О совместном завещании

Совместное  завещание супругов - распространенная практика в наследственном праве европейских стран. Для Украины это явление до сих пор остается новацией. Поэтому для применения законодательных норм особое значение имеет судебная практика.

 

Украинцы - прекрасные люди, но испортил их вопрос наследования. Вопрос о судьбе совместно нажитого имущества часто является камнем преткновения и источником споров между супругами. Особенно в тех семьях, где есть дети от разных браков. Совместное завещание как раз и призвано минимизировать объем подобных проблем. Оно позволяет супругам определить судьбу совместно нажитого ими имущества как после смерти одного из них, так и в случае их одновременной кончины.

 

Но не все так однозначно. В тех случаях, когда жизненные планы оставшегося в живых меняются. А в случае смерти одного из супругов нотариус накладывает запрет отчуждения имущества, указанного в завещании супругов. Об этом свидетельствует реестр судебных решений.

 

 

Справа № 344/9653/20

Провадження № 2/344/2859/20

 

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

16 листопада 2020 року                                       м. Івано-Франківськ

 

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого - судді  Шамотайло О.В.

секретаря                     Устинської Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Івано-Франківську цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2  частку квартири в порядку спадкування та скасування заборони на нерухоме майно, -

 

В С Т А Н О В И В:

 

Позивач звернулася до суду з позовною заявою, в якій просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири в порядку спадкування, оскільки вважає складений подружжям раніше заповіт нікчемним.

 

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 26.02.1972року. На праві приватної власності, яке було набуте в порядку приватизації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належала квартира АДРЕСА_1 міськради 07.02.2011 посвідчено заповіт подружжя ОСОБА_3 . Відповідно до даного заповіту подружжям ОСОБА_3   здійснено заповідальне розпорядження, зокрема належна їм на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 , що на випадок їх смерті вищевказане майно переходить до ОСОБА_2

 

Після смерті ОСОБА_3 , а саме 09.11.2019, на спадкове майно - квартиру АДРЕСА_1 нотаріусом було 21.07.2020 накладено заборону, 24.07.2020 позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину  і внаслідок цього позивач не може розпоряджатися зазначеним майном на власний розсуд.

 

Позивач вказує, що правочин стосовно заповіту подружжя є по суті нікчемним, складений особами, що не мали відповідного права на це, заповіт складений з порушенням вимог щодо форми та  його посвідчення.

 

Так, позивач вважає, що у заповіті не правильно визначено статус майна, як спільної власності подружжя, оскільки квартира АДРЕСА_1 належала їй та її чоловікові в порядку приватизації житла.

 

За таких обставин позивач вважає, що таке суперечить ч.1 ст.1243 ЦК України, оскільки застосовується щодо спільного майна подружжя, а отже вимоги складеного подружжям заповіту поширюються лише на майно, що перебувало у спільній власності. Оскільки, квартира за зазначеною вище адресою була спільною частковою власністю не подружжя, а осіб які приватизували таке майно, відтак на підставі вимог ст. 1243 ЦК України, положень Сімейного кодексу України, та з огляду на вимоги ст. 1257 ЦК України вважає заповіт нікчемним, і як наслідок просить суд визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка на 1/2  частку квартири АДРЕСА_1 та скасувати заборону на нерухоме майно.

 

В судове засідання позивач та його представник не з`явились, подавши суду заяву про розгляд справи без участі сторони позивача, позовні вимоги підтримали в повному обсязі.

 

Відповідач в судове засідання не прибув, однак на адресу суду надійшла заява від імені ОСОБА_2 про визнання позову та розгляд справи без участі відповідача (а.с.36).

 

В судове засідання сторони не з`явились.

 

Відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

 

Суд, перевіривши матеріали справи та дослідивши надані докази, встановив наступні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

 

Відповідно до свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 ,  копія якого долучена до матеріалів справи (а.с.10) вбачається, що 26.02.1972 було зареєстровано шлюб між  ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , про що зроблено актовий запис №4, а прізвища подружжя після реєстрації шлюбу вказано як « ОСОБА_3 » та ОСОБА_5Відповідно до свідоцтва про право власності від 22.01.2009, виданого Госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду, квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_3 та ОСОБА_1 - дружині.

 

Судом встановлено, що 07.02.2011 секретарем Угорницької сільської ради Івано-Франківської міськради посвідчено заповіт подружжя ОСОБА_3 , згідно до якого подружжям ОСОБА_3 зробленно заповідальне розпорядження, а саме належна подружжю на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 на випадок смерті спадкодавців заповідається ОСОБА_2 (а.с.21). У вказаному заповіті міститься підписи, прізвища, імена та по-батькові ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . 

 

У відповідності до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1   ОСОБА_3 помер у віці 68 років про що складено відповідний актовий запис №1898 (а.с.23).

 

Стаття 1243 ЦК України передбачає, що подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

 

Тобто, наведену вище правову норму необхідно розуміти наступним чином. Подружжя вправі скласти спільний заповіт, у якому обов`язково має бути вказане майно, щодо якого складено заповіт, тобто розпорядитися на випадок смерті майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У випадку смерті одного з подружжя, яке склало спільний заповіт, частка у спільному сумісному майні померлого(ї) чоловіка (дружини) переходить автоматично до його (її) дружини (чоловіка), яка (який) пережила(в). Такий перехід відбувається незалежно від бажання, висловленого у заповіті, а відповідно до закону. У випадку смерті останнього з подружжя майно переходить до спадкоємців, названих у заповіті подружжям. Але після смерті одного з подружжя другий з подружжя не зможе розпорядитися даним майном, оскільки нотаріус при одержанні повідомлення про смерть одного з подружжя накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя. Щодо положення про те, що майно переходить до другого з подружжя, то це не означає, що майно померлого з подружжя переходить у власність до другого, оскільки після смерті того з подружжя, хто пережив, майно перейде до спадкоємців, на користь яких складено заповіт. Відтак, після смерті одного з подружжя майно переходить не у власність, а у володіння та користування другого з подружжя, про що свідчить ч. 4 ст. 1243 ЦК, оскільки після накладення нотаріусом заборони відчуження майна, зазначеного у заповіті, другий з подружжя не зможе розпорядитися ним, тобто продати, подарувати, заставити, обміняти.

 

Враховуючи вищенаведене не вбачається порушення прав позивача щодо не можливості розпоряджатися майном на власний розсуд, адже це випливає з правових норм, яким подружжя керувалося при укладенні заповіту подружжя.

 

Щодо посилань позивача відносно належності права власності на квартиру АДРЕСА_1 в контексті набуття права власності на майно в порядку приватизації житла, а не як спільного майна подружжя, то суд зазначає наступне.

 

Стаття 1243 ЦК України передбачає, що подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності, у свідоцтві про право власності від 22.01.2009 вказано, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 - дружині.

