15 ноября 2011

Касаційна скарга на рішення про відмову у задоволенні позову про визнання кредитного договору недійсним


Вищий спеціалізований суд України з
розгляду цивільних і кримінальних справ
01043, м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 4-а
 
 
Особа, яка подає касаційну скаргу:
Позивач: Д. Й.


Особи, які беруть участь у справі:

Позивач: Д. Й.
адреса
Ідентифікаційний  код
Номер засобів зв’язку –

Позивач 2: Д. Н.
адреса
Ідентифікаційний  код
Номер засобів зв’язку –

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю
«Український промисловий банк»
01133, м. Київ, бул. Л. Українки, 26
к/р 32000175001
МФО 321228 код ЕДРПУ 19357325
в особі Запорізької філії ТОВ «Укрпромбанк»
69002, м. Запоріжжя, пр. Леніна 94
рахунок 2909890200
МФО 313935 код ЕДРПУ 26405444
Номер засобів зв’язку – 228-14-38

Третя особа: приватний нотаріус


у справі за позовом
Д. Й., Д.Н. до ТОВ «Український промисловий банк»
про визнання кредитного договору, договору іпотеки
та договору поруки недійсними


КАСАЦІЙНА СКАРГА
на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29.06.2011 р.
ухвалу Апеляційного суду області № 22-4701/11 від 22.09.2011 р.

