огляду на сімейні обставини К. тимчасово відсутня у школі з 5 травня до 15 червня 2011 року.
60. 27 травня 2011 року державний виконавець відвідав бабусю К. у Сімферополі і дізнався, що М. та К. поїхали до Івано-Франківська.
61. 31 травня 2011 року державна виконавча служба Сімферопольського міського управління юстиції звернулася до державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції з проханням перевірити те, чи проживали М. та К. в Івано-Франківську у той час.
62. 9 червня 2011 року виконавець відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції відвідав прабабусю К. і йому було повідомлено, що М. та К. не проживали там з літа 2010 року.
63. 15 червня 2011 року виконавець відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції повторно відвідав бабусю К., але не виявив М. або К. за цією адресою.
64. 16 червня 2011 року державний виконавець звернувся до Київського районного суду міста Сімферополь з поданням про оголошення М. та К. у розшук.
65. 20 червня 2011 року суд оголосив у розшук М. та надіслав ухвалу на виконання до Київського районного відділу СМУ ГУМВС України у АР Крим.
66. 23 червня 2011 року виконавець відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції відвідав прабабусю К., яка сказала (що було підтверджено деякими її сусідами), що М. та К. знаходилися у Сімферополі.
67. 30 червня 2011 року відділ державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції зупинив виконавче провадження до закінчення розшуку М. та повідомив сторони про це рішення.
68. 1 липня 2011 року Київський районний суд міста Сімферополь оголосив у розшук К. і надіслав ухвалу для виконання до Київського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим.
69. 27 липня 2011 року К. надіслала виконуючому обов'язки начальника служби у справах дітей Київської районної ради міста Сімферополь заяву, в якій вона згідно з частиною 3 статті 160 Сімейного кодексу (див. пункт 81 нижче) висловила своє бажання жити зі своєю матір'ю за адресою її бабусі у Сімферополі.
70. 1 серпня 2011 року та 12 вересня 2011 року державна виконавча служба зверталася до Київського районного відділу ГУ МВС України в АР Крим щодо того, чи були якісь результати розшуку М. та К.
71. 14 вересня 2011 року державна виконавча служба передала до Київського районного відділу ГУ МВС України в АР Крим лист Посольства Республіки Польща, в якому заявлялося, що К. могла проживати у сусідів її бабусі.
72. 12 жовтня 2011 року державна виконавча служба звернулася до Київського районного відділу ГУ МВС України в АР Крим щодо результатів розшуку М. та К.
73. 13 жовтня 2011 року Київський районний відділ ГУ МВС України в АР Крим повідомив державній виконавчій службі про те, що його працівники відвідали бабусю К. і виявили, що К. проживала разом з нею за цією адресою приблизно рік, протягом цього часу вона навчалася у Сімферопольській середній школі N 12. Після отримання цієї інформації 14 жовтня 2011 року державна виконавча служба відновила виконавче провадження.
74. 14 жовтня 2011 року державна виконавча служба звернулася до апеляційного суду Івано-Франківської області із заявою щодо надання роз'яснення про подальше виконання рішення від 4 лютого 2010 року, оскільки на день, коли мало бути відновлене виконавче провадження, К. досягла чотирнадцятирічного віку та відповідно до частини 3 статті 160 Сімейного кодексу вона мала право обирати місце проживання на власний розсуд. Державна виконавча служба у той же день зупинила виконавче провадження до розгляду зазначеної заяви.
75. 17 листопада 2011 року апеляційний суд Івано-Франківської області розглянув заяву державної виконавчої служби від 14 жовтня 2011 року і відмовив у роз'ясненні рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 4 лютого 2010 року.
76. 22 грудня 2011 року з допомогою Посольства Республіки заявникові вдалося зустрітися з К., але вона відмовилася повертатися до Польщі. Як стверджує заявник, бажаючи діяти в інтересах своєї дитини і не бажаючи використовувати примус, він звернувся з клопотанням про зупинення виконавчого провадження, оскільки К. висловила бажання повернутися до Республіки Польща на початку зимових канікул.