 

Отож на переконання суду вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя.

 

Окрім прямої вказівки на це у правовстановлюючому документі, до таких висновків суд прийшов з огляду і на наступне.

 

Відповідно до ст. 36 Сімейного кодексу України, шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

 

Одним із таких прав, що виникає після реєстрації шлюбу, є право спільної сумісної власності подружжя, до якого належить майно, набуте подружжям за час шлюбу.

 

Згідно ч 1. ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

 

Крім того, ч.2 цієї ж статті зазначено, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

 

Нормами ст. 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.  При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

 

Наведені норми законодавства діяли на момент укладення подружжям заповіту та на момент набуття права власності на квартиру АДРЕСА_1 . 

 

Щодо нікчемності заповіту, як зазначає позивач, то слід вказати таке.

 

Відповідно до ст.1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч.4 ст.207 ЦК України.  Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими особами, службовими особами, визначеними у стст.1251-1252 ЦК України. Заповіти підлягають державній реєстрації.

 

Поняття «нікчемність правочину» застосовується у стст.27, 215 ЦК України. Відповідно до ст.27 ЦК нікчемним є правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права і обов`язки. У ст.215 ЦК України встановлений зв`язок між поняттями «нікчемний» та «недійсний», тобто недійсним є заповіт, якщо його недійсність передбачена законом (нікчемний заповіт). У разі складання заповіту представником заповідача або посвідчення його не уповноваженою особою, а також не дотримання законодавчо визначених вимог до форми заповіту, такий заповіт не повинен виконуватися і наступає спадкування за законом.

 

Однак з наявних у справі доказів дійти переконливості щодо нікчемності складеного подружжям заповіту у суду не має підстав, таке твердження суд вважає хибним, а подальші дії нотаріуса після смерті одного з подружжя, такими, що відповідають вимогам закону.

 

Суд вважає, що подружжя чітко висловило свій намір на укладення заповіту подружжя з призначенням спадкоємця після їх смерті, при укладенні заповіту волевиявлення заповідачів  було вільним, відповідало їх волі, доказів, що заповідачі не могли розуміти значення своїх дій та/або керувати ними суду не наведено, заповіт посвідчений відповідною посадовою особою.

 

Право ж позивача не є порушеним, оскільки після смерті одного з подружжя майно переходить не у власність, а у володіння та користування другого з подружжя, про що свідчить ч. 4 ст. 1243 ЦК, оскільки після накладення нотаріусом заборони відчуження майна, зазначеного у заповіті, другий з подружжя не зможе розпорядитися ним, тобто продати, подарувати, заставити, обміняти. Одночасно не вбачається і порушення прав позивача щодо не можливості розпоряджатися майном на власний розсуд, адже це випливає з правових норм, яким подружжя керувалося при укладенні заповіту подружжя.

 

Оскільки суд відхиляє твердження сторони позивача щодо нікчемності заповіту подружжя, то не підлягають до задоволення і похідні з таких тверджень вимоги сторони позивача щодо визнання за позивачем права власності в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка на 1/2  частку квартири АДРЕСА_1 та скасування заборони на нерухоме майно.

 

ОСОБА_6 клопотання відповідача про не заперечення щодо задоволення позову, то суд вказує на наступне. Визнання позову відповідачем - це одностороннє вільне волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Визнати позов може відповідач або його уповноважений представник. Право відповідача на визнання позову повністю або частково є виявом принципів диспозитивності і змагальності. Однак суд не вправі покласти в основу свого рішення лише сам факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. За результатами дослідження та вивчення всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову з огляду лише на факт надходження до суду заяви про не заперечення проти задоволення позову.

 

На підставі зазначеного, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог, з підстав, що наведені позивачем.

 

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 76, 223,247, 263-265, 354 ЦПК України суд, -

 

В И Р І Ш И В :

 

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2   про визнання права власності на 1/2 частку квартири в порядку спадкування  та скасування заборони на нерухоме майно - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

 

Суддя                                                        О.В. Шамотайло

https://reyestr.court.gov.ua/Review/92876114

 

 

 

Справа № 161/8412/18

Головуючий у 1 інстанції: Івасюта Л. В.

Провадження № 22-ц/802/360/19

Доповідач: Русинчук  М. М.

 

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

 

28 березня 2019 року                                                  місто Луцьк

 

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Русинчука М.М.,

суддів - Бовчалюк З.А., Федонюк С.Ю.,

з участю: секретаря судового засідання - Губарик К.А.,

представника позивачки - ОСОБА_2,

відповідачки - ОСОБА_3,

представника відповідачки - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним за апеляційною скаргою позивачки на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 грудня 2018 року,

 

В С Т А Н О В И В:

 

У травні 2018 року ОСОБА_2, в інтересах позивачки ОСОБА_5, звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним.

 

Позовна заява мотивована тим, що 29 січня 2007 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 склали спільний заповіт подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т.О., зареєстрований в реєстрі за № 340, на належну їм на праві спільної сумісної власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, яку заповіли ОСОБА_5

 

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла, а ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 склав власний заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Ю.Б., зареєстрований в реєстрі за № 2005, яким належну йому частку у квартирі АДРЕСА_1 заповів своїй дочці ОСОБА_10.

 

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер. Після його смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Волинської області Вовчук М.В. із заявою про прийняття спадщини за заповітом, складеним ОСОБА_6, звернулася ОСОБА_10 29 квітня 2015 року до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т.О. звернулася позивач ОСОБА_5 із заявою про прийняття спадщини за заповітом подружжя.

 

На підставі заяв спадкоємців державним нотаріусом Другої Луцької державної нотаріальної контори Горбатюком В.І. 25 листопада 2014 року заведена спадкова справа № 56814540. 19 травня 2015 року постановою державного нотаріуса Другої Луцької державної нотаріальної контори Горбатюком В.І. відмовлено ОСОБА_10 у видачі свідоцтва про право на спадщину за оспорюваним заповітом у зв'язку із відсутністю правовстановлюючого документа на спадкове майно.

 

ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_10 померла. Майнові права та обов'язки померлої, в тому числі щодо спадкового майна, успадкувала її дочка, відповідачка по справі ОСОБА_3, шляхом подачі нотаріусу заяви про прийняття спадщини за законом після смерті своєї матері.

 

Позивачка вважає, що складений ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 після смерті своєї дружини заповіт, суперечить вимогам частини третьої статті 1243 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а тому підлягає визнанню недійсним.

 

Ураховуючи наведене, позивачка просила суд визнати недійсним заповіт, складений ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 та посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Ю.Б., зареєстрований в реєстрі за № 2005, яким належну йому частку у квартирі АДРЕСА_1 він заповів своїй дочці ОСОБА_10

 

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 грудня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.

