ВХСУ в письме от 12.06.2014 г. N 01-06/770/2014 «О некоторых вопросах
практики применения хозяйственными судами законодательства об информации (по
материалам дел, рассмотренных в кассационном порядке ВХСУ)» в порядке
информации и для учета в рассмотрении дел по спорам, связанным с применением
законодательства об информации, обозрел судебную практику.
Так, юридическое лицо имеет право на
неприкосновенность своей деловой репутации и на ее защиту в результате распространения
недостоверной информации, кроме случая, когда подобная информация содержит
оценочные суждения.
Согласно части второй статьи 34
Хозяйственного кодекса Украины дискредитацией субъекта хозяйствования является
распространение в любой форме неправдивых, неточных или неполных сведений,
связанных с лицом или деятельностью субъекта хозяйствования, нанесли или могли
нанести ущерб деловой репутации субъект ведения хозяйства.
Вместе с тем согласно частям первой и
второй статьи 30 Закона Украины "Об информации" никто не может быть
привлечен к ответственности за высказывание оценочных суждений. Оценочными
суждениями, за исключением клеветы, являются высказывания, которые не содержат
фактических данных, критика, оценка действий, а также высказывания, которые не могут
быть истолкованы как содержащие фактические данные, в частности учитывая
характер использования языково-стилистических средств (употребление гипербол,
аллегорий, сатиры). Оценочные суждения не подлежат опровержению и доказыванию
их правдивости.
Часто встречались советы коллег
обращаться с исками о признании сведений, содержащихся в актах проверок,
недостоверными (относительно актов встречных проверок взаимоотношений с
контрагентами, которые, как известно, не обжалуются).
ВХСУ сообщает, что подобные исковые
требования удовлетворяться не будут. Изложение в акте органа государственной
налоговой службы сведений, полученных по результатам проверки
финансово-хозяйственной деятельности налогоплательщика, не может
рассматриваться как распространение недостоверной информации. Поскольку в
данном случае имеет место реализация
органом государственной налоговой службы определенных НК Украины полномочий
относительно получения информации, что, соответственно, не может
рассматриваться как распространение недостоверной информации (постановление
Высшего хозяйственного суда Украины от 18.07.2013 N 5011-64/9991-2012).
Также ВХСУ считает, что информация о
состоянии окружающей среды является открытой и не может быть отнесена к
информации с ограниченным доступом. Более того, хотя Конвенция "О доступе
к информации, участии общественности в процессе принятия решений и доступе к
правосудию по вопросам, касающимся окружающей среды" и возлагает
обязанность по предоставлению экологической информации в государственные
органы, однако не ограничивает и не освобождает соответствующих субъектов (в
том числе конкретные предприятия) от выполнения требований национального
законодательства по предоставлению экологической информации.
ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ
від 12.06.2014 р. N 01-06/770/2014
Господарські суди України
Про деякі питання
практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію (за
матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку ВГСУ)
У порядку інформації та для
врахування у розгляді справ зі спорів, пов'язаних із застосуванням
законодавства про інформацію, надсилається огляд вирішених господарськими
судами справ, судові рішення в яких переглянуто в касаційному порядку Вищим
господарським судом України.
1. Юридична особа має право на недоторканість
своєї ділової репутації та на її захист внаслідок поширення недостовірної
інформації, крім випадку, коли подібна інформація містить оціночні судження.
Публічне акціонерне товариство (далі
- ПАТ) звернулося до господарського суду з позовом до Товариства 1 та
Товариства 2 про захист ділової репутації та спростування недостовірних
відомостей, в якому просило, зокрема, визнати недостовірною та такою, що
дискредитує, порочить ділову репутацію ПАТ інформацію, яка була розміщена в
оголошенні щотижневого рекламно-інформаційного видання і стосувалася
ініціювання Товариством 1 - акціонером ПАТ у зв'язку з неблагополучною
ситуацією в будівельній галузі винесення на розгляд загальних зборів акціонерів
питання щодо ліквідації ПАТ і здійснення заходів, пов'язаних з такою
ліквідацією.