І.Предмет  та межі касаційного оскарження
29.06.2011 року Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області розглянувши  справу за позовом Д.Й., Д.Н. до ТОВ «Український промисловий банк» про визнання кредитного договору № ХХХ від 01.07.2008 р., договору іпотеки № ХХХ від 01.07.2008 р. та договору поруки № ХХХ від 01.07.2008 р. недійсними виніс рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Апеляційну скаргу ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 22.09.2011 р. у справі № 22-4701/11 відхилено. Зазначені рішення оскаржуються повністю.
ІІ. Вклад обставин справи
«01» липня 2008 року між мною Позичальником Д.Й., та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» в особі Запорізької філії ТОВ «Укрпромбанк» укладено кредитний Договір № ХХХ. Зазначений Договір укладений сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої Банком для будь-яких клієнтів-фізичних осіб.
Відповідно до п. п. 1.1., 2.1., 2.3. кредитного договору Банк зобов’язався надати Позичальникові кредитні кошти шляхом перерахування з позичкового рахунку на поточний рахунок Позичальника у Банку «01» липня 2008 року і терміном погашення по «30» червня 2013 року включно кошти у сумі 40 000 доларів США 00 центів (сорок тисяч доларів США 00 центів). Відповідно до п. 1.5. Позичальник зобов’язується сплатити відсотки за користування кредитом у розмірі 14,3 % річних. У п. 2.4. кредитного договору зазначено, що Позичальник зобов’язується щомісяця в термін до 20 числа кожного місяця здійснювати погашення заборгованості по кредиту у складі щомісячного ануітетного платежу, розмір якого за цим Договором становить не менш 666,67доларів США 00 центів.
 У забезпечення виконання боргових зобов’язань за кредитним Договором № ХХХ від 01.07.2008 року між Позивачем та Банком був укладено Договір іпотеки № ХХХ від 01 липня 2008 року. Відповідно до умов вказаного договору іпотеки, Позивач передав Банку в іпотеку нерухоме майно — трьохкімнатна квартира ХХХ.
У забезпечення виконання боргових зобов’язань за кредитним Договором № ХХХ від 01.07.2008 року  між Д.Н. та Банком був укладено Договір поруки № ХХХ від 01 липня 2008 року.
Вважаючи кредитний Договір № ХХХ таким, що страждає суттєвими пороками невідповідності його змісту актам законодавства України, ці невідповідності свідомо допущені Банком і націлені проти  прав та інтересів Позивача, позивачами було подано позов про визнання цього договору, а також укладених на його підставі договорів поруки та іпотеки недійсними.
Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області прийнято рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. Враховуючи те, що зазначене рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, Позивачами подано апеляційну скаргу. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області вказане рішення залишено без змін.
З огляду на норми ст. 324 ЦПК України та керуючись процесуальними правами сторони цивільного процесу, Позивачі вважають оскаржуване рішення суду першої інстанції від 29.06.2011р. та ухвалу апеляційного суду від 22.09.2011р. винесеними із порушенням норм матеріального і процесуального права, що є підставою для їх скасування.
ІІІ. Суть та правове обґрунтування касаційної скарги
Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Окрім того, Постановою Пленуму Верховного Суду від 18.12.2009р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановлено, що рішення суду, як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України, принципу верховенства права. У зв'язку з цим, суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша ст. 213 ЦПК).
У вищевказаній Постанові зазначено, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.
При розгляді даної справи і винесенні рішення, судами першої та апеляційної інстанції порушено норми процесуального права (ст. ст. 60, 135, 213 ЦПК) та матеріального права.
1. Судом неправильно застосовано норми матеріального права, а саме не враховано те, що Цивільний кодекс України розрізняє валюту зобов’язання та еквівалент зобов’язання.
Ст. 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Тобто відповідно до ст. 524 ЦК України допускається лише визначення еквіваленту зобов’язання у іноземній валюті, а не сплата нею. Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня. Одночасно, як зазначено вище, сторонам у договорі надано право при визначенні розміру грошових зобов’язань в гривні вказати еквівалент в іноземній валюті. У такому випадку сума, яка повинна бути оплачена в гривні, визначається згідно з офіціальним курсом відповідної валюти на дату проведення платежу. Проте, навіть у такому разі грошове зобов’язання виражається в договорі в національній валюті України – гривні, що повністю відповідає імперативним приписам ч.1 ст.524 ЦК України. Однак  у спірному договорі зобов'язання визначено саме в іноземній валюті, а не еквіваленті. Жодного еквіваленту до гривні спірний договір не містить.
Закон не забороняє визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті, але в такому випадку, зобов’язує виражати зобов’язання в гривні з визначенням грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті. Тобто, умова мала б звучать приблизно так: Банк надає валютний кредит, в сумі 136 350,00 грн., що дорівнює еквіваленту 27 000,00 доларів США…  Частина 1 ст. 524 носить імперативний характер і зобов’язує, а ч. 2 ст. 524 носить рекомендуючий характер вона надає право, застосування якого залежить від потреб  учасників правовідносин. Це підтверджує ще той факт, що відповідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Зазначене порушення вимог ЦК, має своїм наслідком недійсність Договору в цілому, так як п. 1.1. є суттєвою умовою договору, його предметом.
Суди першої та апеляційної інстанцій в порушення норм процесуального права, а саме вимог ст. 213 ЦПК, з упередженням підійшли до розгляду справи, спірний кредитний договір взагалі не досліджували внаслідок чого допустили порушення норм матеріального права, а саме ст. 524 ЦПК України.
2. Судом неправильно застосовано норми матеріального права, а саме не враховано те, що Цивільний кодекс України розрізняє валюту зобов’язання та валюту виконання зобов’язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (Кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) Позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Предметом кредитного договору можуть бути лише грошові кошти, але в жодному разі не речі. В цьому і полягає одна з головних відмінностей кредитного договору від інших схожих договорів, направлених на передачу майна. Взагалі самі по собі грошові знаки також є речами, але не на всі з них закон поширює правовий режим грошей. Так, стаття 192 ЦК України поширює правовий режим грошей лише на грошову одиницю України – гривню. Однак суд помилково поширив дію ст. 192 ЦК України на іноземну валюту. Іноземна ж валюта може використовуватися в Україні лише у окремих випадках, встановлених законом. Зокрема, таким випадком є розрахунки суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності з іноземними контрагентами, які здійснюються в іноземній валюті. Тобто, на іноземну валюту закон поширює правовий режим речі. Що стосується валюти договору споживчого кредиту, як зобов’язання яке виникло на території України та регулюється національним цивільним законодавством, то відповідно до ст. 524 ЦК України, зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Проте, сторони все ж таки можуть визначити грошовий еквівалент в іноземній валюті. Але і в цьому разі іноземна валюта не є предметом договору споживчого кредиту.
Договори, які передбачають отримання позичальником суми кредиту в іноземній валюті є такими, що суперечать закону навіть в тому разі, якщо в них визначений еквівалент в національній валюті. Справа в тому, що еквівалент предмету договору споживчого кредиту в національній валюті не може сприйматися як предмет цього договору, оскільки ним є іноземна валюта. Таким чином, предметом договору споживчого кредиту в іноземній валюті є речі (відповідна сума іноземної валюти), а це суперечить ч. 1 ст. 1054 ЦК України, яка визначає, що предметом кредитного договору можуть бути лише гроші – українська гривня. Договори споживчого кредитування в іноземній валюті за своєю юридичною природою не є кредитними договорами, а є класичним прикладом договорів позики, предметом яких можуть бути як грошові кошти, так і інші речі, визначені родовими ознаками. Отже, невідповідність договору споживчого кредиту вимогам закону в момент його укладення тягне за собою недійсність такого договору відповідно до ст. 215 ЦК України.
Більш того, ч. 1 ст. 533 ЦК України встановлює правило, за яким грошове зобов’язання має бути виконане виключно у гривнях. А відповідно до ст. 1054 ЦК України, яку суд посилається, за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти, а позичальник зобов'язується повернути кредит.Тобто ст. 1054 ЦК України чітко розрізняє валюту зобов'язання - «грошові кошти» (у випадках, встановлених законом,це може бути і іноземна валюта), і «кредит» - валюту виконання зобов'язання, якою може бути лише гривня. Таким чином висновок суду про те, що «отримавши кредит в іноземній валюті позивач, відповідно до умов договору, має повернути відповідачу таку саму суму кредиту у доларах США» зроблено з порушенням норм матеріального права. Повернення Позивачем кредиту в іноземній валюті суперечить законодавству.
Суди першої та апеляційної інстанцій в порушення норм процесуального права, а саме вимог ст. 213 ЦПК, з упередженням підійшов до розгляду справи, спірний кредитний договір взагалі не досліджував внаслідок чого допустили порушення норм матеріального права, а саме ст. 533 ЦПК України.
3. Судом неправильно застосовано норми матеріального права, а саме вимоги Закону України «Про Національний банк України” та Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.93 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" щодо наявності у сторін валютної операції індивідуальної ліцензії, а також неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи.