77. 23 січня 2012 року заявник зустрівся зі своєю донькою у присутності Консула Республіки Польща. К. відмовилася повертатися до Республіки Польща разом зі своїм батьком, але погодилася відвідати його під час весняних канікул. У той же день державна виконавча служба повернула виконавчий лист заявникові на його вимогу, оскільки він та його донька домовилися спілкуватися за власним бажанням і К. погодилася відвідати його в Республіці Польща під час весняних і літніх канікул. У результаті цього виконавче провадження за рішенням суду від 4 лютого 2010 року було закрито.
78. 16 березня 2012 року заявник звернувся із заявою про відновлення виконавчого провадження, оскільки дані раніше обіцянки не були виконані.
II. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА
A. Гаазька Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року
79. Преамбула Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналася 1 вересня 2006 року ( Закон України від 11 січня 2006 року N 3303-IV "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей"), містить таке положення щодо її мети:
"... бажаючи надати дітям захист у міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування і створити процедури для забезпечення їхнього негайного повернення до держави їхнього постійного проживання...".
80. Відповідні положення Гаазької Конвенції зазначають таке:
Стаття 3
"Переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:
(a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та
(b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування....".
Стаття 7
"Центральні органи співпрацюють один з одним і сприяють співробітництву між компетентними органами своїх держав з метою забезпечення негайного повернення дітей та досягнення інших цілей цієї Конвенції.
Зокрема, безпосередньо або через посередника, вони вживають усіх належних заходів для того, щоб:
(a) виявити місцезнаходження дитини, що була незаконно переміщена або утримується;
(b) запобігти нанесенню подальшої шкоди дитині або збитку зацікавленим сторонам шляхом вжиття або спричинення вжиття тимчасових заходів;
(c) забезпечити добровільне повернення дитини або досягнення дружнього вирішення питань;
(d) обмінюватися там, де це бажано, інформацією про соціальне походження дитини;
(e) надавати інформацію загального характеру про законодавство їхніх держав, пов'язане із застосуваннямКонвенції;
(f) ініціювати судові або адміністративні процедури або сприяти таким процедурам з метою домогтися повернення дитини та, якщо це доречно, організовувати або забезпечити ефективне здійснення права доступу;
(q) якщо потребують обставини, надавати або сприяти наданню юридичної допомоги і консультацій, включаючи участь адвокатів і юридичних радників;
(h) надавати таку організаційну допомогу, яка може бути необхідна і доречна для забезпечення безпечного повернення дитини;
(i) обмінюватися інформацією про хід реалізації цієї Конвенції й у міру можливості усувати будь-які перешкоди до її застосування".
Стаття 11
"Судові й адміністративні органи Договірних держав без затримок здійснюють усі процедури для повернення дітей.
Якщо відповідні судові або адміністративні органи не досягли ніякого рішення протягом шести тижнів із дати початку процедур, заявник або Центральний орган запитуваної держави за власною ініціативою або на прохання Центрального органу держави, що запитує, мають право просити про надання їм пояснень про причини затримки....".
Стаття 12
"Якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3..., відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини".
Стаття 13
"Незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що
&
(b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку....".
B. Сімейний кодекс України 2002 року
81. Відповідні положення Кодексу зазначають таке:
Стаття 160
Право батьків на визначення місця проживання дитини
"...
3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою".
C. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року ( Закон N 606-XIV)
82. Відповідні положення Закону зазначають таке:
Стаття 40
Оголошення розшуку
"1. У разі відсутності відомостей про місце проживання, перебування чи місцезнаходження... дитини за виконавчими документами про відібрання дитини державний виконавець звертається до суду з поданням про винесення ухвали про розшук ... дитини ....
2. Розшук ... дитини ... здійснюють органи внутрішніх справ ... Розшук оголошується відповідно за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання, перебування, місцезнаходженням боржника чи місцезнаходженням його майна, або за місцем проживання (місцезнаходженням) стягувача ...".
Стаття 77
Виконання рішення про відібрання дитини
"1. Під час виконання рішення про відібрання дитини державний виконавець провадить виконавчі дії за обов'язковою участю особи, якій дитина передається на виховання, із залученням представників органів опіки і піклування.
2. За необхідності державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.