Рішенням місцевого господарського
суду, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, в задоволенні
позову відмовлено.
Рішення судів попередніх інстанцій
мотивовано тим, що:
- оспорювана інформація не містить
відомостей, виражених у формі твердження, що принижували б ділову репутацію
позивача з точки зору законів, моралі та звичаїв і могли б бути об'єктом
моральної оцінки членів суспільства;
- зазначені Товариством 1 відомості
за ознакою відсутності у них фактичних даних є відтворенням власного
суб'єктивного уявлення про права та необхідні дії акціонера у правовідносинах з
іншими акціонерами та акціонерним товариством у цілому за умов неблагополучної
економічної ситуації у будівельній галузі та його суб'єктивним оціночним ставленням
до цього, тобто є судженнями, а не відомостями;
- висловлювання Товариства 1 не є
розповсюдженням недостовірних та дискредитуючих відомостей щодо позивача у
формі твердження про спосіб ведення чи результати господарської
(підприємницької) діяльності позивача, у тому числі про виконання ним
договірних зобов'язань, якість товарів, що ним випускаються, або надання послуг
позивачем, про рівень розвитку виробництва, - тобто відомостей, які можуть
вплинути на зниження вартості нематеріальних активів позивача.
Вищий господарський суд України
погодився з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Згідно з частиною першою статті 91
Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридична особа здатна мати такі
ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа,
крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Статтею 94 цього
Кодексу передбачено, що юридична особа має право на недоторканність її ділової
репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові
права, які можуть їй належати.
Відповідно до частини першої статті
277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок
поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право
на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Отже, за змістом статті
91 ЦК України право на спростування недостовірної інформації, передбачене
частиною першою статті 277 цього Кодексу, належить не лише фізичним, але й
юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб
судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації
господарюючого суб'єкта.
Недостовірною вважається інформація,
яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості
про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості
про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Відповідно до частини другої статті
34 Господарського кодексу України дискредитацією суб'єкта господарювання є
поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей,
пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або
могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання.
Разом із тим згідно з частинами
першою та другою статті 30 Закону України "Про інформацію" ніхто не
може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять
фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути
витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер
використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).
Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Таким чином, суди попередніх
інстанцій, правильно з'ясували наявність права юридичної особи на захист
ділової репутації від її приниження шляхом розповсюдження неправдивої
інформації і дослідили характер такої інформації. Визначивши відповідну
інформацію як таку, що містить оціночні судження, суди попередніх інстанцій
обґрунтовано застосували положення статті 30 Закону України "Про
інформацію" про неможливість притягнення до відповідальності за
висловлення оціночних суджень (постанова Вищого господарського суду України від
10.10.2012 N 5023/429/12-5011-20/2675-2012).
2. Викладення в акті органу державної
податкової служби відомостей, що отримані за результатами перевірки
фінансово-господарської діяльності платника податків, не може розглядатися як
поширення недостовірної інформації.
Товариство звернулося до
господарського суду з позовом до органу державної податкової служби (далі -
Інспекція) про визнання відомостей недостовірними. Позивач зазначив, що при
складанні актів перевірки його контрагентів Інспекцією використано акт про
неможливість проведення зустрічної звірки Товариства щодо підтвердження
господарських відносин із платниками податків, що, на його думку, є поширенням
недостовірної інформації.
Залишаючи без змін судові рішення
господарських судів першої та апеляційної інстанцій, якими відмовлено у
задоволенні позовних вимог, Вищий господарський суд України зазначив таке.
На момент вчинення Інспекцією дій, в
яких Товариство вбачає порушення його особистих немайнових прав, стаття 1
Закону України "Про інформацію" (у чинній на момент виникнення
спірних правовідносин редакції) визначала, що інформація - це будь-які
відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або
відображені в електронному вигляді.