Неправильне застосування судом норм матеріального права призвело до необґрунтованого висновку про те, що «наявність банківської ліцензії та дозволу НБУ є необхідною і достатньою умовою для надання кредитів в іноземній валюті. Будь-які вимоги інших нормативних актів щодо необхідності отримання додаткових документів, - не можуть прийматись до уваги, оскільки суперечать Закону України «Про банки і банківську діяльність». Суд необґрунтовано не застосував до спірних відносин вимоги Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, який має силу закону.

Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Тобто саме законами встановлений вичерпний перелік випадків, коли зобов’язання між сторонами може бути виражене в іноземній валюті та підлягає виконанню в валюті, відмінній від гривні України. Рішення суду посилання на такий закон не містить. Такими випадками є визначення ціни в іноземній валюті у зовнішньоекономічному договорі (контракті) та, як наслідок, його виконання в іноземній валюті, а також наявність у конкретного суб’єкту виключного права на проведення розрахунків в іноземній валюті у разі дотримання вимог, прямо передбачених законодавством.

Посилання суду на закон «Про банки і банківську діяльність» як на єдиний закон, який встановлює випадки, порядок та умови у розумінні ст. 533 ЦК України, є неправильним застосуванням норм матеріального права. Адже, як зазначалося, Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю” має силу закону.

Одночасно суд зазначає, що «за висновком верховного Суду України основним законодавчим актом, що регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Відповідно до ст. 5 цього Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій із валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету». Неправильне застосування норм матеріального права призвело до того, що судом з'ясовано питання про обов'язок наявності ліцензії і дозволу лише у Відповідача. Питання про обов'язок наявності ліцензії у Позивача судом залишено поза увагою. Якщо б суд застосував норми матеріального права, які мали бути застосовані, то міг би дійти до висновку про те, що Позивач для укладення спірної угоди повинен був мати індивідуальну ліцензію, а договір, укладений без такої ліцензії, суперечить законодавству.

Ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачено, що валютні операції проводяться на підставі відповідної ліцензії Національного банку України. На здійснення валютних операцій Національний Банк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії.
 Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
 Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
 Згідно із п.п. в), г) ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю” індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:
— надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
— використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
 Таким чином, враховуючи вищевикладене, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти, як засобу платежу можливо при дотриманні суб’єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства, щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії.
 Відповідно до частини 5 ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, пункту 1.10 Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу» одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції, означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії.
Викладене зазначене також в Узагальненні ВСУ судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009 - 2010 роки) від 7 жовтня 2010 року. В зазначеному Узагальненні зазначається також, що при розгляді спорів про визнання недійсними договорів про надання кредиту в іноземній валюті судам треба враховувати, що у випадку наявності у банку відповідної генеральної ліцензії та письмового дозволу Національного банку України, здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Відповідно до частини 5 статті 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, пункту 1.10 Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу» одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції, означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії. Генеральна ліцензія такого дозволу не надає.
Приймаючи до уваги положення п. в) ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” та враховуючи умови спірного договору про надання та погашення кредиту в іноземній валюті, можна дійти висновку, що вказана валютна операція потребує отримання індивідуальної ліцензії. Наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію у відповідності з приписами п. г ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
Зазначене підтверджується і рішенням ЄСПЛ у справі Федоренко проти України: «26. Сторони не дійшли згоди щодо відповідності оскаржуваного пункту угоди до внутрішнього законодавства. Уряд стверджує, що це суперечить статті 3 постанови 1993 року, але заявник заперечує це, оскільки долар США був лише основою для перерахунку платежу в гривнях, отже, положення не порушувало постанову. 27. Суд нагадує, що його юрисдикція у перевірці відповідності до внутрішнього законодавства обмежена (Hakannson and Sturesson v. Sweden, рішення від 21 лютого 1990 року, Серія А, № 171-А, с. 16, п. 47) і що його завдання не полягає в заміні національних судів. Вирішення проблеми трактування внутрішнього законодавства належить головним чином національним органам, зокрема судам (Waite and Kennedy v. Germany [GС], № 26083/94, ECHR 1999-I). Тому, оскільки мають місце сумніви щодо трактування компетентними органами положень постанови 1993 року у даній справі, Суд вважає, що положення договору було законно визнано внутрішніми судами недійсним».

Однак судами в порушення вимог ст. 213 ЦПК України взагалі не встановлювалась наявність у ТОВ «Український промисловий банк» в особі Запорізької філії ТОВ «Укрпромбанк» ані письмового дозволу Національного банку України, (адже зазначена установа відсутня у Перелiку банкiв, якi мають банкiвську лiцензiю та письмовий дозвiл на здiйснення операцiй, у тому числi з валютними цінностями (лист НБУ вiд 07.06.2006 р. N 41-211/922-6062), ані індівідуальної або генеральної ліцензі, дійсних у період укладення спірної кредитної угоди.

Судом встановлено, що пунктом 2.4 кредитного договору передбачено, що повернення кредиту здійснюється у доларах США. Однак належна оцінка цьому не дана. Адже згідно ст. 5 Декрету, ліцензії на право вчинення операцій з валютними цінностями, видаються лише юридичним особам. Згідно ч. 5 ст. 5 Декрету одержання саме індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії. Разом з цим, у Банка, а відтак і у позичальника, на момент укладення спірного договору кредиту індивідуальна ліцензія, видана НБУ на використання іноземної валюті при здійсненні платежів за вказаним договором кредиту була відсутня. Таким чином, Позичальнику чинним законодавством не було надано права здійснювати використання готівкової іноземної валюті при здійсненні платежів за спірним договором кредиту та внесення плати за користування кредитом на користь Банку шляхом внесення доларів США. Таким чином, чинним на момент укладення спірного кредитного договору законодавством України не було передбачено, що безпосередньо банківська ліцензія, дозвіл та додаток до дозволу Національного банку України надають право громадянам України здійснювати валютні операції, зокрема виконувати грошові зобов 'язання за кредитним договором в іноземній валюті, в силу імперативних положень ст. ст. 192, 533 ЦК України, п. «г» ч. 4 ст. 5 Декрету. Іншими словами, фізичним особам-резидентам (які не є банком або фінансовою установою) для укладення угод позики(кредиту) в іноземній валюті потрібна індивідуальна ліцензія НБУ.