3. У разі якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про відібрання дитини, до нього застосовуються заходи, передбачені законом".
Стаття 89
Відповідальність за невиконання рішення, що зобов'язує боржника вчинити певні дії, та рішення про поновлення на роботі
"1. У разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії ... державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян ... та встановлює новий строк виконання.
2. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин державний виконавець у тому ж порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону".
Стаття 90
Відповідальність за невиконання законних вимог державного виконавця та порушення вимог цього Закону
"1. За порушення вимог цього Закону, невиконання законних вимог державного виконавця ... винні особи несуть відповідальність у встановленому законом порядку.
2. За наявності ознак злочину в діях особи, яка умисно перешкоджає виконанню рішення чи іншим чином порушує вимоги закону про виконавче провадження, державний виконавець складає акт про порушення і звертається до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення особи до кримінальної відповідальності відповідно до закону".
Термін "боржник" стосується відповідачів в усіх видах виконавчого провадження, включаючи виконання судових рішень щодо відібрання дитини.
D. Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року N 74/5
83. Відповідні положення Інструкції зазначають таке:
8.3. Виконання рішень про відібрання дитини
"8.3.1. Під час виконання рішень про відібрання дитини державний виконавець провадить виконавчі дії з обов'язковою участю особи, якій дитина передається на виховання, із залученням представників органів опіки і піклування, а при потребі - представників органів та установ освіти, медичних працівників.
8.3.2. У разі потреби державний виконавець може звернутися до суду з поданням про вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого чи лікувального закладу.
8.3.3. При неможливості з'ясування місцезнаходження боржника, дитини або обох державний виконавець звертається з поданням до суду про розшук дитини або боржника. У разі перешкоди з боку боржника щодо виконання державний виконавець вирішує питання про застосування до нього штрафних санкцій.
8.3.4. При виконанні рішень про відібрання дитини забороняється застосовувати до дитини заходи фізичного впливу ...".
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
84. Заявник скаржився на те, що неефективність органів влади України, а отже, тривале невиконання ними рішення від 4 лютого 2010 року, спрямованого на його возз'єднання з донькою, порушило його право на повагу до сімейного життя, передбачене статтею 8 Конвенції, що зазначає таке:
"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
A. Прийнятність
85. Уряд-відповідач зазначив, що ця справа стосувалася виконання рішення у спорі між двома приватними особами. Уряд стверджував, що у такій ситуації відповідальність держави не поширювалась далі, ніж залучення органів державної влади до виконавчого провадження. Уряд також стверджував, що законодавство України передбачає можливість оскаржити до суду законність дій та бездіяльності державної виконавчої служби у виконавчому провадженні та вимагати відшкодування. З огляду на те, що заявник не оскаржував в національних судах України жодних дій державної виконавчої служби, Уряд-відповідач, посилаючись на практику Суду (див. ухвалу щодо прийнятності від 22 листопада 2005 року у справі "Кукта проти України", заява N 19443/03, та ухвалу щодо прийнятності від 20 жовтня 2009 року у справі "Довгаль проти України", заява N 50726/06), дотримувався думки, що заяву слід визнати неприйнятною через невичерпання національних засобів юридичного захисту.
86. Заявник не надав коментарів на заперечення Уряду щодо прийнятності його заяви.
87. Суд зазначає, що справи, наведені Урядом-відповідачем, стосувалися провадження з відшкодування боргу, сторонами яких були приватні особи, тоді як ця справа стосується іншого виду виконавчого провадження - спрямованого на повернення батькові викраденої дитини. Тому практика, на яку посилається Уряд, не може автоматично застосуватися у цій справі. З огляду на те, що це - перша справа проти України такого типу і що заперечення Уряду тісно пов'язане з суттю скарги заявника за статтею 8 Конвенції, Суд об'єднує його розгляд із розглядом заяви по суті.
88. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35Конвенції. Він також зазначає, що скарга не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявник
89. Заявник стверджував, що виконавче провадження було відкрито 21 березня 2009 року з поданням ним заяви про повернення його доньки, але українські суди, на порушення статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року, не виносили рішення до 1 грудня 2009 року. Більш того, це рішення було постановлене не на його користь. Воно було таким до 4 лютого 2010 року, коли апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції і вирішив повернути К. до Республіки Польща. Заявник також стверджував, що державна виконавча служба лише у березні 2011 року зробила спробу розшукати М. та К.