Згідно зі статтею 16 Закону України
"Про інформацію" (у чинній на момент виникнення спірних правовідносин
редакції) податкова інформація - це сукупність відомостей і даних, що створені
або отримані суб'єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності і
необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій у
порядку, встановленому Податковим кодексом України (далі - ПК України).
Відповідно до статей 75, 86 ПК
України (в чинній на момент виникнення спірних правовідносин редакції) органи
державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні та
фактичні перевірки; результати перевірок оформлюються у вигляді акта чи
довідки.
Інформація, одержана підрозділами
податкової служби за результатами податкового контролю, використовується для
інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності державної податкової служби
(стаття 71 ПК України).
Таким чином, Інспекція як орган
державної податкової служби відповідно до наданих їй повноважень провела
перевірку платника податків - Товариства, за результатами якої було складено
акт - службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної
перевірки фінансово-господарської діяльності платника податків і є носієм
податкової інформації про виявлені порушення вимог податкового, валютного та
іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи
державної податкової служби. При складанні акта було використано інформацію,
одержану за результатами здійсненого податкового контролю і призначену для
інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності Інспекції.
З огляду на наведене Вищий
господарський суд України погодився з висновками судів першої та апеляційної
інстанцій про те, що викладена в актах перевірки інформація не може бути
підставою для задоволення позову Товариства до Інспекції про спростування
недостовірної інформації та відкликання зазначених актів, оскільки у даному
випадку мала місце реалізація органом державної податкової служби визначених ПК
України повноважень стосовно отримання інформації, що, відповідно, не може
розглядатися як поширення недостовірної інформації (постанова Вищого
господарського суду України від 18.07.2013 N 5011-64/9991-2012).
3. Головний редактор друкованого
засобу масової інформації має право представляти редакцію в господарських судах
за умови набуття останньою у встановленому законом порядку статусу юридичної
особи.
Головний редактор газети звернувся до
господарського суду з позовом, зокрема, про визнання неправомірними дій
Підприємства щодо віднесення інформації, запитуваної редакцією газети, до
конфіденційної та зобов'язання відповідача надати повну обґрунтовану відповідь
на питання, поставлені у запиті редакції газети.
Залишаючи без змін постанову
апеляційного господарського суду, якою скасовано рішення місцевого
господарського суду про часткове задоволення позовних вимог та припинено
провадження у справі, Вищий господарський суд України зазначив таке.
Пунктом 1 частини першої статті 80
Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено,
що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає
вирішенню в господарських судах України.
За приписами статті 1 ГПК України
звертатися до господарського суду, згідно з встановленою підвідомчістю справ,
за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів,
а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на
запобігання правопорушенням, мають право підприємства, установи, організації,
інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють
підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому
порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
Згідно з частиною четвертою статті 23
Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні" (далі - Закон про пресу) редактор (головний редактор) друкованого
засобу масової інформації керує діяльністю редакції в межах повноважень,
визначених її статутом, представляє редакцію у відносинах із засновником
(співзасновниками), видавцем, авторами, державними органами, об'єднаннями громадян
і окремими громадянами, а також у суді і третейському суді та несе
відповідальність за виконання вимог, що ставляться до діяльності друкованого
засобу масової інформації, його редакції відповідно до цього Закону та інших
актів законодавства України.
За правилами статті 21 Закону про
пресу редакція друкованого засобу масової інформації діє на підставі свого
статуту та реалізує програму друкованого засобу масової інформації, затверджену
засновником (співзасновниками).
Редакція друкованого засобу масової
інформації набуває статусу юридичної особи з дня державної реєстрації, яка
здійснюється відповідно до чинного законодавства України.
Відповідно до частин першої та другої
статті 22 Закону про пресу статут редакції друкованого засобу масової
інформації затверджується засновником (співзасновниками) відповідно до чинного
законодавства України.
Зі змісту наведених норм вбачається,
що головний редактор друкованого засобу масової інформації має право
представляти редакцію за умови, якщо ця редакція має затверджений засновниками
статут і у встановленому законом порядку набула статусу юридичної особи.