 

В поданій апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_5 просила скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити з підстав неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідності висновків суду обставинам справи.

 

Апеляційна скарга позивачки мотивована тим, що місцевий суд безпідставно відмовив у задоволенні її позову, оскільки суд не врахував того, що ОСОБА_6 склавши ІНФОРМАЦІЯ_2 оспорюваний заповіт, повністю відмовився від попереднього заповіту подружжя, що не допускається після смерті чоловіка або жінки, які склали заповіт подружжя і відповідно до частини третьої статті 1243 ЦК України є підставою для визнання цього заповіту недійсним. Крім того, суд безпідставно відмовив у позові з підстав пропуску нею строку позовної давності, оскільки відповідачка ОСОБА_3 подавши заяву про застосування позовної давності від 13 серпня 2018 року, в подальшому просила суд залишити її без розгляду.

 

У поданій апеляційному суду 28 березня 2019 року заяві відповідачка ОСОБА_3 заперечувала щодо задоволення апеляційної скарги позивачки. Вказувала, що ухвалене місцевим судом рішення узгоджується з нормами матеріального права, висновки суду про безпідставність позовних вимог є правильними, а тому підстави для зміни чи скасування рішення відсутні.

 

Апеляційна скарга підлягає до задоволення, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову, виходячи з таких мотивів.

 

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у даній справі, суд першої інстанції свої висновки мотивував тим, що позивачкою не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що оспорюваний заповіт складений та посвідчений з порушенням вимог чинного законодавства. Суд вважав, що підстави для визнання оспорюваного заповіту від ІНФОРМАЦІЯ_2 недійсним з огляду на те, що він складений після смерті дружини, відсутні, оскільки відповідно до вимог частини третьої статті 1243 ЦК України за життя дружини та чоловіка, кожен з них має право відмовитись від спільного заповіту. Крім того, позивачці ОСОБА_5 було відомо про існування оспорюваного заповіту від імені ОСОБА_6 у 2010 році, а з позовною заявою до суду вона звернулась 11 травня 2018 року, тобто з пропуском встановленого законом строку позовної давності, що є окремою підставою для відмови у позові.

 

Проте з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може погодитися.

 

Судом першої інстанції встановлено, що 29 січня 2007 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 склали спільний заповіт подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т.О., зареєстрований в реєстрі за № 340, на належну їм на праві спільної сумісної власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, яку заповіли позивачці ОСОБА_5 (а.с.6).

 

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 22 грудня 2009 року (а.с.7).

 

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 30 травня 2018 року вбачається, що приватним нотаріусом Ариванюк Т.О. на згадану квартиру на підставі заяви ОСОБА_6 від 17 лютого 2010 року було накладено заборону її відчуження (а.с.23 зворот).

 

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 склав власний заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Ю.Б., зареєстрований в реєстрі за № 2005, яким належну йому частку у квартирі АДРЕСА_1 заповів своїй дочці ОСОБА_10 (а.с.8).

 

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 04 листопада 2014 року (а.с.9).

 

На підставі заяв спадкоємців державним нотаріусом Другої Луцької державної нотаріальної контори Горбатюком В.І. 25 листопада 2014 року заведена спадкова справа № 56814540 (номер у нотаріуса 189/2014), що підтверджується витягом про реєстрацію у спадковому реєстрі від 25 листопада 2014 року (а.с.12) та матеріалами самої спадкової справи (а.с.86-109).

 

Судом також встановлено, що після смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4 до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Волинської області Вовчук М.В. із заявою про прийняття спадщини за заповітом, складеним ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2, звернулася ОСОБА_10, а 30 квітня 2015 року до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т.О. із заявою про прийняття спадщини за заповітом подружжя звернулася позивач ОСОБА_5 (а.с.10-11).

 

19 травня 2015 року постановою державного нотаріуса Другої Луцької державної нотаріальної контори Горбатюком В.І. ОСОБА_10 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за оспорюваним заповітом у зв'язку із відсутністю правовстановлюючого документа на спадкове майно (а.с.13).

 

ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_10 померла, а її майнові права та обов'язки, в тому числі щодо спадкового майна, успадкувала її дочка - відповідачка ОСОБА_3 шляхом подачі нотаріусу заяви про прийняття спадщини за законом після смерті своєї матері .

 

Звертаючись до суду з даним позовом, позивачка свої вимоги щодо недійсності заповіту, складеного ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 та посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Ю.Б., зареєстрованого в реєстрі за № 2005, яким належну йому частку у квартирі АДРЕСА_1 він заповів своїй дочці ОСОБА_10, обґрунтовувала тим, що ОСОБА_6, склавши ІНФОРМАЦІЯ_2 оспорюваний заповіт, повністю відмовився від попереднього заповіту подружжя, що відповідно до частини третьої статті 1243 ЦК України не допускається після смерті чоловіка або жінки, які склали заповіт подружжя і є підставою для визнання цього заповіту недійсним.

 

У відповідності до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

 

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

 

Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

 

Відповідно до частини першої статті 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

 

Наведена норма закону дозволяє складання заповіту не однією особою, а двома, і вираження одночасно спільної волі двох осіб, а саме - подружжя. Такий вид заповіту може бути складений лише конкретно визначеними суб'єктами, тобто особами, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. За заповітом подружжя спадкодавці заповідають тільки те майно, що набуте ними у спільну сумісну власність.

 

Згідно з частиною другою статті 1243 ЦК України у разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

 

Отже, предметом такого заповіту є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і спадкування цього майна відбувається в декілька етапів: спершу успадковується частка у спільній сумісній власності одного з подружжя другим з подружжя, який його пережив, а після смерті останнього зазначене в заповіті майно успадковується спадкоємцями за заповітом. Тобто законом не передбачено право заповідачів на встановлення певних умов, за наявності яких виникає право на спадкування іншим подружжям, позбавлення його права на спадкування, передбачення заповідального відказу тощо, що дозволяється у випадку складання індивідуального заповіту.

 

Частиною третьою статті 1243 ЦК України передбачено, що за життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

 

Таким чином, подружжя спільно або кожен з них окремо, за життя обох осіб, вправі змінити чи скасувати заповіт стосовно спільного майна.

 

Згідно з частиною четвертою статті 1243 ЦК України у разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

 

Отже, чинним законодавством захищаються інтереси та остання воля заповідача, який помер.

 

В даній справі встановлено, що 29 січня 2007 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 склали спільний заповіт подружжя на належну їм на праві спільної сумісної власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, яку заповіли позивачці ОСОБА_5

 

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7, як один із заповідачів, померла, однак незважаючи на дану обставину та накладення нотаріусом заборони відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя, другий із заповідачів ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 склав власний заповіт, яким належну йому частку у квартирі АДРЕСА_1 заповів своїй дочці ОСОБА_10, що не узгоджується із частиною третьою статті 1243 ЦК України. Дана норма визначає, що за життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту, в тому числі шляхом складення нового заповіту, але при умові, що живими будуть обоє -  як чоловік, так і дружина.

