10 июня 2014

Способы защиты бывают разные

ВСУ считает, что нельзя согласиться с практикой судов, которые отказывают в иске в связи с тем, что истец, обращаясь в суд, выбрал способ защиты, не установленный законом или договором для защиты нарушенного, непризнанного или оспариваемого права или интереса. В таких случаях следует исходить из общих принципов защиты прав, свобод и интересов, определенных Конституцией и Конвенцией о защите прав человека и основных свобод.



ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
АНАЛІЗ
практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України
Лист від 01.04.2014

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Метою цього аналізу є вивчення практики застосування судами України способів захисту цивільних прав та цивільних інтересів, з'ясування проблем, що виникають під час розгляду цивільних справ, для забезпечення правильного та однакового застосування законодавства.
При проведенні аналізу використано судову практику застосування ст. 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), у тому числі відповідні судові рішення Верховного Суду України.
Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Питання захисту судом цивільних прав та інтересів залишається вкрай актуальним, оскільки відсутність належного правового врегулювання та суперечність окремих положень чинного законодавства породжує багато проблем при застосуванні передбачених указаними нормами способів захисту, що в більшості випадків позбавляє їх ефективності й істотно ускладнює здійснення судом захисту порушених цивільних прав та інтересів учасників спірних правовідносин.
Насамперед слід визначитись із поняттям "способи захисту права" у зв'язку з відсутністю його в чинному законодавстві, що породжує не лише проблеми в судовій практиці, але й численні дискусії із цього питання серед вчених-юристів та практиків1.
____________
1 Більшість правників визначають спосіб захисту цивільних прав як засіб чи спосіб впливу, визначений законом. Проте у всіх випадках визнання тієї чи іншої дії як способу захисту пов'язується із зазначенням в нормативних актах. Спосіб захисту також визначають як конкретні закріплені чи санкціоновані законом правоохоронні заходи (засоби), за допомогою яких усуваються порушення прав і вплив на правопорушника.
Виокремлюють також матеріальний і процесуальний аспекти захисту цивільних прав та інтересів.
Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
При цьому слід виходити з положень ст. 11 ЦК про підстави виникнення цивільних прав і цивільних обов'язків. Відповідно до них цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об'єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або не настання певної події.
Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 ЦК).
Відповідно до ст. 13 ЦК цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (ч. 1). При їх здійсненні особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням правом в інших формах (ч. 3). При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства (ч. 4). Не допускається використання цивільних прав для неправомірного обмеження конкуренції, зловживанням монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція (ч. 5). У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені ч. ч. 2 - 5 ст. 13 ЦК, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Зокрема, згідно із ч. 3 ст. 16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень ч. ч. 2 - 5 ст. 13 ЦК.
Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковими для неї. Виконання цивільного обов'язку забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, яка встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (ст. 14 ЦК).
Матеріальний аспект захисту охоплює й положення гл. 3 ЦК, в якій йдеться саме про захист цивільних прав та інтересів.
До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб'єктам цивільного права.
Значно складнішою є ситуація з визначенням інтересу, оскільки в законодавчих актах не дається його визначення. Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Зміст зазначених у ст. 15 ЦК підстав для захисту не розкривається, але він відображений у відповідних нормах ст. ст., що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин.
Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, в:
- недотриманні сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (ст. 215 ЦК);
- поширення про особу недостовірної інформації (ст. 277 ЦК);
- розкриття таємниці про стан здоров'я особи (ст. 286 ЦК);
- піддання фізичної особи катуванню, жорстокому або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ст. 289 ЦК);
- неповага до гідності та честі особи (ст. 297 ЦК);
- протиправне позбавлення права власності чи його обмеження (ст. 321 ЦК);
- безпідставне заволодіння особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК);
- створення власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК);
- неправомірне використання твору без згоди автора (ст. 443 ЦК);
- невиконання чи неналежне виконання умов зобов'язання (ст. 610 ЦК);
- безпідставна одностороння відмова від договору (ст. 651 ЦК);
- продаж товару неналежної якості (ст. 678 ЦК);
- втрата (нестача) чи пошкодження речі (ст. 951 ЦК);
- спричинення фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (ст. ст. 1166 - 1167 ЦК).
Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності у особи суб'єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб'єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права. Таким випадком може бути невизнання нотаріусом дійсності на цього стороною правовстановлюючого документа при укладенні договору.
Оспорювання суб'єктивного цивільного права відображає такий стан правовідносин, коли суб'єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то особа, чиє право оспорюється, може вимагати його визнання шляхом звернення із зустрічним позовом.
Визначеними ст. 3 ЦК загальними засадами цивільного законодавства, яким мають відповідати як цивільні права, так і цивільні інтереси, є:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу;
6) справедливість, добросовісність та розумність.
Процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що згідно зі ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) загальні суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч. 1). Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства (ч. 2). Суди розглядають справи, визначені в ч. 1 ст. 15 ЦПК, у порядку позовного, наказного та окремого провадження (ч. 3). Крім того, суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу (ч. 4).
Ст. 3 ЦПК передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1). У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ч. 2). Відмова від звернення до суду за захистом є недійсною (ч. 3).
При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом (ст. 4 ЦПК).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК).
З урахуванням наведеного надзвичайно важливого значення набуває необхідність належного з'ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться.
Так, у одній зі справ фізична особа звернулась до суду з позовом до ЗАТ "Херсонліфт", ЗАТ "Укрбілліфт", Херсонської міської ради, виконавчого комітету Херсонської міської ради, про визнання недійсним свідоцтва про право власності ЗАТ "Укрбілліфт" на частину складських приміщень та спонукання ЗАТ "Херсонліфт" вчинити дії щодо прийняття в експлуатацію спірних складських приміщень.
Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 24 квітня 2009 року позов задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на складські приміщення за літ. "Г" та літ. "Д" площею 432 кв. м від 14 вересня 2004 року. Зобов'язано ЗАТ "Херсонліфт" вчинити дії щодо прийняття в експлуатацію спірних складських приміщень.
Додатковим рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 28 травня 2009 року визнано недійсним рішення виконавчого комітету Херсонської міської ради від 6 вересня 2004 року N 439.
Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 23 липня 2009 року зазначені судові рішення залишено без змін.
Задовольняючи частково касаційну скаргу ЗАТ "Укрбілліфт", Верховний Суд України вказав на те, що власник порушеного права може скористатися певним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Однак, ухвалюючи рішення, суди не встановили факт порушення особистих прав позивача - фізичної особи, які підлягають захисту в судовому порядку в обраний ним спосіб.
З матеріалів справи вбачалося, що позивач є акціонером ЗАТ "Херсонліфт" і фактично звернувся до суду в інтересах цього товариства, що дало підстави вважати, що стороною у справі є не сам позивач, а ЗАТ "Херсонліфт".
Разом з тим відповідно до ч. 3 ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК повноваження представника юридичної особи посвідчується довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника.
Ст. 44 ЦПК передбачено, що представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року N 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів", акціонери (учасники) господарського товариства не вправі звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших акціонерів (учасників) господарського товариства та самого товариства поза відносинами представництва, а також обґрунтовувати свої вимоги порушенням прав інших акціонерів (учасників) товариства.
Зазначений спір фактично виник між юридичними особами, а тому він підлягав розгляду господарським судом.
З урахуванням наведеного колегія суддів Верховного Суду України касаційну скаргу ЗАТ "Укрбілліфт" задовольнила частково, оскаржувані судові рішення скасувала, провадження у справі закрила, справу повернула до Суворовського районного суду м. Херсона (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 21 вересня 2011 року у справі N 6-22555св09).
Частиною 2 ст. 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до абз. 2 п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Існують особливості щодо захисту особистих немайнових прав, визначені ст. 275 ЦК, за якою захист цих прав здійснюється способами, встановленими гл. 3 ЦК і може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило порушення.
ЦК та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав. Наприклад, земельне законодавство регулює відносини, у тому числі й цивільні, об'єктом яких є земля; сімейне законодавство містить норми щодо захисту цивільних прав, пов'язаних з сімейними відносинами, тощо. З урахуванням наведеного суд під час розгляду і вирішенні цивільної справи визначає спосіб захисту виходячи із закону, який регулює конкретні правовідносини, і тих юридичних фактів, що обумовлюють виникнення цих правовідносин та цього спору.