Судом апеляційної інстанції
встановлено, що редакція газети не є юридичною особою; належного доказу на
підтвердження того, що редакція газети є структурним підрозділом юридичної
особи і що зазначений структурний підрозділ уповноважений цією юридичною особою
представляти її інтереси в господарському суді, матеріали справи не містять.
З огляду на викладене Вищий
господарський суд України дійшов висновку, що постанова апеляційного
господарського суду, якою припинено провадження у справі, є законною та
обґрунтованою і підлягає залишенню без змін (постанова Вищого господарського
суду України від 28.01.2011 N 9/56-23/407).
4. Інформація про стан довкілля є
відкритою та не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом.
Конвенція "Про доступ до
інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до
правосуддя з питань, що стосуються довкілля" не обмежує та не звільняє
підприємства від виконання вимог національного законодавства щодо надання
екологічної інформації.
Міжнародна благодійна організація
(далі - Організація) звернулася до господарського суду з позовом до
підприємства (далі - Підприємство) про зобов'язання надати завірені копії
документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів для отримання дозволу на
викиди забруднюючих речовин у атмосферне повітря стаціонарними джерелами, та
звіту з інвентаризації викидів забруднюючих речовин, на підставі яких
підприємство отримало дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне
повітря стаціонарними джерелами, виданий Державним управлінням охорони
навколишнього природного середовища.
Рішенням місцевого господарського
суду, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, у позові
відмовлено, зокрема, оскільки надання конфіденційної інформації підприємства,
що може міститися в документах, у яких обґрунтовуються обсяги викидів
забруднюючих речовин в атмосферне повітря і ознайомлення з якими вимагає
Організація, не передбачено Конвенцією "Про доступ до інформації, участь громадськості
в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються
довкілля", ратифікованоюЗаконом України від 06.07.99 N 832-XIV (далі -
Конвенція), а також законами України "Про доступ до публічної
інформації", "Про охорону навколишнього природного середовища".
Скасовуючи рішення попередніх судових
інстанцій та передаючи справу на новий розгляд, Вищий господарський суд України
виходив, зокрема з такого.
Статтею 10 Закону України "Про
інформацію" визначені види інформації, до яких відноситься й інформація
про стан довкілля (екологічна інформація).
Відповідно до приписів статей 13, 21
названого Закону до інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені,
зокрема відомості про стан довкілля, крім інформації про місце розташування військових
об'єктів.
Правовий режим інформації про стан
довкілля (екологічної інформації) визначається законами України та міжнародними
договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою
України.
Відповідно до пункту "е"
частини першої статті 9 Закону України "Про охорону навколишнього
природного середовища" кожний громадянин України має право на вільний
доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна
інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої
інформації, за винятком обмежень, встановлених законом.
Згідно з частиною першою статті 251
Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"
спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та
природних ресурсів, його органи на місцях, органи місцевого самоврядування,
підприємства, установи та організації, діяльність яких може негативно вплинути
або впливає на стан навколишнього природного середовища, життя і здоров'я
людей, зобов'язані забезпечувати вільний доступ населення до інформації про
стан навколишнього природного середовища.
Статтею 1 Конвенції передбачено, що з
метою сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь
жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров'я та добробуту,
кожна зі Сторін гарантує права на доступ до інформації, на участь громадськості
в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються
навколишнього середовища, відповідно до положень цієї Конвенції.
Хоча Конвенція й покладає обов'язок
щодо надання екологічної інформації на державні органи, однак не обмежує та не
звільняє відповідних суб'єктів (у даному випадку конкретне підприємство) від
виконання вимог національного законодавства щодо надання екологічної інформації.