 

Згідно з частинами першою, другою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

 

Отже, заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

 

Заповіт із вадами волі, тобто складений особою, волевиявлення якої не відповідало її дійсним намірам (внаслідок помилки, обману, насильства), може бути визнаний недійсним за позовом заінтересованої особи відповідно до вимог статей 229, 230, 231 ЦК України.

 

Заповіт може бути визнаний недійсним як повністю, так і частково. При цьому недійсність окремих частин заповіту не має наслідком недійсність його в цілому.

 

Пунктами 16, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз'яснено, що при вирішенні спорів у зв'язку зі спадкуванням за заповітом суд повинен застосовувати правила глави 85 ЦК України. Право на пред'явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК України є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК України визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.

 

Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

 

Частинами першою та третьою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

 

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

 

Отже, як встановлено під час апеляційного розгляду даної справи, власний заповіт ОСОБА_6 склав ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто після смерті його дружини ОСОБА_7, з якою 29 січня 2007 року вони склали спільний заповіт подружжя, що у відповідності до частини третьої статті 1243 ЦК України не допускається та відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання оспорюваного заповіту недійсним у зв'язку з тим, що його зміст суперечить вимогам частини третьої статті 1243 ЦК України.

 

Ухвалюючи рішення у даній справі, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивачем суду не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що оспорюваний заповіт складений та посвідчений з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки наявні у справі докази безпосередньо свідчать про те, що оспорюваний заповіт складений з порушенням імперативного припису частини третьої статті 1243 ЦК України, у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсним. Наведене порушення норм матеріального права є підставою для скасування оскаржуваного у справі рішення з ухваленням нового рішення про задоволення позову та визнання складеного ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 заповіту на ім'я ОСОБА_10, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Троц Ю.Б., зареєстрованого в реєстрі за № 2005, недійсним.

 

Крім того слід зазначити, що місцевий суд безпідставно відмовив позивачці у позові з підстав пропуску нею строку позовної давності з наступних тих підстав.

 

По-перше, 13 серпня 2018 року відповідачка ОСОБА_3 подала до суду заяву про застосування позовної давності, яку в подальшому своєю ж заявою від 13 грудня 2018 року, тобто до ухвалення рішення у даній справі, просила залишити без розгляду (а.с.111), що не давало суду підстав для відмови у позові з цієї підстави.

 

По-друге, під час апеляційного розгляду даної справи встановлено, що про існування складеного ОСОБА_6 свого окремого заповіту позивачка ОСОБА_5 (за визнанням її представника ОСОБА_2 в судовому засіданні під час апеляційного розгляду справи) дізналась 25 листопада 2014 року, коли звернулася до Другої Луцької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом подружжя. При цьому їй не був відомий зміст оспорюваного заповіту (його предмет, вигодонабувач), складеного ОСОБА_6 Зміст цього правочину їй став відомий лише після пред'явлення у серпні 2015 року ОСОБА_3 до неї позову про визнання права власності на спадкове нерухоме майно за оспорюваним у даній справі заповітом, тоді як із позовом у даній справі позивачка звернулась до суду у травні 2018 року, тобто у межах трирічного строку позовної давності, коли у неї виникла реальна можливість на звернення в суд з позовом щодо захисту свого порушеного цим заповітом права.

 

Доводи сторони відповідача про нікчемність згаданого спільного заповіту подружжя у зв'язку з тим, що він складений щодо часток в квартирі, набутих кожним з них 01 листопада 2006 року внаслідок її приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (а.с.23), які є особистою приватною власністю кожного з подружжя, а не його спільною сумісною власністю, є неспроможними, оскільки нікчемним може бути визнаний заповіт (в тому числі і спільний заповіт подружжя) лише за наявності встановлених частиною першою статті 1257 ЦК України підстав (відсутність у особи, яка склала заповіт, на це права, наявність при його складенні вимог щодо його форми та посвідчення), які в розглядуваному випадку відсутні.

 

Зазначена обставина (складення спільного заповіту подружжя на майно, яке не його спільною сумісною власністю) може бути підставою для оспорювання цього заповіту в судовому порядку як недійсного через невідповідність його змісту вимогам закону (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України), а не для визнання його нікчемним в силу встановлення цього самим законом (частина друга статті 215 ЦК України). 

 

За наведених обставин, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване в даній справі рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_5 ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а викладені у ньому висновки не відповідають обставинам справи, тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову з наведених підстав.

 

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Волинський апеляційний суд

 

П О С Т А Н О В И В:

 

Апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 грудня 2018 року в даній справі скасувати і ухвалити нове рішення.

Позов задовольнити.

Визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 на ім'я ОСОБА_10, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області, зареєстрований в реєстрі за № 2005.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

 

Головуючий

Судді:

https://reyestr.court.gov.ua/Review/80913376

 

 

 

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/49037/20-ц

 

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

03 лютого 2021 року Печерський районний суд міста Києва в складі:

       головуючого судді - Бусик О.Л.

       при секретарі судових засідань  - Диба І.Б.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4

відповідач: Київська міська рада

треті особи: ОСОБА_5 , Друга київська державна нотаріальна контора

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва цивільну справу за позовом  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах яких діє ОСОБА_6 до Київської міської ради, треті особи: ОСОБА_5 , Друга київська державна нотаріальна контора про визнання права власності у порядку спадкування за заповітом,-

 

ВСТАНОВИВ:

 

У листопаді 2020 року позивачі, в інтересах яких діє  ОСОБА_6 звернулися до суду із позовом, в якому просили визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 3/10 частки квартири АДРЕСА_1 за кожним; визнати за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності на 1/10 частки квартири АДРЕСА_1 за кожним.

 

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначали, що 01 серпня 1964 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 уклали шлюб.

 

07 грудня 1995 року органом приватизації державного житлового фонду заводу «Арсенал» на користь ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було видано свідоцтво про право власності на  АДРЕСА_1 . Згідно з текстом зазначеного свідоцтва вказана квартира належить ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на праві приватної спільної сумісної власності.

 

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_8 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 - ОСОБА_7

 

16 квітня 2010 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 склали спільний заповіт подружжя щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Зазначений заповіт було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сербіним М.Г. та зареєстровано в реєстрі №153.

 

Згідно з текстом заповіту, усе рухоме і нерухоме майно, що буде належати подружжю на день їхньої смерті заповідається: ОСОБА_1 в розмірі 30%; ОСОБА_5 в розмірі 20%; ОСОБА_2 в розмірі 30%; ОСОБА_3 в розмірі 10%; ОСОБА_4 в розмірі 10 %.