У тих випадках, коли спеціальна норма закону встановила інший, ніж визначений ст. 16 ЦК, спосіб захисту, застосовується спосіб захисту, встановлений спеціальною нормою. Одночасно можуть застосовуватися положення ст. 16 ЦК і положення спеціальної норми щодо способу захисту у випадках, коли ці способи тотожні й на них поширюється дія ЦК (ст. 8 Сімейного кодексу України (далі - СК)).
Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 ЦК з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.
Вивчення апеляційними судами областей, міст Києва і Севастополя та Автономної Республіки Крим судової практики та аналіз її у Верховному Суді України показало, що здебільшого причиною перегляду рішень у цивільних справах були неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, інші порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права, не пов'язані безпосередньо із застосуванням способів захисту цивільних прав та інтересів.
У певній мірі наявності недоліків у застосуванні судами способів захисту цивільних прав та інтересів сприяло неповне врегулювання цього питання законодавством.
Наприклад, у справах про спори, які виникають із договору підряду, де предметом позову є вимоги про зобов'язання відповідача (замовника) підписати акт здачі-приймання виконаних робіт і довідку про вартість виконаних робіт, одні суди м. Києва задовольняли такі позови, а інші - правильно відмовляли в їх задоволенні, указуючи, що такого роду способів захисту цивільних прав та інтересів ст. 16 ЦК не передбачає.
Подібне спостерігається в практиці вирішення судом позовів про визнання недійсними (незаконними, нечинними, скасування) відповідних документів (свідоцтв, актів, протоколів зборів у юридичних осіб тощо), зобов'язання передати майно в статутний капітал, припинення права власності у спільному майні (крім випадків, передбачених ст. 365 ЦК) тощо.
Трапляються непоодинокі випадки застосування судами іншого способу захисту, ніж той, що передбачений законом або договором.
Так, Хустський районний суд Закарпатської області у справі за позовом одного зі співвласників квартири до іншого про усунення перешкод у користуванні квартирою, що створювалися, на думку позивача, порушенням відповідачем правил співжиття, рішенням попередив відповідача про недопустимість їх порушення.
Такий спосіб захисту може застосовуватися згідно зі ст. 116 Житлового кодексу України (далі - ЖК) як захід запобігання подібних правопорушень у правовідносинах між наймачами житлових приміщень, членами їх сім'ї та іншими особами, які з ним проживають, і не є способом захисту права чи інтересу, що застосовується на вимогу власника житла на підставі ст. 321 ЦК.
Також, Макарівський районний суд Київської області задовольнив позов позикодавця до позичальників про звернення стягнення на належні їм земельні ділянки та визнання за ним права власності на ці земельні ділянки у зв'язку з невиконанням позичальниками грошового зобов'язання. При цьому суд не звернув уваги на те, що відповідно до положень ст. ст. 1046, 1049 ЦК позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій саме сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій саме кількості, такого саме роду та такої саме якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Подібне рішення не можна вважати правильним, оскільки ст. 1050 ЦК визначає спосіб захисту прав позикодавця в разі порушення позичальником грошового зобов'язання, нею не передбачено можливості звернення стягнення на майно позичальника, яке не було предметом договору позики або застави.
Чорнобаївський районний суд Черкаської області відмовив у позові власнику земельної ділянки про знесення спорудженого на ній відповідачем залізобетонного паркану з тих підстав, що позивач відмовився від запропонованого йому обміну частини земельної ділянки, на якій розташовано паркан, на іншу, чим було б вирішено спір.
Зазначене обмеження на застосування обраного позивачем способу захисту поза його волею суперечить установленим ст. 203 ЦК загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Окремі суди Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Полтавської, Рівненської, Харківської, Херсонської областей за позовами власників житлових будинків або квартир про усунення перешкод у користуванні цією власністю застосовували на підставі ст. 391 ЦК як спосіб захисту права власності зняття з реєстрації місця проживання в цих житлових приміщеннях колишніх членів сім'ї їх власника або інших осіб, що відповідно до Закону України від 11 грудня 2003 року N 1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні"належить до компетенції органів реєстрації місця проживання та місця перебування осіб.