Отже, попередні судові інстанції
помилково не врахували норми чинного законодавства про те, що екологічна
інформація є відкритою (постанова Вищого господарського суду України від
08.05.2012 N 5015/6097/11).
5. У разі якщо автор поширеної в
мережі Інтернет інформації невідомий, а також коли інформація є анонімною і
доступ до веб-сайта - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на
якому розміщено відповідний інформаційний матеріал.
Відомості про власника веб-сайта
можуть бути витребувані в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних
назв та адреси мережі Інтернет.
Товариство звернулося до
господарського суду з позовом, зокрема до власника веб-сайта та редакції газети
про: визнання недостовірною та такою, що порушує особисте немайнове право на
недоторканність ділової репутації, інформації про Товариство, поширеної
веб-сайтом та редакцією газети шляхом розміщення відповідних статей;
зобов'язання спростувати недостовірну інформацію.
Рішенням господарського суду позов
задоволено частково, зокрема визнано недостовірною та такою, що порушує
особисте немайнове право на недоторканність ділової репутації, інформацію про
Товариство, поширену веб-сайтом та редакцією газети шляхом розміщення статей.
Припиняючи провадження у справі на
підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в частині позовних вимог
Товариства, пред'явлених до власника веб-сайта, суд апеляційної інстанції
виходив з того, що відповідно до інформації, отриманої через пошукову систему
Інтернет, фізична особа не є власником зазначеного веб-сайта.
Вищий господарський суд України,
скасовуючи частково судові рішення попередніх судових інстанцій та передаючи
справу у відповідній частині на новий розгляд, виходив з такого.
Частиною шостою статті 277 ЦК України
встановлено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у
друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а
також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової
інформації в порядку, встановленому законом.
За загальними правилами
цивільно-правової відповідальності за поширення недостовірної інформації
зобов'язаними суб'єктами названих правовідносин є особи, які (незалежно від
наявності їхньої вини) поширили відомості, що не відповідають дійсності, або
виклали їх неправдиво, і це порочить честь і гідність чи ділову репутацію або
завдає шкоди інтересам громадян чи організацій.
Відповідачами у справі про захист
гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила
недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.
Якщо позов пред'явлено про
спростування інформації, опублікованої в засобах масової інформації, то
належними відповідачами є автор і редакція відповідного засобу масової
інформації чи інша установа, що виконує її функції, оскільки згідно зі статтею
21 Закону про пресу редакція або інша установа, яка виконує її функції,
здійснює підготовку та випуск у світ друкованого засобу масової інформації.
При опублікуванні чи іншому поширенні
оспорюваної інформації без зазначення автора (наприклад, у редакційній статті)
відповідачем у справі має бути орган, що здійснив випуск засобу масової
інформації (пункт 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 N
1 "Про судову практику у справах про захист гідності і честі фізичної
особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи", далі -
Постанова Пленуму).
Як зазначено у пункті 12 постанови
Пленуму, належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі
Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта,
особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Якщо автор поширеної інформації
невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо
встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним,
належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений
інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та
умови для поширення недостовірної інформації.
Господарські суди дійшли вірного
висновку про те, що відповідачами у справі мають бути особи, що здійснили
випуск засобу масової інформації, а саме: власник сайту і редакція газети,
оскільки статті, які містять інформацію, спростування якої вимагає позивач,
були опубліковані без зазначення автора.
Проте суд апеляційної інстанції,
припиняючи провадження у справі в частині позовних вимог Товариства,
пред'явлених до власника веб-сайта, виходив з того, що фізична особа не є
власником даного веб-сайта. При цьому такі відомості були отримані судом апеляційної
інстанції за власною ініціативою через пошукову систему Інтернет.
Згідно з абзацом третім пункту 12
постанови Пленуму дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані в
адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського
сегмента мережі Інтернет.
Отже, судом апеляційної інстанції не
було належним чином з'ясовано відомостей про адміністратора системи реєстрації
та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет та,
відповідно, не встановлено на підставі належних та допустимих доказів
відомостей щодо власника сайта (постанова Вищого господарського суду України
від 31.07.2012 N 5002-18/3669-2011).