 

Також у заповіті зазначено, що після смерті одного з подружжя частка у праві сумісної власності переходить до другого з подружжя, який його пережив, а разі смерті останнього, право на спадщину мають ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4

 

04 липня 2018 року спадкоємці звернулись до державного нотаріуса Другої київської державної нотаріальної контори Ткач О.А. із заявою, якою повідомили про смерть ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та вказали про прийняття спадщини.

 

19 лютого 2019 року спадкоємці уклали нотаріально посвідчений договір про тлумачення заповіту № 3-114. Відповідно до тексту договору квартира заповідається в наступних частках - ОСОБА_1 3/10; ОСОБА_5 2/10; ОСОБА_2 3/10; ОСОБА_3 1/10; ОСОБА_4 1/10.

 

01 липня 2020 року спадкоємці звернулись до державного нотаріуса Другої київської державної нотаріальної контори Ткач О.А. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, відповідно до заповіту від 16 квітня 2010 року №153 та договору про тлумачення заповіту.

 

01 липня 2020 року нотаріус відмовила у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом та договором про тлумачення заповіту на підставі пункту 4 статті 57 Сімейного кодексу України, а саме: з підстав того, що оскільки квартира набувалась внаслідок приватизації, тому подружжя не мало право заповідати її по заповіту подружжя.

 

Посилаючись на те, що оскільки нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом і звернення до суду є єдиним способом захисту їхніх прав, позивачі просили про задоволення позову.

 

Ухвалою судді від 13 листопада 2020 року відкрито провадження у справі для розгляду за правилами загального позовного провадження.

 

19 січня 2021 року третя особа, ОСОБА_5 , подала позовну заяву про визнання права власності у порядку спадкування за заповітом, в якій просила визнати за нею право власності на 2/10 частки у квартирі  АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову ОСОБА_5 зазначала, що оскільки вона також зазначена у заповіті як спадкоємець 20% майна, тому наявні підстави для визнання за нею права власності на спадкове майно відповідно до частки, визначеної в спільному заповіті подружжя від 16 квітня 2010 року та договору про тлумачення заповіту від 19 лютого 2019 року.

 

Ухвалою суду від 21 січня 2021 року зазначену позовну заяву прийнято до свого провадження.

 

29 січня 2021 року від Другої київської державної нотаріальної контори надійшов відзив на позовну заяву про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, в якому вказано про те, що відповідно до постанови нотаріуса від 01 липня 2020 року видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом позивачам неможливо, оскільки кожен з подружжя які є спадкодавцями за цим заповітом повинні були скласти окремі заповіти. Разом з тим, третя особа просила слухати справу у відсутність їхнього представника.

 

Ухвалою суду від 03 лютого 2021 року закрито підготовче провадження у справі та призначити справу до розгляду по суті.

 

Позивачі у судове засідання не з`явились, подали заяви про слухання справи без їхньої участі.

 

Представник відповідача просив розглядати справу у його відсутності та прийняти рішення на підставі наявних в матеріалах справи доказів.

 

Суд, всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні, вважає встановленими такі факти та відповідні їм правовідносини та приходить до наступного.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

 

Суд установив, що 01 серпня 1964 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 уклали шлюб.

 

07 грудня 1995 року органом приватизації державного житлового фонду заводу «Арсенал» на користь ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було видано свідоцтво про право власності на квартиру  АДРЕСА_1 , яким зазначено, що квартира  АДРЕСА_1 дійсно належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_7 та члену його сім`ї - ОСОБА_8 в рівних долях.

 

16 квітня 2010 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 склали спільний заповіт подружжя щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Зазначений заповіт було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сербіним М.Г. та зареєстровано в реєстрі №153, згідно яким, усе рухоме і нерухоме майно, що буде належати подружжю на день їхньої смерті заповідається: ОСОБА_1 в розмірі 30%; ОСОБА_5 в розмірі 20%; ОСОБА_2 в розмірі 30%; ОСОБА_3 в розмірі 10%; ОСОБА_4 в розмірі 10 %.

 

Нотаріусом роз`яснено, що після смерті одного з подружжя частка у праві сумісної власності переходить до другого з подружжя, який його пережив, а разі смерті останнього, право на спадщину мають ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

 

Згідно зі свідоцтвом про смерть від ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла.

 

Згідно зі свідоцтвом про смерть від 18 травня 2018 року - ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7 .

 

04 липня 2018 року ОСОБА_1 ; ОСОБА_5 ; ОСОБА_2 ; ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 подали заяви про прийняття спадщини.

 

19 лютого 2019 року ОСОБА_1 ; ОСОБА_5 ; ОСОБА_2 ; ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 уклали договір про тлумачення заповіту, укладеного ОСОБА_7 та ОСОБА_8 16 квітня 2010 року, згідно з яким квартира заповідається в наступних частках ОСОБА_1 - 3/10; ОСОБА_5 - 2/10; ОСОБА_2 - 3/10; ОСОБА_3 - 1/10; ОСОБА_4 - 1/10.

 

01 липня 2020 року ОСОБА_1 ; ОСОБА_5 ; ОСОБА_2 ; ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 подали заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, відповідно до заповіту від 16 квітня 2010 року №153 та договору про тлумачення заповіту.

 

01 липня 2020 року нотаріус прийняла постанову про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом та за договором про тлумачення заповіту на підставі пункту 4 статті 57 Сімейного кодексу України, оскільки відповідно до цієї норми житло, набуте чоловіком або дружиною внаслідок його приватизації, є особистою приватною власністю. У зв`язку з чим, спадкодавці не могли заповідати це майно по заповіту подружжя, а кожен з них повинен був скласти окремий заповіт.

 

Згідно ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

 

Відповідно до вимог ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

 

Згідно зі ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

 

Згідно зі статтею 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

 

Частиною 3 статті 368 ЦК України (тут і далі в редакції, чинної на час складення заповіту) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

 

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові направі спільної сумісної власності незалежно відтого, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

 

Частиною першою статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

 

Статтею 57 СК України передбачене майно, яке може бути особистою приватною власністю дружини і чоловіка.

 

Так, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

 

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

 

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

 

Суд може визнати за другим з подружжя право а частку цієї премії, винагороди, якщо де встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

 

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

 

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим особистим страхуванням, атакож за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

 

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

 

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

 

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про власність» (тут і далі чинного на час отримання спадкодавцями свідоцтва про право власності на житло) майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України.

 

Статтею 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

 

Статтею 24 Кодексу про шлюб та сім`ю України передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони ібули придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

 

Відповідно до частини другої статті 8 Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

 

Виходячи із аналізу зазначених правових норм, а ні під час приватизації квартири, що є об`єктом спадкування, а ні під час складення ОСОБА_7 та ОСОБА_8 заповіту подружжя норми пункту 4 частини першої статті 57 СК України не були прийняті, тому відмову нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв`язку з тим, що квартира  АДРЕСА_1 не могла заповідатись ОСОБА_7 та ОСОБА_8 по заповіту подружжя не можна визнати обґрунтованою.