90. Заявник також стверджував, що усе виконавче провадження було безуспішним, оскільки органи влади України повідомляли М. про виконавчі дії заздалегідь, таким чином даючи їй можливість уникати їх. Він стверджував, що те, що органи влади не поінформували М. про останню спробу виконання, заплановану на 22 грудня 2011 року, сталося лише завдяки втручанню Консульства Республіки Польща.
91. Він також звернув увагу на визнання Урядом України того, що М. перешкоджала виконанню. Проте протягом усього ходу провадження щодо М. не було застосовано жодних засобів впливу, хоча такі засоби передбачаються Законом України (стаття 77 Закону України "Про виконавче провадження"). На його думку, ненакладання на М. будь-яких санкцій було причиною її недбалого ставлення до рішення суду.
92. Заявник також не погодився із твердженням Уряду про те, що два роки, протягом яких тривало виконавче провадження, місцезнаходження М. та К. було невідомим. Він стверджував, що виконавці знали, що М. та К. були або в Івано-Франківську, або у Сімферополі. Тому виконавці могли одночасно проводити виконавче провадження в обох місцях, замість чого вони зупиняли провадження в одній області, передавали справу до іншої, потім знову зупиняли її і знову передавали справу назад. Це відбувалося тричі. Заявник стверджував, що слід було зауважити, що міліція, якій було відомо про те, що стосовно М. ведеться виконавче провадження, не втрутилася, коли вона подала документи на постійне місце проживання в Україні.
93. Заявник зазначив, що він неодноразово звертався до органів влади України через Міністерство юстиції Республіки Польща щодо прискорення виконавчого провадження та інформував їх про те, що він отримував повідомлення від М., у яких вона погрожувала йому та заявляла, що він ніколи не побачить їхню доньку знову. Він стверджував, що органи влади України або не інформували його про здійснені спроби виконати рішення, або робили це в останній момент, так що він не міг взяти у них участі. Він скаржився на те, що отримав повідомлення за три дні до здійснення спроби виконати рішення, запланованої на 6 серпня 2010 року.
94. Він критикував державну виконавчу службу за її пасивність та затримки у вжитті заходів. Він стверджував, що ці недоліки не лише просто порушували його право та право його доньки на повагу до сімейного життя, але й цілковито зруйнували його. Він стверджував, що відновлення його зв'язків з донькою стало надзвичайно складним, чи навіть неможливим. Пристосування до нових умов тепер буде дуже складним для К. На його думку, здійснення виконавчого провадження органами влади України призвело до виникнення ситуації, в якій його молода донька, позбавлена контакту зі своїм батьком, втратила відчуття безпеки, яке було необхідним під час отроцтва.
95. У відповідь на коментарі третьої сторони (див. пункти 97 - 103 нижче) заявник зазначив, що вони загалом збігаються з його позицією. Проте він не погодився з тим, що для Суду буде передчасним виносити рішення по суті справи. На його думку, навіть якби виконавче провадження завершилося успішно, це не мало б впливу на оцінку дій, вжитих державною виконавчою службою України у період з 4 лютого 2010 року до січня 2012 року.
(b) Уряд-відповідач
96. Уряд-відповідач визнав, що держава мала позитивний обов'язок виконання рішення суду, про яке йдеться, і зазначив, що державна виконавча служба неодноразово вживала усіх можливих заходів для якнайшвидшого виконання судового рішення, постановленого на користь заявника. Уряд стверджував, що заявник не оскаржив до суду жодної дії або бездіяльності державної виконавчої служби. Тому можна припустити, що він із ними погоджувався. Більш того, затримки у виконанні також були спричинені поведінкою колишньої дружини заявника, М., як із цим погодився сам заявник, коли вказував на це у листах до Міністерства юстиції. Наприклад, М. не з'явилася на виклик та, переїжджаючи з одного міста до іншого, навмисно перешкоджала виконавчому провадженню. Більш того, родичі М., зокрема бабуся та прабабуся К., також ускладнювали ситуацію, приховуючи інформацію про фактичне місцезнаходження М. та К. Усі ці дії призвели до залучення до провадження працівників міліції та державних виконавців двох різних областей. Уряд дійшов висновку, що органи державної влади вжили усіх необхідних заходів для виконання судового рішення, постановленого на користь заявника, але їм перешкоджала поведінка приватних осіб, за що Уряд не несе відповідальності.