6. У разі поширення недостовірної
інформації посадовою чи службовою особою для визначення належного відповідача
судам необхідно з'ясувати, від імені кого ця особа виступала. Якщо посадова чи
службова особа виступала не від імені юридичної особи та не при виконанні
посадових (службових) обов'язків, то належним відповідачем є саме вона.
Іноземне підприємство звернулося до
господарського суду з позовом про визнання інформації, поширеної Головою
державної адміністрації на прес-конференції, недостовірною та такою, що порушує
особисте майнове право позивача на недоторканність ділової репутації, і про
спростування такої інформації.
Рішенням господарського суду міста
Києва, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у
задоволенні позову відмовлено. Рішення мотивовані, зокрема, тим, що Голова
державної адміністрації висловлював свою власну думку стосовно порушених
журналістами на прес - конференції питань, а не виступав як посадова особа.
Суди також виходили з того, що зазначені позивачем висловлювання Голови
державної адміністрації відносяться до оціночних суджень, які відповідно до
частини другої статті 30 Закону України "Про інформацію" не
підлягають спростуванню.
Вищий господарський суд України
скасував зазначені судові рішення та передав справу на новий розгляд з огляду
на таке.
Відповідно до частини четвертої
статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється
особою, яка поширила цю інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова
чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків,
вважається юридична особа, в якій він працює.
Відповідачами у справах про захист
гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила
недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. Відповідачем у випадку
поширення інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх
посадових чи службових обов'язків, є юридична особа, в якій вона працює. У разі
поширення такої інформації посадовою чи службовою особою для визначення
належного відповідача судам необхідно з'ясовувати, від імені кого ця особа
виступала. Якщо посадова чи службова особа виступала не від імені юридичної
особи та не при виконанні посадових (службових) обов'язків, то належним
відповідачем є саме вона.
Дійшовши висновку про те, що Голова
державної адміністрації на прес-конференції на запитання журналіста висловлював
свою власну думку як фізична особа, а не як представник влади, суди не
з'ясували, за правилами якого судочинства підлягала розгляду ця справа
(постанова Вищого господарського суду України від 27.02.2012 N 23/444).
7. Політичні діячі та посадові особи,
які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому,
регіональному, національному чи міжнародному рівнях, не повинні мати більшого
захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.
Політична партія звернулася до
господарського суду з позовом до Товариства про спростування недостовірної
інформації, викладеної у статті в інтернет-виданні, та збереження офіційного
повідомлення про спростування недостовірної інформації поруч зі статтею
протягом одного року, посилаючись на те, що відповідна стаття створює
негативний імідж фізичної особи як державного службовця, всі факти у статті є
неправдивими, надуманими та не підтверджуються жодними доказами.
Суд першої інстанції, посилаючись на
Закон України "Про інформацію", положення статті 277 ЦК України та
статті 34 Господарського кодексу України, дійшов висновку, що неправдиві
відомості, поширені відповідачем серед читачів інтернет-видання щодо негативної
діяльності позивача, дискредитують його та завдають шкоди діловій репутації.
Постановою апеляційного
господарського суду рішення місцевого господарського суду про задоволення
позову скасовано, прийнято нове рішення про відмову у позові.
Залишаючи без змін постанову
апеляційного господарського суду, Вищий господарський суд України зазначив таке.
З урахуванням наведених у пункті 1
цього листа приписів статей 91, 277 ЦК України, а також викладеного в пункті 19
постанови Пленуму і відповідно до статей 3, 4, 6 Декларації про свободу
політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12.02.2004 на 872-му
засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, оскільки політичні діячі та посадові
особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на
місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили
апелювати до довіри громадськості та погодилися "виставити" себе на
публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському
контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у
засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують
свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого
захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.