Навіть якщо Відповідача мав би дозвіл та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій оспорювана угода у будь-якому випадку має бути визнана недійсною через відсутність індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій у іншої сторони угоди – Позичальника. Однак судом в порушення вимог ст. 213 ЦПК України взагалі не встановлювалась наявність індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій у Позивача, що призвело до неправильного вирішення справи. Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув та в порушення вимог ст. ст. 213, 214 і 303 ЦПК України висновків місцевого суду не спростував та ґрунтуючись на тих самих доказах дійшов помилкових висновків.

У контексті викладеного слід зазначити, що судом не можуть прийматися до уваги положення п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 № 483 згідно з яким використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, з огляду на наступне.
Національний банк України є центральним банком, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, законом України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-ХІV та іншими законами України.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-ХІV Національний банк України виконує, зокрема, такі функції: встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності захисту інформації, коштів і майна; здійснює банківське регулювання та нагляд, веде державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках; здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій.
Згідно зі ст.14 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-ХІV Правління Національного банку України згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошво-кредитної політики, організує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 цього Закону та здійснює управління діяльністю Національного банку.
Статтею 15 вищевказаного Закону до повноважень Правління Національного банку віднесено, зокрема, установлення порядку надання банківських ліцензій банкам, інших ліцензій юридичним особам на здійснення окремих банківських операцій, а також інших ліцензій та дозволів у випадках, передбачених законом, видання нормативно-правових актів Національного банку.
Відповідно до ст. 44 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-ХІV Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання і валютного контролю належать видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій, видача та відкликання ліцензій тощо.
Згідно зі ст. 56 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-ХІV Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов’язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили крім випадків, коли вони згідно з законом пом’якшують або скасовують відповідальність.
Таким чином, положення пункту 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти та території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року № 483 в частині, яка дозволяє використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, суперечить вимогам Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», який має силу закону, що регулюють питання отримання індивідуальних ліцензій на здійснення разових валютних операцій, що, в силу приписів Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року № 679-ХІV, є неприпустимим.
В свою чергу, відповідно до статті 8 ЦПК України суд не застосовує акти державних органів у разі невідповідності таких актів законам України. Таким чином, з огляду на ст. 8 ЦПК України, приписи п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 № 483, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягають.
Більш того, наведені приписи п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 № 483 суперечать власне іншим вимогам цього ж Положення.
Так, у відповідності з п. 1.10 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від41.10.2004 року №483, одержання ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії. Це дозволяє зробити висновок, що хоча у однієї із сторін за договором повинна бути індивідуальна ліцензія на використання іноземної валюти як засобу платежу. При виконанні прийнятих на себе грошових зобов’язань по сплаті процентів в доларах США за договором № 148-0111004/ФКВ-08 від 01.07.2008 року Позивачем1 використовувалася іноземна валюта як засіб платежу на території України без отримання індивідуальної ліцензії на здійснення указаної операції. Не було отримано такої ліцензії і Банком.
Більш того, зі змісту приведеного пункту Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14.10.2004 року №483, випливає необхідність та обов’язковість отримання індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу. Наявність вказаних приписів у Положенні про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженому постановою Правління НБУ від 14.10.2004 року № 483, є юридичною перешкодою для використання іноземної валюти на території України як засобу платежу і унеможливлює легітимне використання валюти.
Оскільки у сторін відсутня індивідуальна ліцензія на використання іноземної валюти як засобу платежу за договором № 148-0111004/ФКВ-08 від 01.07.2008 р., використання доларів США як засобу платежу при сплаті процентів за вказаним кредитним договором суперечить приписам Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.

