Общеизвестно,
что срок исковой давности для требования о разделе имущества супругов
составляет три года. Это предусмотрено частью третьей статьи 29 КоБС и частью
второй статьи 72 СК.
Вместе
с тем, решая вопрос о начале течения исковой давности, следует исходить не из
времени, когда стороны расторгли брак. А с момента, когда лицо узнало или
должно было узнать о нарушении своего имущественного права. Сам по себе факт
прекращения брака не свидетельствует о нарушении права собственности одного из
супругов. Непредставление иска о разделе имущества, в том числе до истечения
трех лет со дня расторжения брака, не может указывать на начало течения исковой
давности.
К
такому заключению пришел Верховный Суд Украины 23 сентября 2015 года по делу №
6-258цс15.
Таким
образом, важно доказать, что спор относительно нажитого совместным непосильным
трудом возник совсем недавно. Все зависит от убедительности Вашего адвоката)
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2015 року м.
Київ
Судова
палата у цивільних справах
Верховного
Суду України в складі:
головуючого Сімоненко В.М.,
суддів:
Гуменюка
В.І.,
Лященко
Н.П.,
Охрімчук
Л.І.,
Романюка
Я.М.,
Сеніна
Ю.Л.,
Яреми
А.Г.,
розглянувши
в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа –
приватний нотаріус Лозівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про
визнання спадкового договору недійсним та стягнення безпідставно отриманих
коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4
грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Харківської області від 6 серпня
2014 року та рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7
березня 2014 року,
в
с т а н о в и л а :
У
серпні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись
на те, що 20 жовтня 2011 року між її батьком ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено
спадковий договір, згідно з умовами якого після смерті ОСОБА_4 відповідачу
переходить жилий будинок з надвірними
спорудами АДРЕСА_1. У вказаному договорі нотаріусом зазначено, що жилий будинок
належить ОСОБА_4 на праві власності, проте це не відповідає дійсності, оскільки
спірний будинок був об’єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4,5, а
саме її батька і матері – ОСОБА_4 та ОСОБА_5, і частки їх були рівними, тому
ОСОБА_4 не міг розпоряджатися усім майном.
На
підставі викладеного, ОСОБА_1, посилаючись на те, що вона є єдиним спадкоємцем,
просила визнати недійсним спадковий договір, укладений 20 жовтня 2011 року між
ОСОБА_4 та ОСОБА_2, стягнути з ОСОБА_2 безпідставно отримані кошти в сумі 10
тис. грн та безпідставно отриману пенсію і матеріальну допомогу на поховання
ОСОБА_4 в розмірі 3 тис. 888 грн 6 коп.
Рішенням
Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 березня 2014 року
позов задоволено частково.
Визнано
частково недійсним спадковий договір, укладений 20 жовтня 2011 року між ОСОБА_4
та ОСОБА_2, в 1/2 його частині. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про судові витрати.
Рішенням
Апеляційного суду Харківської області від 6 серпня 2014 року зазначене рішення
міськрайонного суду в частині визнання
частково недійсним спадкового договору скасовано та в цій частині ухвалено нове
рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог. В іншій частині
рішення суду залишено без змін.
Ухвалою
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 4 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного
суду Харківської області від 6 серпня 2014 року залишено без змін.
У
поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та
ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі з
підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного
процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового
застосування судом (судами) касаційної інстанції частини 1 статті 76 Цивільного
кодексу Української РСР ( далі – ЦК УРСР), статей 11, 22, частини третьої
статті 29 Кодексу про шлюб і сім’ю України (далі – КпШС України), частини
першої статті 261, частини третьої статті 368, частини третьої статті 370,
частини другої статті 372 ЦК України, статті 60, частини другої статті 72 СК
України.
На
підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить ухвали Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року, 7 травня 2014 року,
21 серпня 2013 року, 7 листопада 2012 року, 18 листопада 2009 року та рішення
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 3 грудня 2014 року, де, на її думку, зазначені норми права застосовані по
іншому.
Заслухавши
доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних
справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного
судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно
до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у
цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За
положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для
подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове
застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм
матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у
подібних правовідносинах.
У
справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у період
з 1986 року до 1988 року перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого
придбали будинок АДРЕСА_1.
Рішенням
Калінінського районного суду м. Донецька від 25 лютого 1988 року шлюб між
ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було розірвано, питання про поділ майна подружжя при
розгляді цієї справи не вирішувалося.
У
2008 році ОСОБА_5 підписала нотаріально засвідчену згоду на продаж будинку.
ІНФОРМАЦІЯ_1
ОСОБА_5 померла. Після її смерті єдиною спадкоємицею стала ОСОБА_1, яка
отримала право на спадщину за законом (а.с. 11 Т. ІІ).
20
жовтня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено спадковий договір, згідно
з умовами якого, після смерті ОСОБА_4 відповідачу переходить жилий будинок
АДРЕСА_1. У вказаному договорі нотаріусом зазначено, що жилий будинок належить
ОСОБА_4 на праві власності.
ІНФОРМАЦІЯ_2
ОСОБА_4 помер.
