12 сентября 2011

Права тварин і неправда про них


Судові процеси з участю тварин, які відомі в Західній Європі з XIII сторіччя, цікаві тим, що демонструють повагу до букви закону, яка виховувалася століттями. Спробу прищепити повагу до закону та регламентувати відносини з тваринами зробила і місцева влада Києва, затвердивши у жовтні 2007 року нову редакцію Правил утримання собак та котів в м. Києві (далі – Правила).
Хоча середньовічні процеси часто вражають абсурдністю, слід зауважити, що тодішня юриспруденція визнавала право тварин на життя. Це право могло бути в них віднято тільки на підставі рішення влади і тільки в тому випадку, якщо вони зловживали цим правом. Тварини розглядалися як істоти, що усвідомлюють те, що вони роблять, і тому мають відповідати на підставі загальних законів.

Таким чином, Правила мають коріння, яке сягає середньовіччя. Наразі, собаки для підтвердження свого існування мають право мати посвідчення своєї особистості. Присутність реєстрованої тварини при проведенні реєстрації, як і при реєстрації людини, є обов’язковою. Однак з принизливим пред’явленням „вусів та хвоста” у якості паспорта котами у Києві ще не покінчено. На відміну від Правил, рівні права мали всі середньовічні тварини.
Злочин і покарання
У світських судах зазвичай розглядались справи щодо тварин, які заподіяли смерть людині. Відбувались такі процеси аж до XIX століття. Тварині, яка скоїла злочин, пред'являлось обвинувачення, що підтримувалось представником влади. Тварина могла зазнати попереднього ув’язнення, яке відбувала у загальній для всіх злочинців в'язниці. Зберігся рахунок 1408 року, з якого видно, що на щоденне утримання свині, арештованої за обвинуваченням у вбивстві, відпускалося стільки ж, скільки й на інших ув'язнених.
Слідство велось з дотриманням всіх формальностей. У судовому засіданні допитувались свідки та сама обвинувачена тварина, велися дебати, існував судовий протокол та постановлялось мотивоване рішення. Суд призначав обвинувачуваній тварині захисника, надавав строки для апеляції і взагалі гарантував всі засоби захисту.
Завершувався процес винесенням вироку, виправдовувального або обвинувачувального. Покаранням зазвичай була страта, іноді страта кваліфікована, поєднана з попереднім каліцтвом. Відомо також і застосування права помилування Пилипом Бургундським до стада свиней, засуджених до страти за те, що три свині із цього стада з'їли підпаска. Приведення у виконання вироку відбувалося з дотриманням тих же врочистих і складних формальностей, які були розроблені для людей.
10 січня 1457 року суд у Савиньи розглядав справу в обвинуваченні свині та шести поросят у вбивстві хлопчика. Після звичайних формальностей суддя визнав свиню винною і засудив її до повішення за задні ноги. Що стосується поросят, то їх участь у злочині не могла бути встановлена з вірогідністю і вони були виправдані. Свиней тримають вдома і в Києві. Однак Правила направлені на попередження агресії лише певних видів собак.
Засуджували тварин і за інші злочини. В 1650 році ослиця обвинувачувалася в аморальних вчинках. Вона була виправдана судом завдяки священику, який письмово засвідчив її моральність.
Закон написаний
До компетенції судів духовних належали переважно діяння, в яких тварина була джерелом суспільних нещасть. Процеси проти комах і тварин, що винищували посіви, жнива, виноградники, згадуються до XVIII століття. В цих справах також дотримувалися всі вимоги процесу. Покарання зазвичай мали нематеріальний характер – винні мали залишити місцевість. Звичайно тваринам-відповідачам давався певний строк на збори в дорогу. У виконанні вироку могла бути надана відстрочка дитинчатам і вагітним тваринам.
Якщо відповідачі не виконували рішення суду і не покидали країну, процес зазвичай закінчувався відлучееням їх від церкви. Тваринам часто надавалась окрема ділянка з тією умовою, щоб вони щадили інші землі. Це закріплювалося у вигляді договору. Засуджені, як видно з актів, або корялись судовому рішенню та переходили в призначене їм місце, або ж, відлучені від Церкви за непокору, невідомо куди зникали.
Існує опис випадку, коли околиці французького села почали спустошувати хробаки. Жителі подали на них скаргу до суду. Хробаки, звичайно, не надіслали на цю скаргу заперечення. Тоді суд, виждавши певний строк, призначив відповідачам адвоката і після розгляду обставин справи визнав, що «зазначені хробаки - створіння Бога, вони мають право жити, і було б несправедливо позбавляти їх можливості існування, а тому суд призначає їм місцем проживання дику місцевість, щоб вони відтепер могли жити, не заподіюючи шкоди оброблюваним полям».
