22 ноября 2016

Если дом переписан на кота…

… или на жену. Во избежание возврата долга. Кредитор имеет возможность «вернуть» имущество должнику для обращения на него взыскания.

Верховный суд Украины в постановлении от 19.10.2016 по делу № 6-1873цс16 пришел к следующим выводам.

В соответствии со статьей 717 ГК по договору дарения одна сторона (даритель) передает или обязуется передать в будущем второй стороне (одаряемому) безвозмездно имущество (дар) в собственность. По содержанию части пятой статьи 203 ГК Украины сделка должна быть направлена реальное наступление правовых последствий, обусловленных ею.
По смыслу статьи 234 ГК Украины фиктивной есть сделка, совершенная без намерения создания правовых последствий, которые обусловливались этой сделкой. Фиктивная сделка признается судом недействительной. Основными признаками фиктивной сделки являются: введение в заблуждение (до или в момент заключения сделки) другого участника или третьего лица относительно фактических обстоятельств сделки или действительных намерений участников; сознательное намерение на невыполнение обязательств договора; сокрытия истинных намерений участников сделки.
Интересно, могут и должны ли использовать такую практику борцы с коррупцией?

Пы.Сы.
ВСУ в постановлении от 31.05.2017 г. по делу № 6-599цс17 пришел к следующему заключению.
Согласно положениям статьи 52 Закона Украины «Об исполнительном производстве» в случае, если должник владеет имуществом совместно с другими лицами, взыскание обращается на его долю, которая определяется судом по представлению государственного исполнителя.
При решении вопроса об определении доли имущества должника в имуществе, которым он владеет совместно с другими лицами, в связи с исполнением судебного решения суд должен выяснить, является ли спорное имущество объектом общей совместной собственности супругов, произошло ли отчуждение этого имущества с целью сделать невозможным обращение взыскания на него в порядке исполнения судебного решения, с учетом того обстоятельства, что такое отчуждение осуществлено во время действия запрета на его реализацию (арест) в порядке обеспечения иска, о которой должнику было известно, а следовательно, правомерно ли заключена сделка об отчуждении указанного имущества в связи с невозможностью исполнения судебного решения о взыскании задолженности и нарушения прав кредитора путем лишения его возможности удовлетворить свои требования за счет доли имущества должника.


ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 19 жовтня 2016 року
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Охрімчук Л. І., суддів: Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Романюка Я. М., Сімоненко В. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 грудня 2015 року та рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 9 квітня 2015 року, встановила:
У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними.
Позивачка зазначала, що Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 3 лютого 2014 року стягнув з ОСОБА_2 на її користь грошові кошти в розмірі 704 тис. 820 грн. Останній був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, отже, знав про свій обов'язок щодо його виконання, однак з метою уникнути виконання цього грошового зобов'язання 14 лютого 2014 року уклав договори дарування з ОСОБА_3, за якими подарував їй усе належне йому нерухоме майно.
Посилаючись на те, що дії з безоплатного відчуження майна ОСОБА_2 вчинив на користь своєї дружини у короткий проміжок часу після ухвалення вказаного судового рішення і що внаслідок укладення договорів дарування відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, позивачка просила визнати недійсними відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договір дарування, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, предметом якого є нежитлове приміщення АДРЕСА_1, та договір дарування будинку та земельної ділянки АДРЕСА_2.
Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 9 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 грудня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 травня 2016 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 9 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 грудня 2015 року залишила без змін.
У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 грудня 2015 року та рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 9 квітня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення її позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 234, 317, 319 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року та ухвали Верховного Суду України від 15 лютого 2012 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 3 лютого 2014 року стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 704 тис. 820 грн.
14 лютого 2014 року ОСОБА_2 уклав договори дарування з ОСОБА_3, за якими він як дарувальник передав безоплатно у власність обдаровуваній ОСОБА_3 нежитлове приміщення АДРЕСА_1, а також будинок та земельну ділянку АДРЕСА_2.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не довела належними і допустимими доказами, що укладені відповідачами договори є фіктивними.
Ухвала Верховного Суду України від 15 лютого 2012 року, надана заявницею для порівняння, не може бути прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки постановлена за результатами перегляду судових рішень у цивільній справі у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, наданій заявницею для порівняння, касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що оспорюваний договір дарування, укладений між відповідачем та його дочкою після ухвалення судового рішення про стягнення з нього грошових коштів, вчинено з метою ухилитись від виконання цього судового рішення, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов'язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, а тому зазначений договір дарування підлягає визнанню недійсним відповідно до положень статті 234 ЦК України.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 234 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першоїта п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції, постановляючи ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, надану заявницею для порівняння.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.
Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:
Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 грудня 2015 року та рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 9 квітня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий    Л. І. Охрімчук
Судді:   В. І. Гуменюк
  Н. П. Лященко
  Я. М. Романюк
  В. М. Сімоненко