Наявність у спірному кредитному договорі положень щодо розрахунків за грошовими зобов'язаннями між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання готівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу та використання позивачем долару США як засобу платежу за кредитним договором, суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 ЦК України, ст. 3 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст. 35 Закону України "Про Національний банк України". Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

4. Висновки суду про те, що спірний договір не містить несправедливих умов не відповідають обставинам справи, а відповідність оспорюваного правочину вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» взагалі не встановлювалась.

Суди в оскаржуваних рішеннях зазначили, що умову про покладення валютних ризиків на позивача не можна визнати несправедливою. Однак обставини справи свідчать про те, що спірний договір взагалі  не містить положення про покладення на Позивача валютних ризиків. Більш того, судами не надана належна оцінка тій обставині, що кредитний договір взагалі не містить курсу, за яким має здійснюватись погашення кредиту (п. 2.4. Договору). Суд не дав належної оцінки тій обставині, що Відповідач в односторонньому порядку поклав валютні ризики на Позивача. А посилання судів на те, що під час підписання правочину Позивач виявив власне волевиявлення та вільну внутрішню волю на приймання на себе валютного ризику, є безпідставним припущенням, що не підтверджено жодним доказом, та суперечить п.4 ст. 60 ЦПК України. Такі висновки судів не тільки не відповідають фактичним обставинам справи але й не ґрунтуються на та вимогах закону, який регулює спірні правовідносини.

Крім того, покладення виключно на Позичальника валютних ризиків порушує принцип справедливості, закріплений ст. 3 ЦКУ, оскільки ризики знецінення національної валюти України має нести кредитор, як суб’єкт підприємницької діяльності. Так, згідно статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісності та розумність. Вимоги справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражаються у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріпленні можливості адекватного захисту порушених цивільних прав або інтересів. Отже, подальше виконання кредитного договору на умовах, що діють на даний час с порушенням одного із принципів цивільно – правових відносин, який закріплений у ст. 3 ЦК України – принципу справедливості. Такі умови кредитного договору є несправедливими, так, як всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договорених прав та обов’язків на шкоду Позичальника, споживача кредитних послуг. Несправедливістю є, зокрема, умови кредитного Договору в частині надання кредиту в доларах США, що передбачає згідно умов кредитного договору у випадку погашення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом у доларах США, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону Банк покладає, як суб’єкт підприємницької (господарської) діяльності, виключно на Позичальника за кредитним Договором та споживача кредитних послуг, що є грубим порушенням частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України. Таким чином, використання Банком долара США, як предмету кредитування за споживчим кредитом, є внесення в кредитний Договір пункт, що значно погіршує становища позичальника, як споживача порівняно з Банком в разі настання певних подій, що дає право для Позичальника відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», суб'єкт підприємницької діяльності, що надає послуги, не повинен включати у Договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Таким чином, кредитний договір має бути в цілому на вимогу споживача визнаним недійсним.

Відповідно до ч. 12. ст. 10 Закону „ Про захист прав споживачів ”, якщо після укладення договору стане очевидним, що послуги, зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача. Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору Проте Банк не попередив Позивача 1, що його послуги, зважаючи на їх ціну (вартість), явно не задовольнятимуть інтереси і вимоги Позивача, також Банк не попередив і про те, що вартість кредиту може істотно зрости, ніж це очікувалось під час укладення договору.

Однак суди не з'ясували наявності зазначених обставин, з невідомих підстав прочитали лише ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що призвело до неправильного застосування зазначеного закону – а саме безпідставного незастосування ч. 12. ст. 10, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Апеляційний суд Запорізької області справедливо зазначив, що критерій справедливості не може бути підставою для визнання договору недійсним. Однак не дав оцінки тій обставині, що підставою для визнання договору недійсним є не критерій справедливості, а невідповідність спірного договору вимогам ст. 18 Закону України«Про захист прав споживачів».


Повна версія документу знаходиться у адвоката.

  1. Вашу скаргу відхилено згідно:
    Справа №22-4701/11 Головуючий у 1-й інстанції: Міщенко Т.М. Суддя-доповідач: Гончар О.С.
    УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 вересня 2011 рокум. Запоріжжя.

    ОтветитьУдалить
  2. И…? Судебная практика по валютным кредитам общеизвестна((( Клиент от пересмотра ВСУ отказался.

    ОтветитьУдалить