В 1522-1530 роках у єпископстві Отенським миші до того спустошили поля, що жителі стали побоюватися голоду. Була подана скарга на мишей. Їх захисник заявив, що його клієнти не були належним чином сповіщені про слухання, адже багато хто з них перебував в полі, і взагалі одного оповіщення недостатньо, щоб оповіститити всіх його клієнтів, які численні і розсіяні по великій кількості сіл. Цими доводами він домігся другого оповіщення, яке було зроблено через оголошення його вголос із кафедри кожного приходу. Звичайно, це оповіщення було не більш успішним, ніж перше. Щоб представити поважною причину неявки своїх клієнтів, захисник вказав на тривалість і труднощі шляху, на небезпеку, яка пов’язана для мишей під час їх подорожі з боку котів, які, довідавшись про виклик їх до суду, стережуть їх на всіх шляхах.
В судових переслідуваннях тварин втілювався принцип універсального панування права і юстиції. Вважалось, що тварини здатні розуміти волю Творця. Отже, за ними визнається певна міра розумності і у силу цього відповідальності за їх діяння.
Волю собакам
Захистити людей від тварин мають і Правила. Так, власники собак багатоквартирних будинків повинні забезпечити тишу – попереджувати лай собак у період з 22-00 до 08-00. Яким чином це зробити Правила не встановлюють. Цікаво також, яким чином виконувати рішення суду про заборону собаці лаяти. Можливо, допоможе досвід середньовіччя.
Правила також не визначають терміну „лай”. Тенденція конкретизувати більш притаманна нормотворцям США та Європи. Так, влада міста Клифтон (штат Нью-Джерсі, США), запровадивши обмеження на собачий гавкіт, розробили критерій "гучності" собак: такими визнаються пси, які гавкають більше 30 хвилин протягом двох днів поспіль. Адже норми про шум без чіткого визначення шуму досить важко застосувати. Постав проти шуму і ексцентричний мер Нью-Йорку. На власників свійських тварин накладають штрафи, якщо ті не можуть заспокоїти своїх улюбленців за п'ять хвилин уночі або за десять хвилин вдень.
Наразі існують і інші нормотворчі тенденції. Не бажаючи сплачувати штрафи через голосистих домашніх улюбленців, бразильці масово підрізали їм голосові зв'язки. У свою чергу захисники тварин назвали це знущанням над тваринами. Тому бразильські законодавці визнали право собак гавкати, а кішок нявкати в будь-який час. Операції по підрізанню голосових зв'язок заборонені та караються штрафом і тюремним ув'язненням від трьох місяців до року.
Покарання тварин повинні були спонукати власників до більшої пильності в догляді за тваринами та утримувати їх самих від злочинних дій. Так, при осуді свині в 1572 році вирок мотивується бажанням «заохочувати людей до пильного догляду за тваринами». Таку ж мету мають і Правила.
Сліди юриспруденції середньовіччя збереглись до сьогодні. Звірячі закони існують дотепер. Зорема, США прославилися неймовірною кількістю курйозних правових норм. До прийняття Правил в нашій країні таким курйозом вважалось і обмеження природного права собак гавкати. Дотепер в Оклахомі собакам не дозволено збиратися в групи більше трьох, якщо вони не мають на це спеціального дозволу. У Денвері ловці бродячих собак перед кожною облавою повинні “попередити псів, за три дні до події вивісивши оголошення на деревах в міському парку”. Можливо, вивчення існуючих „звірячих” законів стане у нагоді при розробці наступної редакції Правил.
Темне Середньовіччя виявляється не було таким темним. З точки зору норм етики та моралі, на яких ґрунтувалось канонічне право, Правила є втіленням несправедливості. Уявіть собі закон, відповідно до якого водій, що збив людину на своїй машині, іде у в'язницю, а водій, що збив людину на машині, якою володіє місто, може навіть не зупинятися. Саме за таким принципом Правила встановлюють відповідальність за шкоду, заподіяну тваринами, які мають власника, та безпритульними тваринами.
Цікавість до етичних норм як джерела права, особливо щодо прав тварин, відродилась у ХХ столітті. Філософ Ричард Д. Ридер навіть ввів термін «спешиесизм» (видовий шовінізм, від англ. speciesism), як визначення дискримінації по видовій ознаці. На його думку, ця форма дискримінації має спільні коріння з расизмом і сексизмом.
Самоцінність тварини визначається здатністю до суб'єктивного сприйняття свого індивідуального життя та не залежить від користі для людини. Оскільки тварини мають самоцінність, то вони мають і права. Права тварин - це не вираження їх здатності реалізовувати і захищати їх. Надання прав тваринам збільшує міру відповідальності тільки людини. Крім того, право не є щось вічне і непорушне. Тому, хоча сьогодні тварини ототожнюються з річами, це не означає, що такі погляди мають залишатися вічно. Тенденція очевидна – звільнені жінки та раби, певний правовий статус мають діти та божевільні. Черга за тваринами. Адже призначення права полягає не в охороні інтересів, а в здійсненні справедливості.
Фроня Надія, адвокат, партнер ОА «Ліга правового захисту»
публікація «Український юрист»©

Комментариев нет:

Отправить комментарий