П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И
31 травня 2017 року                                                           м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого
суддів: Охрімчук Л.І.,
Гуменюка В.І.,           
Лященко Н.П.,
Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за поданням відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за заявою Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року, 
в с т а н о в и л а :
У серпні 2014 року відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції (далі – ВДВС Дніпропетровського РУЮ) звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.
ВДВС Дніпропетровського РУЮ зазначав, що в нього на виконанні знаходиться виконавчий лист, виданий 11 червня 2012 року Апеляційним судом Дніпропетровської області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2  2 млн 145 тис. 99 грн. Державний виконавець установив відсутність належного боржнику майна та коштів, на які можна звернути стягнення.
За час перебування у шлюбі ОСОБА_1 і ОСОБА_3 набули житловий будинок АДРЕСА_1, який є їхньою спільною сумісною власністю.
Посилаючись на те, що частки чоловіка та дружини в спільному сумісному майні подружжя є рівними, ВДВС Дніпропетровського РУЮ просив визначити частку ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_3, на яку може бути звернуто стягнення і яка складає 1/2 частину вказаного житлового будинку.            
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 13 липня 2015 року в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ відмовив.
Апеляційний суд Дніпропетровської області 18 січня 2016 року ухвалу суду першої інстанції скасував та постановив нову ухвалу, якою подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ задовольнив: визначив, що частка ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_3, на яку має бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 8 лютого 2017 року ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2016 року скасувала, залишила в силі ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2015 року.
У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року  Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі ухвалу апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 151-153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі – який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
На обґрунтування заяви Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, 1 липня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  23 вересня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 25 травня     2016 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
 Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 жовтня 2008 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на придбаний за час шлюбу житловий будинок АДРЕСА_1, на підставі якого за ним було зареєстровано право власності.   
10 березня 2009 року між ОСОБА_2 (позичальник) і ОСОБА_1 (боржник) було укладено договір позики, умов якого остання не виконала.
Згідно з договором про поділ майна, придбаного як спільна сумісна власність подружжя, укладеним 16 вересня 2010 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_1, придбаний у період шлюбу та оформлений на ім’я ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 20 жовтня 2008 року житловий будинок і земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_3.   
Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 15 травня     2012 року розірвав зазначений договір позики та стягнув з ОСОБА_1 на користь позивача 2 млн 143 тис. 279 грн боргу за договором позики. 11 червня 2012 року цей же суд видав виконавчий лист для виконання зазначеного судового рішення.
20 серпня 2014 року ВДВС Дніпропетровського РУЮ звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника – ОСОБА_1 у майні, яким вона володіє спільно з ОСОБА_3, у якому просив визначити, що вказана частка, на яку може бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину спірного житлового будинку.
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 3 липня 2012 року розірвав шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_1.
Цей же суд рішенням від 22 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2014 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна недійсним.
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 2 квітня 2015 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна неукладеним залишив без розгляду.
З 2 серпня 2010 року на спірний житловий будинок було накладено арешт як забезпечення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти.
Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 26 травня            2014 року скасував ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13  березня 2014 року про скасування заходів забезпечення позову та відмовив ОСОБА_3 у задоволенні заяви про скасування заходів забезпечення позову. При цьому суд указав, що суд першої інстанції, скасовуючи заходи забезпечення позову, необґрунтовано послався як на підставу для скасування цих заходів на наявність договору про поділ майна від 16 вересня 2010 року, оскільки це майно на той час уже було предметом забезпечення позову, отже, договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову. 
Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що не встановлено належності спірного житлового будинку подружжю на праві спільної сумісної власності, оскільки  16 вересня 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 уклали договір про поділ майна, за яким спірне нерухоме майно, що є їх спільною сумісною власністю, вважається особистою приватною власністю ОСОБА_3, крім того, судове рішення про визнання цього договору неукладеним скасовано.   
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про задоволення подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки ОСОБА_1 у спільній сумісній власності (1/2 частини спірного житлового будинку), на яку має бути звернуто стягнення, оскільки право власності за ОСОБА_3 на цей будинок зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності від 20 жовтня 2008 року, а не на підставі договору про поділ майна від 16 вересня 2010 року; крім того, з 2 серпня 2010 року на спірний будинок накладено арешт, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти, тобто зазначений договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову й накладення арешту на це майно.
Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що з огляду на обізнаність відповідача про накладення арешту на спірне нерухоме майно на забезпечення виконання судового рішення, укладення останнім договорів купівлі-продажу цього арештованого майна відбулося з метою унеможливити звернення стягнення на вказане майно, отже, зазначені договори купівлі-продажу є недійсними відповідно до статті 228 ЦК України.
У наданій заявником для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року, постановленій у справі за поданням державного виконавця про визначення частки майна боржника у спільній сумісній власності подружжя, суд касаційної інстанції зазначив, що договір про виділ частки у майні подружжя було укладено під час дії постанови державного виконавця про накладення арешту на частину спірного майна, що є предметом цього договору, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки у вказаному майні боржника, на яку має бути звернуто стягнення. 
В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, наданій заявником для порівняння, зазначено, що ухвалою суду накладено арешт на майно боржника, тому договір поділу майна подружжя, укладений відповідачами після постановлення вказаної ухвали, за яким усе майно переходить у власність одного з подружжя, порушує права позивача, позбавляючи його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника.
У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року міститься правовий висновок про те, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України № 1952-ІV від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо. З огляду на вищенаведене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що спірна квартира станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувала, є помилковим.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей  203, 215, 216 ЦК України у сукупності з нормами статей 151–153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування цих норм права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
За положеннями статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх  для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно  із  законом  не  може бути накладено стягнення.
Стягнення на майно боржника звертається в розмірі й
обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого  провадження.
У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням   державного виконавця.
За частиною першою статті 379 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця.
Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, в тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення.
Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України).
Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). 
Такі ж по суті висновки містяться й у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння.
Разом з тим відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 64 Сімейного кодексу України; далі – СК України) під час дії заборони на реалізацію майна, що є їх спільною сумісною власністю, у порядку забезпечення позову, може ускладнити хід виконавчого провадження.
При вирішенні питання про визначення частки у спільній сумісній власності слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (частина друга статті 70 СК України).
Таким чином, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв’язку з виконанням судового рішення суд повинен був з’ясувати, чи спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак, чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. 
Отже, суди у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми статей 203, 215, 216 ЦК України в сукупності з нормами статей 151–153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів у цій справі.
За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.


Отправить комментарий