08 декабря 2015

Не сказка о мальчике и адвокатах

Один совершеннолетний мальчик был очень уверен в собственной ̶н̶е̶о̶т̶р̶а̶з̶и̶м̶о̶с̶т̶и̶ юридической грамотности. Мальчик был богат и раздавал ̶д̶е̶н̶ю̶ж̶к̶и̶ ̶б̶е̶д̶н̶ы̶м̶ ̶ процентные займы под расписку. Адвокатов считал бесполезными вытряхивателями денег из клиентов. Поэтому текст расписки составил самолично.

Первый займ был возвращен вовремя и принес хорошую прибыль. Заемщик не настаивал на профессиональном юридическом сопровождении сделки. Не считали нужным привлекать юриста и второй, и третий заемщики.
Но третий заемщик оказался совсем не такой. Он не вернул занятые деньги. И мальчик решил засудить наглеца.
«Расписка о получении денежных средств должна содержать обязательство вернуть долг» - сказал мальчику судья, – «А ваша расписка не содержит такого обязательства. Поэтому договор займа не был заключен и никто Вам ничего не должен».
Так и потерял ̶п̶а̶с̶т̶у̶х̶ ̶в̶с̶е̶ ̶с̶в̶о̶е̶ ̶с̶т̶а̶д̶о̶ ̶ мальчик свои денежки.


ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 11 листопада 2015 року
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Лященко Н. П., суддів: Гуменюка В. І., Сеніна Ю. Л., Охрімчук Л. І., Яреми А. Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року, встановила:
У лютому 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом.
Зазначав, що між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з яким він 30 листопада 2007 року передав відповідачу 500 тис. доларів США, про що ОСОБА_2 25 січня 2008 року власноручно складено розписку.
На неодноразові вимоги повернути борг ОСОБА_2 не реагує. ОСОБА_1 просив стягнути з нього 500 тис. доларів США суми боргу за договором позики та судові витрати у справі.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 19 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 14 квітня 2014 року, позов задоволено: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у сумі 500 тис. доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 8 лютого 2013 року становив 9 млн. 996 тис. 500 грн. та 3441 грн. судового збору.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав, - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та 18 грудня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року та 2 липня 2014 року.
ОСОБА_2 указує на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_2, - ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 25 січня 2008 року ОСОБА_2 склав розписку про те, що 30 липня 2007 року у м. Києві він отримав від ОСОБА_1 500 тис. доларів США для викупу земельної ділянки АДРЕСА_1.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження укладення якого й надана вищезазначена розписка, тому ОСОБА_2 зобов'язаний повернути ОСОБА_1 отримані у борг кошти на підставістатей 1046, 1047 та 1049 ЦК України.
Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, наданій заявником як приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд дійшов висновку про те, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року суд дійшов висновку про те що, відповідно до статей 1046, 1047 ЦК України договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.
Аналогічні висновки містяться і в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та 18 грудня 2014 року
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047, 1049 ЦК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів.
У справі, яка переглядається, з розписки, складеної 25 січня 2008 року, вбачається, що 30 липня 2007 року у м. Києві ОСОБА_2 отримано від ОСОБА_1 500 тис. доларів США для викупу земельної ділянки АДРЕСА_1.
Отже, розписка про отримання грошових коштів не містить зобов'язання про їх повернення.
Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли помилкового висновку про укладення договору позики.
Отже, у справі, яка переглядається, судами неправильно застосовано статті 1046, 1047, 1049 ЦК України та зроблено помилковий висновок про те, що між сторонами укладено договір позики.
Оскільки неправильне застосування зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої,другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду Українипостановила:
Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 14 квітня 2014 року та рішення Личаківського районного суду м. Львова від 19 грудня 2013 року скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий    Н. П. Лященко
Судді:
В. І. Гуменюк
Ю. Л. Сенін
Л. І. Охрімчук
А. Г. Ярема


* * *
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ,
яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 листопада 2015 року у справі N 6-1967цс15
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Комментариев нет:

Отправить комментарий