Оскільки доводи позивача - Політичної
партії - у позовній заяві стосуються виключно оцінки дій та висловлювань
фізичної особи як голови політичної партії, а не самого позивача - Політичної
партії, у господарського суду відсутня процесуальна можливість розгляду справи,
що підлягає розгляду у цивільному провадженні. Таким чином, позивачу при зверненні
з таким позовом необхідно визначитися зі своїм правовим статусом (постанова
Вищого господарського суду України від 29.02.2012 N 33/124).
8. У разі подання скарги щодо змісту
передач, які телерадіоорганізація транслювала чи ретранслювала або забезпечувала
їх трансляцію чи ретрансляцію у повній та незмінній формі третьою особою
(оператором телекомунікацій), їх записи зберігаються до того часу, поки скаргу
не буде розглянуто і рішення стосовно неї не буде прийнято у визначеному
порядку.
Товариство звернулося до
господарського суду з позовом до рекламного агентства про захист ділової
репутації, спростування недостовірної інформації, поширеної, зокрема, через
ефір радіопередачі.
Постановою апеляційного
господарського суду рішення місцевого господарського суду про задоволення
позову скасовано та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.
Вищий господарський суд України
погодився з висновками апеляційного господарського суду з огляду на таке.
Частинами четвертою - сьомою статті
277 ЦК України передбачено, що спростування недостовірної інформації
здійснюється особою, яка поширила інформацію.
Спростування недостовірної інформації
здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
Статтею 64 Закону України "Про
телебачення і радіомовлення" передбачене право громадянина або юридичної
особи вимагати від телерадіоорганізації спростування поширених у її програмі чи
передачі відомостей, які не відповідають дійсності та/або принижують честь і
гідність особи.
Заяву з вимогою спростування має бути
подано до телерадіоорганізації у письмовій формі протягом 14 днів з дня
поширення таких відомостей з письмовим повідомленням про це Національної ради.
Телерадіоорганізація зобов'язана
розглянути заяву у семиденний термін з дня її надходження, якщо інше не
передбачено законодавством України.
На вимогу заявника
телерадіоорганізація зобов'язана надати йому можливість безкоштовного
прослуховування (перегляду) відповідного фрагменту програми чи передачі або
надати копію запису фрагменту з відповідною оплатою.
Відповідно до статті 48 названого
Закону кожна телерадіоорганізація-ліцензіат зобов'язана вести журнал обліку
передач, які телерадіоорганізація транслювала чи ретранслювала або
забезпечувала їх трансляцію чи ретрансляцію у повній та незмінній формі третьою
особою (оператором телекомунікацій).
У журналі обліку передач фіксуються:
дата випуску, час початку і закінчення передачі; назва і тема передачі;
прізвище авторів і ведучих передачі; мова передачі.
Журнал обліку передач зберігається
телерадіоорганізацією протягом року з дня останнього запису в ньому.
Усі передачі, які
телерадіоорганізація транслювала чи ретранслювала або забезпечувала їх
трансляцію чи ретрансляцію у повній та незмінній формі третьою особою
(оператором телекомунікацій), повинні бути записані і зберігатися протягом 14
днів від дати їх розповсюдження, якщо у цей строк не надійшло скарги щодо
їхнього змісту.
У разі подання скарги щодо змісту
передачі її записи зберігаються до того часу, поки скаргу не буде розглянуто і
рішення стосовно неї не буде прийнято у визначеному порядку.
Отже, апеляційним господарським судом
обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову з огляду на відсутність у
матеріалах справи, зокрема, копії запису фрагменту з ефіру радіопередачі,
відомостей з журналу обліку передач або інших відомостей на підтвердження
доводів позивача (постанова Вищого господарського суду України від 10.05.2012 N
12/190).
Голова Вищого господарського суду
України Б. Львов
Вдячні за увагу!
Адвокатське об'єднання «Ліга правового захисту» пропонує своїм клієнтам послуги адвоката
в Києві та області для вирішення самих різних юридичних питань. Консультації адвоката
допоможуть Вам зорієнтуватися для прийняття правильного рішення.
Отправить комментарий