(c) Третя сторона
97. Уряд Республіки Польща відзначив, що позитивний обов'язок держави за статтею 8 Конвенції включає у себе вжиття заходів для надання можливості батькам возз'єднатися зі своїми дітьми. Тому вирішальним питанням було те, чи вжили органи держави-відповідача усіх заходів, яких можна було обґрунтовано вимагати від них, для сприяння реалізації батьками їхніх прав опіки, доступу та батьківських прав, визнаних чинним законодавством або гарантованих судовим рішенням.
98. Уряд Республіки Польща також зазначив, що вищевказаний обов'язок органів влади держави-відповідача не є абсолютним, а залежить від обставин конкретної справи. Зокрема, усі обов'язки застосування примусу в таких справах повинні бути обмеженими, а інтереси та права усіх залучених осіб, а конкретніше, найкращі інтереси дитини - мають бути враховані. Якщо зв'язок з одним із батьків може загрожувати таким інтересам або порушити такі права, органи влади держави-відповідача мають встановити справедливий баланс між ними. Крім того, позитивні обов'язки у цій сфері повинні тлумачитися з урахуванням Конвенції ООН про права дітей від 20 листопада 1989 року та Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року.
99. Уряд Республіки Польща також стверджував, що ефективне дотримання права на повагу до сімейного життя вимагало того, щоб подальші взаємовідносини між одним з батьків та дитиною оцінювалися з урахуванням усіх відповідних інтересів, а не лише плину часу. Тому адекватність заходів мала оцінюватися швидкістю їх виконання. Провадження щодо повернення викраденої дитини, включаючи виконання остаточного рішення, вимагало терміновості, оскільки сплив часу міг мати невиправні наслідки для взаємовідносин між дитиною та батьком, який не жив з нею. Уряд посилався на думку Верховного Суду Республіки Польща, який підтвердив, що справи щодо викрадення дітей мають вирішуватися у терміновому порядку.
100. Уряд Республіки Польща визнав, що можуть існувати випадки, у яких відсутність співпраці з боку приватних осіб може зробити повернення дитини складним. Тому Уряд вбачав потребу для держав - сторінГаазької Конвенції 1980 року розвивати у межах їхніх правових систем заходи та процедури з метою забезпечення належного виконання Конвенції. Такі заходи можуть включати в себе сприяння досягненню компромісу між причетними сторонами та узгодження різних дій різних органів державної влади у рамках виконавчого провадження.
101. Уряд підкреслив, що у цій справі органи влади Республіки Польща співпрацювали та виконали свої зобов'язання за Гаазькою Конвенцією. Міністерство юстиції Республіки Польща, а також Генеральні Консули у містах Львові та Севастополі діяли належним чином. Консули, про яких йдеться, також надали Уряду інформацію про поведінку органів влади України у ході виконавчого провадження. Обидва консули були одностайними у тому, що виконання судового рішення у цій справі було неефективним протягом усього дворічного періоду. Як стверджував консул у місті Севастополі, органи влади України не могли знайти К., хоча вони знали, яку школу вона відвідувала. Крім того, місце проживання К. у Сімферополі було встановлене органами влади України після спонукання з боку Консульства Республіки Польща. На думку консула, органи влади України видавалися такими, що декларували свою повну готовність до співпраці, добру волю та рішучість, у той час як насправді з їхнього боку не було вжито жодних ефективних заходів протягом значного періоду часу. Уряд Республіки Польща також відзначив критику заявника щодо органів влади України, пов'язану з відсутністю узгодженості у їхніх діях, оскільки вони встановили дві можливі адреси проживання К., але перевіряли одну за одною, замість того, щоб одночасно перевірити обидві.