 

Ураховуючи викладене, слід дійти висновку про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 ; ОСОБА_5 ; ОСОБА_2 ; ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 , права власності на квартиру  АДРЕСА_1 відповідно до складеного ОСОБА_7  та ОСОБА_8 заповіту від 16 квітня 2010 року №153 та договору про тлумачення заповіту від 19 лютого 2019 року.

 

На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись ст. ст. 368, 1216, 1218, 1222, 1243 ЦК України, ст. ст. 1-18, 76 81, 95, 228, 229, 235, 241, 244, 245, 258, 259, 263-265, 268, 273, 289, 352-355, Цивільного процесуального кодексу України, суд,

 

ВИРІШИВ:

 

Позов  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та позов ОСОБА_5 до Київської міської ради про визнання права власності у порядку спадкування за заповітом - задовольнити.

Визнати за  ОСОБА_1 право власності на 3/10 частки квартири АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 3/10 частки квартири АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/10 частки квартири АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/10 частки квартири АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_5 право власності на 2/10 частки квартири АДРЕСА_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивачі:  ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 );

ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 );

ОСОБА_3 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 );

ОСОБА_4 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_4 );

ОСОБА_5 ( АДРЕСА_6 РНОКПП НОМЕР_5 ).

Відповідач - Київська міська рада (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, ЄДРПОУ 22883141).

Повний текст рішення складено 11 лютого 2021 року.

 

Суддя                                                                                     О.Л. Бусик

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94894989

 

 

 

Постанова

Іменем України

13 січня 2021 року

м. Київ

 

справа № 242/61/19

провадження № 61-8132 св 20

 

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Сакун Віталій Анатолійович,

відповідачі: ОСОБА_2 , Перша селидівська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна Віталія Анатолійовича, на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 16 січня 2020 року у складі судді Черкова В. Г. та постанову Донецького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Принцевської В. П., Баркова В. М., Мальцевої Є. Є.,

 

ВСТАНОВИВ:

 

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

 

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Першої селидівської державної нотаріальної контори про визнання заповіту недійсним.

 

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 28 грудня 1994 року він перебував у шлюбі з ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . 01 вересня 2004 року між ними було складено заповіт подружжя, про існування якого він дізнався наприкінці 2017 року під час судового розгляду справи № 2-3277-2006 за позовом ОСОБА_2 до нього про визнання права власності на спадщину. У цій справі він заявив зустрічний позов до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку набувальної давності в справі про надання додаткового строку для прийняття спадщини та визнання права власності на спадщину. Вказані позовні заяви ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 01 червня 2018 року залишено без розгляду.

 

Вказував, що під час складення спільного заповіту подружжя його дієздатність ніхто не перевіряв, йому не були зрозумілі зміст та наслідки заповіту, їх ніхто не роз`яснював. Крім того, він має захворювання, пов`язане з розладами пам`яті та неуважністю, що встановлено відповідними медичними закладами, має другу групу інвалідності та систематично лікується у спеціалізованих закладах охорони здоров`я. Таким чином, його волевиявлення не було вільним і не відповідало його волі, що є підставою для визнання заповіту недійсним. 

 

З урахуванням наведеного, на підставі статей 203, 215, 225, 1257 ЦК України ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним заповіт подружжя, складений ним та ОСОБА_4 01 вересня 2004 року у Першій селидівській державній нотаріальній конторі, вирішити питання розподілу понесених ним судових витрат.

 

У подальшому позивач просив суд призначити судово-психіатричну експертизу. 

 

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

 

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 16 січня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

 

Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при складенні заповіту волевиявлення позивача було вільним, відповідало його внутрішній волі. Текст заповіту набрано на комп`ютері, заповіт прочитано вголос та власноручно підписано у присутності нотаріуса, дієздатність осіб перевірено. Заповіт посвідчений нотаріусом і є чинним.

 

ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що заповіт подружжя суперечить нормам ЦК України чи іншим актам цивільного законодавства та не довів наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання заповіту недійсним. При цьому за життя дружини позивач не скористався своїм правом відмовитися від спільного заповіту.

 

Крім того, згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 22 жовтня 2019 року № 81, проведеної комунальним закладом охорони здоров`я «Обласна клінічна психіатрична лікарня м. Слов`янськ», ОСОБА_1 на даний час виявляє органічний розлад особистості мішаного типу з паранойяльними і афективними включеннями, за своїм психічним станом не може розуміти значення своїх дій та керувати ними. На період складення заповіту ОСОБА_1 страждав органічним емоційно-лабільним (астенічним) розладом особистості, антено-депресивний синдром, проте за психічним станом на момент підписання заповіту 01 вересня 2004 року міг у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними.

 

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

 

Ухвалою Донецького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 – адвоката Сакуна В. А., про призначення повторної судово-психіатричної експертизи відмовлено.

 

Постановою Донецького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна В. А., залишено без задоволення. Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 16 січня 2020 року залишено без змін.

 

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а висновки міського суду підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах діючого законодавства.

 

Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач не надав доказів того, що він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент вчинення оспорюваного правочину. При цьому його дієздатність було перевірено державним нотаріусом.

 

Крім того, згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 22 жовтня 2019 року № 81 ОСОБА_1 за психічним станом на момент підписання заповіту 01 вересня 2004 року міг у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними.

 

Короткий зміст вимог касаційної скарги

 

У касаційній скарзі, поданій у травні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, представник ОСОБА_1 адвокат Сакун В. А., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

 

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 травня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Сакуна В. А., залишено без руху для усунення її недоліків, а саме: запропоновано уточнити касаційну скаргу з посиланням на підставу (підстави) касаційного оскарження відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України та подати до суду касаційної інстанції уточнену редакцію касаційної скарги, а також копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості учасників справи. Зазначено строк виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання.

 

У наданий судом строк заявник направив матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 28 травня 2020 року.

 

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 липня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 242/61/19 із Селидівського міського суду Донецької області. Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

 

У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

 

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 листопада 2020 року справа передана судді-доповідачеві.

 

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня2020 року справу призначено до судового розгляду.

 

 

Аргументи учасників справи

 

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

 

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідач не спростував доводів позивача щодо неможливості усвідомлювати свої дії та керувати ними на момент складення заповіту подружжя та не надав доказів того, що при складенні заповіту було перевірено дієздатність ОСОБА_1 . Також вказує, що зміст заповіту не зачитувався, а його наслідки не роз`яснювалися. При цьому позивача побили у приміщенні Першої селидівської державної нотаріальної контори та змусили підписати заповіт.