Частково
задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, та визнаючи частково недійсним спадковий
договір у 1/2 його частині, суд першої інстанції виходив з того, що спірний
будинок є спільною власністю подружжя ОСОБА_4,5, ОСОБА_1 є спадкоємицею після
смерті ОСОБА_5, і ОСОБА_4 мав права розпоряджатися лише 1/2 частиною цього
будинку. Згоди на укладення спадкового договору ОСОБА_5 не надавала. Також, суд
першої інстанції у своєму рішенні вказав, що трирічний строк позовної давності
для вимог про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя,
застосовується, коли ці вимоги заявлені після розірвання шлюбу і обчислюються
починаючи з дня, коли один з подружжя дізнався або повинен був дізнатися про
порушення його права на це майно після розірвання шлюбу.
Скасовуючи
рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд
апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції,
виходив з того, що ОСОБА_4 був єдиним повноправним власником спірного будинку
на час укладення оспорюваного спадкового договору, згода його колишньої дружини
для його укладення не вимагалася, що свідчить про безпідставність позовних
вимог.
При
цьому суд апеляційної інстанції указав на пропуск строку звернення до суду,
оскільки ОСОБА_5 у визначений статтею 22 КпШС України трирічний строк позовної
давності з моменту розірвання шлюбу питання щодо поділу спільного майна
подружжя не порушила.
Надані
ОСОБА_1 ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року, 21 серпня 2013 року, 7 листопада
2012 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року не вказують на неоднакове
застосування норм матеріального права, оскільки ними вирішено спір у справах з
відмінними від справи, рішення в якій переглядається, обставинами.
Разом
з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 7 травня 2014 року та 18 листопада 2009 року, на які як
на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї
самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, касаційний
суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні
вимог про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя та про
визначення часток у спільній сумісній власності подружжя, указав, що відповідно
до статті 22 КпШС України та статті 60 СК України майно, набуте подружжям за
час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. При цьому згідно зі статтями 11,
29 КпШС України, статтями 72, 76 ЦК
України і статтею 261 ЦК України (в редакції 2004 року) перебіг позовної
давності починається з моменту порушення права.
Отже,
існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм
статей 22 КпШС України, 60 СК України та статті 261 ЦК України, що потягло
ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи
питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції
норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду
України виходить з такого.
Відповідно
до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині
та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один
з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства,
догляд за дітьми тощо) самостійного заробітку (доходу). Аналогічні норми були
передбачені статтею 22 КпШС України, який діяв на час виникнення спірних
правовідносин, зокрема, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його
спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння,
користування і розпорядження цим майном. Час оформлення права власності на
майно не впливає на право одного з подружжя на частину майна, придбаного у
період шлюбу.
Згідно
зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня
виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася
або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання
початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно
якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або
могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.
Частиною
третьою статі 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке
є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної
давності. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих
вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не
встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про
порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної
давності визначено й частиною другою статті 72 СК України.
Отже,
вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при
визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли
сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була
дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт
припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня
розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права
одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим
подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу
позовної давності.
Саме
до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалах колегії суддів судової
палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2014 року та 18 листопада 2009 року , які надані як приклади неоднакового
застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права в подібних
правовідносинах.
Проте,
суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновком суду апеляційної інстанції, що перебіг строку
позовної давності почався з часу розірвання між подружжям ОСОБА_4,5 шлюбу, не
врахував того, що статті 60 СК України та 22 КпШС України містять аналогічні
вимоги щодо порядку набуття спільного
сумісного майна подружжя, а вимоги статей 11, 29 КпШС України, 72, 76СК України
і 261 ЦК України визначають порядок перебігу строку позовної давності у таких
правовідносинах, згідно якого він розпочинається з дня, коли особа дізналася
або повинна була дізнатися про порушення свого права, а не з часу розірвання
шлюбу.
Разом
з тим, суд першої інстанції задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1
дійшов правильного висновку про те, що трирічний строк позовної давності для
вимог про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя,
застосовується, коли ці вимоги заявлені після розірвання шлюбу і обчислюються
починаючи з дня, коли котрийсь із подружжя дізнався або повинен був дізнатися
про порушення його права на це майно після розірвання шлюбу.
Відповідно
до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 360-4 ЦПК України за наявності
підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу
та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права,
що призвело до неправильного вирішення спору суд має право скасувати судове
рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що
було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.
За
таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року та рішення Апеляційного суду
Харківської області від 6 серпня 2014 року підлягають скасуванню на підставі
підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 360-4 ЦПК України із залишенням у
силі рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 березня
2014 року.
Керуючись
статтями 355, 360-3 , 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України
п
о с т а н о в и л а :
Заяву
ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 4 грудня 2014 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 6
серпня 2014 року скасувати та залишити в силі рішення Лозівського
міськрайонного суду Харківської області від 7 березня 2014 року.
Постанова
Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі,
встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
Головуючий
В.М.
Сімоненко
Судді:
В.І.
Гуменюк
Н.П.
Лященко
Л.І.
Охрімчук
Я.М.
Романюк
Ю.Л.
Сенін
А.Г.
Ярема
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
у справі № 6-258цс15
Згідно
зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня
виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася
або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання
початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно
якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або
могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.
Частиною
третьою статі 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке
є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної
давності. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих
вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не
встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про
порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної
давності визначено й частиною другою статті 72 СК України.
Отже,
вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при
визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли
сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була
дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт
припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня
розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення
права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим
подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу
позовної давності.
Отправить комментарий