102. Насамкінець Уряд Республіки Польща зазначив, що перша успішна спроба виконати рішення від 4 лютого 2010 року відбулася 23 січня 2012 року, коли заявник зустрівся зі своєю донькою у присутності Консула Республіки Польща. К. відмовилася повертатися до Республіки Польща зі своїм батьком, але погодилася відвідати його під час весняних канікул.
103. Уряд Республіки Польща дійшов висновку, що існували підстави вважати, що останні події мали б призвести до ефективного виконання судового рішення від 4 лютого 2010 року та успішного відновлення сімейних зв'язків між заявником та його донькою. Вони відзначили добру волю з боку заявника та його небажання травмувати свою дитину примусовими заходами виконання. Уряд також зазначив, що органи влади України інтенсифікували свої спроби у січні 2012 року. Уряд вважає, що було б передчасним ухвалювати рішення по суті справи, оскільки ситуація була непередбачуваною та змінювалася, а тому слід було зачекати на її подальший розвиток.
2. Оцінка Суду
104. Оскільки взаємовідносини між заявником та його донькою є одним із аспектів сімейного життя у розумінні статті 8 Конвенції, Суду потрібно визначити, чи мало місце недотримання права заявника на повагу до сімейного життя. Суд повторює, що важливою метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному "дотриманню" права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; та в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії", заява N 31679/96, п. 94, ECHR 2000-I; "Іглесіас Жиль та A.U.I, проти Іспанії", заява N 56673/00, п. 48, ECHR 2003-V, та "Мікуліч проти Хорватії",заява N 53176/99, п. 58, ECHR 2002-I).
105. Крім того, Суд послідовно встановлював, що позитивний обов'язок держави за статтею 8 Конвенціївключає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз'єднатися з їхніми дітьми, та обов'язок національних органів вживати таких засобів. Проте обов'язок національних органів вживати таких засобів не є абсолютним, оскільки возз'єднання одного з батьків із дітьми, які певний час проживали разом з іншим із батьків, може не відбутися відразу, а може вимагати підготовчих заходів. Будь-який обов'язок застосовувати примус у цій сфері повинен обмежуватися, оскільки повинні враховуватися інтереси та права і свободи усіх причетних, а конкретніше - слід чинити в найкращих інтересах дитини та з дотриманням її права за статтею 8 Конвенції. Якщо контакти з одним із батьків можуть виявитися такими, що загрожують цим інтересам або порушують ці права, саме національні органи забезпечують справедливий баланс між ними (див. рішення від 24 квітня 2003 року у справі "Зильвестер проти Австрії", заяви N 36812/97 та N 40104/98, п. 58).
106. У справах, пов'язаних з виконанням рішень у сфері сімейного права, Суд неодноразово встановлював, що вирішальним є те, чи вжили національні органи усіх необхідних для сприяння виконанню заходів, що можуть обґрунтовано вимагатися за особливих обставин кожної справи. Розглядаючи питання про те, чи становило невиконання рішення суду недотримання права заявника на повагу до сімейного життя, Суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права. У справах цього типу адекватність заходу визначається швидкістю його виконання, оскільки сплив часу може мати невиправні наслідки для взаємовідносин між дитиною та одним із батьків, який не живе з нею (див. вищезазначене рішення у справі "Зильвестер проти Австрії", пп. 59 - 60).
107. Насамкінець Суд вважає, що позитивні обов'язки, які стаття 8 Конвенції накладає на Договірні держави щодо возз'єднання батьків з їхніми дітьми, повинні тлумачитися з урахуванням Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (див. вищенаведене рішення у справі "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії", п. 95), а поняття "найкращі інтереси" дитини також є першочерговим міркуванням у контексті процедур, передбачених Гаазькою Конвенцією (див. рішення у справі "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії" [ВП], заява N 41615/07, п. 76, ECHR 2010).