 

Зазначає, що висновок судово-психіатричної експертизи від 22 жовтня 2019 року № 81 не є належним доказом у справі, так як з висновку експертизи незрозуміло, чи міг ОСОБА_1 керувати своїми діями, тому в судовому засіданні було заявлено клопотання про виклик експерта для того, щоб задати йому питання та з`ясувати, чи «міг» чи «не міг» ОСОБА_1 керувати своїми діями та конкретизувати висновок. При цьому одночасно було подано клопотання для проведення повторної експертизи з тих самих питань та доручити її проведення Дніпропетровській клінічній психіатричній лікарні. Місцевий суд задовольнив клопотання про виклик експерта, але в судове засідання експерт не з`явився, тому повторна експертиза не була призначена. Вказане апеляційний суд не врахував, помилково вважав, що висновок експертизи є зрозумілим й неправомірно відмовив у проведенні повторної судово-психіатричної експертизи, а первинна є неповною й проведена з порушенням правил проведення такої експертизи.

 

Крім того, судами не враховано правові висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19).

 

Відзив на касаційну скаргу протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції, не надійшов.

 

Фактичні обставини справи, встановлені судами

 

ОСОБА_1 . З грудня 1994 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 3, 9, 10, 11).

 

01 вересня 2004 року між подружжям, ОСОБА_4 і ОСОБА_1 , було складено заповіт, яким все своє майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, з чого б воно не полягало і де б не знаходилось, і взагалі все те, що буде належати на день смерті і на що за законом будуть мати право, заповіли ОСОБА_2 . Вказаний заповіт підписано ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , їхні особи встановлено, дієздатність перевірено та посвідчено державним нотаріусом Першої селидівської державної нотаріальної контори (а. с. 51).

 

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 27 листопада 2006 року у справі № 2-3277-2006 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на спадщину провадження у даній цивільній справі закрито. Визнано мирову угоду між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , яка діяла в інтересах ОСОБА_2 , за умовами якої: ОСОБА_1 відмовився від своєї долі спадку після смерті дружини - ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка складається з долі квартири, розташованої в АДРЕСА_1 , за умови, що він зможе проживати та користуватися всією квартирою до моменту своєї смерті та сплачувати всі комунальні платежі по цій квартирі, в якій залишається жити;  ОСОБА_5 , яка діє від імені ОСОБА_2 , згідна з тим, що квартира  АДРЕСА_2  за заповітом, посвідченим державним нотаріусом Першої селидівської нотаріальної контори 01 вересня 2004 року по реєстру № 2167, переходить у власність  ОСОБА_2 , після смерті її матері  ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , та яка належала померлій на підставі свідоцтва № 7597 про право власності на житло, виданого 14 березня 1995 року Службою приватизації державного житлового фонду п\о «Селидіввугілля»; Сторони прийшли угоди про те, що грошовий вклад     № НОМЕР_1 та компенсаційний вклад до нього № 91551/3932, який зберігається в ощадному банку №5484/019 м. Селидове на ім`я        ОСОБА_6 (дошлюбне прізвище) переходить за спадком у власність  ОСОБА_2 після смерті її матері ОСОБА_7 за заповітом, посвідченим державним нотаріусом Першої селидівської державної нотаріальної контори 01 вересня 2004 року за реєстром №2167, зі всіма процентними нарахуваннями до них;Сторони прийшли до згоди про те, що ОСОБА_1 має право проживати та користуватись квартирою  АДРЕСА_2 до дня своєї смерті за умови сплати всіх комунальних платежів по указаній квартирі; Ніяких претензій один до одного не мають (а. с. 6).

 

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 05 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Селидівського міського суду Донецької області від 27 листопада 2006 року про визнання мирової угоди у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на спадщину скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (а. с. 7-8). Суд виходив із того, що укладена мирова угода суперечить положенням статті 1243 ЦК України.

 

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 01 червня 2018 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про надання додаткового строку для прийняття спадщини та визнання права власності на спадщину залишено без розгляду. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку набувальної давності в справі про надання додаткового строку для прийняття спадщини та визнання права власності на спадщину залишено без розгляду (а. с. 5).

 

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 03 липня 2019 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна В. А., про поновлення строку для подання клопотання та призначення судово-психіатричної експертизи задоволено. Призначено у справі судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено експертам Слов`янської районної лікарні Донецької області. На вирішення експертизи поставлено наступні питання: 1. Чи має ОСОБА_1 стійкий розлад здоров`я, який дозволяє не усвідомлювати значення своїх дій? 2. Чи є підстави вважати, що ОСОБА_1 не розумів значення своїх дій повністю або частково, та не міг ними керувати під час складання заповіту 01 вересня 2004 року     (а. с. 74).

 

Висновком судово-психіатричної експертизи від 22 жовтня 2019 року № 81, проведеної комунальним закладом охорони здоров`я «Обласна клінічна психіатрична лікарня м. Слов`янськ», встановлено, що ОСОБА_1 на даний час виявляє органічний розлад особистості мішаного типу з паранойяльними і афективними включеннями, за своїм психічним станом не може розуміти значення своїх дій та керувати ними. На період складання заповіту ОСОБА_1 страждав органічним емоційно-лабільним (астенічним) розладом особистості, антено-депресивний синдром, проте за психічним станом на момент підписання заповіту 01 вересня 2004 року міг у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними (а. с. 76-81).

 

Мотивувальна частина

 

Позиція Верховного Суду

 

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

 

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

 

Підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

 

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна В. А., підлягає задоволенню.

 

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

 

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

 

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

 

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

 

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

 

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

 

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

 

Згідно з частиною першою статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

 

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

 

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

 

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

 

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

 

Положеннями частини першої статті1243 ЦК Українизакріплено, що подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

 

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (частина четверта статті 1243 ЦК України).

 

Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

 

Частиною першою статті 203 ЦК України закріплено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

 

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦК України).

 

Загальні підстави недійсності правочину визнечені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятоюта шостою статті 203 цього Кодексу.

 

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

 

Положеннями статті 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.

 

Відповідно до частин першої та другої вказаної норми, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

 

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

 

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи в разі, якщо судом буде встановлено, що в момент вчинення правочину вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

 

Зазначене вказує на те, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

 

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу.

 

Розгляд вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так й інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент його укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

 

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

 

Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що момент складення заповіту подружжя дуже погано пам`ятає, під час складення заповіту його дієздатність ніхто не перевіряв, йому не були зрозумілі зміст та наслідки заповіту, їх ніхто не роз`яснював. Крім того, він має захворювання, пов`язане з розладами пам`яті та неуважністю, що встановлено відповідними медичними закладами, має другу групу інвалідності та систематично лікується у спеціалізованих закладах охорони здоров`я, що є підставою для визнання заповіту недійсним. Про такий заповіт він дізнався лише наприкінці 2017 року.