108. За обставин цієї справи Суд зазначає, що судам України знадобився майже рік для того, щоб прийняти рішення про повернення К. до Республіки Польща, і майже два роки для того, щоб провести першу практично успішну спробу виконання судового рішення від 4 лютого 2010 року, якою було зобов'язано повернути її. Суд погоджується з тим, що дії М. та її родичів перешкоджали виконавчому провадженню; проте слід зазначити, що М. та К. проживали в Україні доволі відкрито. К. відвідувала державну середню школу та перебувала на амбулаторному лікуванні у державній лікарні, а її мати М. контактувала з національними органами влади (див. пункти 15, 17, 19, 21, 24, 56 та 69 вище). За цих обставин неможливо стверджувати, що завдання державної виконавчої служби відслідкувати їхнє місцезнаходження та принаймні встановити контакт К. з її батьком було неможливо виконати. Заходи, вжиті національними органами влади, виявилися формальними та нескоординованими, хоча, як стверджує Уряд-відповідач, вони були єдиними можливими заходами для виконання рішення суду. Санкції, передбачені національним законодавством за перешкоджання виконавчому провадженню, сформульовані надто узагальнено, і Уряд не стверджував, що державна виконавча служба могла ефективно притягти М. та її родичів до відповідальності за умисне перешкоджання виконавчому провадженню. У той же час, можливість застосування до М. лише чітко сформульованих санкцій за невиконання судового рішення, а саме штрафу (див. пункт 82 вище), видається, ніколи не розглядалася державною виконавчою службою. Але навіть не зважаючи на це, його застосування напевно було б марним, доки не можна було ефективно встановити місцезнаходження М. та зв'язатися з нею. Якщо, як стверджував Уряд, компетенція державної виконавчої служби обмежувалась лише діями, що були фактично виконані нею у цій справі, заявнику не можна дорікати у тому, що він не оскаржив ці дії до суду. Крім того, Уряд ані показав, у який спосіб подальші судові позови заявника могли пришвидшити виконавче провадження, ані навів жодних прикладів з національної практики, що застосовувалась з цією метою у будь-яких справах з викрадення дітей. Тому заперечення Уряду щодо прийнятності заяви повинно бути відхилено.
109. Суд вважає, що ця справа свідчить про те, що передбачені національним законодавством дії не були достатніми для державної виконавчої служби України за проблемних обставин виконання судового рішення, а у цій справі відсутність ефективності виконання призвела до серйозного розриву сімейних зв'язків між заявником та його донькою.
Відповідно було порушення статті 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
110. Заявник також скаржився на те, що тривале невиконання постанови суду щодо повернення його доньки до Республіки Польща порушувало пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якого зазначає таке:
"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, .... який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру ..."
A. Прийнятність
111. Суд зазначає, що ця скарга пов'язана з тією, що розглядалася вище, і тому повинна бути аналогічним чином визнана прийнятною.
B. Суть
112. Зважаючи на свої висновки за статтею 8 Конвенції (див. пункти 108 та 109 вище) та те, що необґрунтована затримка з боку суду та подальше виконавче провадження були центральними питаннями у скарзі заявника, Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у цій справі (див. вищенаведене рішення у справі "Зильвестер проти Австрії", п. 77).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
113. Стаття 41 Конвенції передбачає таке:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
114. Заявник вимагав 30000 євро відшкодування моральної шкоди.
115. Уряд вважав суму, що вимагалася, надмірною та цілковито необґрунтованою.
116. Суд, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує заявнику 7500 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
117. Заявник також вимагав 13599 польських злотих (приблизно 3285 євро) компенсації судових та інших витрат, понесених у ході провадження в судах держави-відповідача та у Суді.
118. Уряд стверджував, що більшість вимог щодо компенсації судових та інших витрат не були достатньо конкретними та деталізованими.
119. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтований. У цій справі Суд, беручи до уваги наявні у нього документи та вищезазначені критерії, вважає за належне присудити суму, що вимагається, у повному обсязі.
C. Пеня
120. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.
3. Постановляє, що немає потреби окремо розглядати скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертованими в національну валюту держави-відповідача за курсом станом на день здійснення платежу:
(i) 7500 (сім тисяч п'ятсот) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися;
(ii) 3285 (три тисячі двісті вісімдесят п'ять) євро компенсації судових та інших витрат разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені вище суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якого мають бути додані три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 січня 2013 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Голова                       М. Віллігер

Комментариев нет:

Отправить комментарий