 

Висновком судово-психіатричної експертизи від 22 жовтня 2019 року № 81 встановлено, що ОСОБА_1 у даний час виявляє органічний розлад особистості мішаного типу з паранойяльними і афективними включеннями, за своїм психічним станом не може розуміти значення своїх дій та керувати ними. На період складання заповіту ОСОБА_1 страждав органічним емоційно-лабільним (астенічним) розладом особистості, антено-депресивний синдром, проте за психічним станом у момент підписання заповіту 01 вересня 2004 року міг у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними (а. с. 76-81).

 

Відповідно до положень статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

 

Позивач одразу не погодився з наведеним висновком судово-психіатричної експертизи і в судовому засіданні місцевого суду 19 грудня 2019 року представник позивача заявив клопотання про виклик в судове засідання експерта-психіатра для уточнення деяких питань і можливого у подальшому заявлення клопотання про призначення повторної відповідної експертизи. 

 

Відповідно до частини другої статті 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

 

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 19 грудня 2019 року таке клопотання було задоволено (а. с. 89). Суд виходив із того, що є підстави для виклику в судове засідання на 16 січня 2020 року експерта-психіатра для надання усних пояснень щодо висновку судово-психіатричної експертизи.

 

Проте у судове засідання експерт-психіатр не з`явився, тому суд, не з`ясовуючи причини його неявки, у цей же день ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову. 

 

Як вже було зазначено, у статті 110 ЦПК України вказується про те, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами.

 

Разом із тим, у рішенні місцевого суду та у постанові апеляційного суду взагалі відсутня правова оцінка інших письмових доказів, поданих позивачем, а висновок суду ґрунтується виключно на одному доказі - висновку судово-психіатричної експертизи, що також є порушенням   частини четвертої статті 265, пункту 3 частини третьої статті 382 ЦПК України щодо змісту судового рішення. При цьому відповідач не з`являлася ні в судове засідання першої, ні апеляційної інстанції і пояснень не надавала. 

 

Ураховуючи викладене, позивач оскаржив рішення місцевого суду в апеляційному порядку і одночасно просив призначити повторну судово-психіатричну експертизу, вказавши для цього ряд підстав, зокрема, і про те, що районний суд не опросив експерта-психіатра. Ці доводи так само вказані і в касаційні скарзі.

 

Ухвалою Донецького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року відмовлено у задоволенні такого клопотання з тих підстав, що висновок судово-психіатричної експертизи від 22 жовтня 2019 року № 81 є обґрунтованим, повним, ясним, він не суперечить іншим матеріалам справи і не викликає сумнівів у його правильності.

 

Разом з тим, відповідно до статті 260, частини другої статті 381 ЦПК України ухвала суду має бути мотивована. Проте апеляційний суд не дав відповіді на жодний довід позивача про причини незгоди з висновком експертизи. Це мало важливе юридичне значення з огляду на те, що місцевий суд визнав за необхідне допитати експерта-психіатра, викликав його в судове засідання, проте вчинену свою процесуальну дію не виконав, тобто залишив питання не вирішеним.

 

Верховний Суд вважає, що клопотання сторони позивача про виклик експерта-психіатра було обґрунтованим, з огляду на таке.

 

У висновку судово-психіатричної експертизи від 22 жовтня 2019 року № 81 міститься висновок про те, що: 1) ОСОБА_1 на даний час виявляє органічний розлад особистості мішаного типу з паранойяльними і афективними включеннями, за своїм психічним станом не може розуміти значення своїх дій та керувати ними; 2) на період складання заповіту 01 вересня 2004 року він хоча і страждав органічним емоційно-лабільним (астенічним) розладом особистості, антено-депресивний синдром, проте за психічним станом міг у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними.

 

З урахуванням невеликого обсягу мотивувальної частини висновку експертизи й беручи до уваги те, що місцевий суд призначив судово-психіатричну експертизу у першому же судового засіданні, без допиту свідків, лікарів, які тривалий час лікували позивача, без дослідження письмових доказів Верховний Суд погоджується з ухвалою місцевого суду від 19 грудня 2019 року про необхідність надання експертом-психіатром усних пояснень щодо висновку експертизи, після якого місцевому суду слід було б вирішити інше клопотання позивача, а саме про призначення чи непризначення повторної судово-психіатричної експертизи. Такі процесуальні дії місцевий суд не вчинив.

 

Разом із тим, Верховний Суд звертає увагу на вимоги, передбачені Порядком проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України 08 травня 2018 року № 865, та Інструкцію щодо заповнення форми первинної облікової документації № 100/о «Висновок судово-психіатричної експертизи «___», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України 28 липня 2014 року № 527.

 

Зазначеними нормативно-правовими актами передбачено організаційні засади проведення судово-психіатричної експертизи, так і порядок заповнення висновку судово-психіатричної експертизи.

 

Як у клопотанні до місцевого суду про виклик експерта-психіатра, так і в апеляційній скарзі представник позивача вказував на недоліки та порушення при проведенні вказаної експертизи, які судами не усунені.

 

Так, у пункті 7 висновку судово-психіатричної експертизи зазначено, що форма проведення експертизи - посмертна, що не узгоджується з обставинами справи. Зазначене впливає на правову оцінку судом висновку експертизи, оскільки через відсутність у висновку експертизи зазначення про те, якими актами законодавства України, галузевими стандартами у сфері психіатрії, затвердженими центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров`я, проводилася експертиза, які застосовувалися методики для дослідження (щодо живої чи померлої людини), так як у вказаному вище Порядку проведення судово-психіатричної експертизи зазначається про необхідність застосування двох методик, тому суду неможливо дослідити, на підставі чого експерти дійшли такого висновку.

 

Крім того, у висновку зазначено, що для консультації залучався психолог, проте не вказано, хто саме, стаж, посада, аби мати можливість при необхідності його опитати та перевірити кваліфікацію, що суперечить   пункту 19 наведеному вище Порядку. На вказане позивач посилався, як в апеляційній скарзі, так само посилається і в касаційній скарзі.

 

При цьому посилання судів на те, що заяв про обмеження цивільної дієздатності ОСОБА_1 чи визнання його недієздатним до суду не надходило, піклувальника чи опікуна він не має, рішення суду з цього приводу, що набрало законної сили, суду також не надано, не має жодного відношення до цієї справи, так як предмет позову інший, а предмет доказування визначається згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України, відповідно до якої предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

 

З урахуванням наведених порушень судами норм процесуального і матеріального права, усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноваження Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

 

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

 

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

 

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

 

ПОСТАНОВИВ:

 

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна Віталія Анатолійовича, задовольнити .

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 16 січня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

 

Головуючий Судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94237340