Згідно зі ст. 7 цього Закону (у редакції Закону від 5 липня 2012 року N 5088-VI) цими органами зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі:
- заяви особи або її законного представника;
- судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою;
- свідоцтва про смерть;
- паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку;
- інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту;
- підстав на право користування житловим приміщенням.
Це означає, що належним способом захисту цивільних прав у такому разі є пред'явлення позову про позбавлення права власності або визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, які є підставою для зняття особи з реєстрації місця проживання відповідними уповноваженими органами.
Така позиція є підтверджується висновками Верховного Суду України, викладеними в постанові від 16 січня 2012 року у справі N 6-57цс11. Зокрема, у тексті постанови зазначено, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом із тим одну з таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньої; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про її право користування житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. ст. 71, 72, 116, 156 ЖК; ст. 405 ЦК).
Визнання права та суміжні способи захисту цивільного права, що не вносять змін до існуючих правовідносин
Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто метою подання цього позову є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.
Крім того, наслідком визнання права може бути визнання наявності або відсутності обов'язків у особи або їх припинення, визнання особи такою, що втратила право, визнання наявності правовідносин тощо, про що також можуть заявлятися позовні вимоги.
Наприклад, у речово-правових відносинах не застосовуються способи захисту прав, установлені для зобов'язальних правовідносин. У речово-правових відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача. У разі якщо право власності оспорюється або не визнається іншою особою, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності відповідно до ст. 392 ЦК (постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року у справі N 6-107цс12).
Разом з тим за змістом ст. 17 Земельного кодексу України (далі - ЗК) земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину в приватну власність, а тому участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, передбачених законом.
У зв'язку із цим будівництво будинку на земельній ділянці, яка забудовнику не відводилась, не дає підстав для визнання за ним права власності на вже збудований будинок (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2012 року у справі N 6-42цс12).
До сфери дії п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК належать також суміжні способи захисту прав, що не вносять змін до існуючих правовідносин. Зокрема, у справах за позовом власника, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, про заборону вчинення нею дій, що можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ч. 2 ст. 386 ЦК), про захист особистих немайнових прав, за заявами про визнання фізичної особи недієздатною, безвісно відсутньою, оголошення померлою, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Дослідження практики застосування судами законодавства про визнання права свідчить про випадки допущення судами помилок під час розгляду справ цієї категорії.
Істотна кількість помилок спостерігається під час розгляду справ про самочинне будівництво. Так, у практиці судів областей, міст Києва та Севастополя і Автономної Республіки Крим мали місце випадки визнання із застосуванням положень п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК права власності на самочинне будівництво або на новостворені житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно за відсутності для набуття такого права підстав, передбачених ст. ст. 331, 376 ЦК та нормами інших законів.
Інколи в судів виникали складності при визначенні належного позивача. Так, Верховним Судом України було визнано помилковим висновок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим про те, що позов про знесення самочинного будівництва може бути пред'явлений лише титульним власником земельної ділянки й таке право не належить особі, права якої порушені самочинним будівництвом (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 30 березня 2011 року у справі N 6-4639св10).
Виникають проблеми й під час розгляду справ за позовами про визнання спадщини на нерухоме майно.
При застосуванні визнання права як способу захисту цивільних справ та інтересів у справах про право на спадщину необхідно також ураховувати, що спадкоємець, який на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, а також не є малолітньою, неповнолітньою, недієздатною особою та особою, цивільна дієздатність якої обмежена, може прийняти спадщину лише шляхом подання заяви нотаріусу про це в установлений строк (ст. ст. 1268 - 1270 ЦК) або в додатковий строк, встановлений судом за позовом спадкоємця (ст. 1272 ЦК).
У разі пред'явлення позову про визнання права на спадщину без додержання цих вимог закону суд згідно зі ст. 121 ЦПК залишає заяву без руху. Якщо нотаріус відмовляє в оформленні спадщини та видачі свідоцтва про право на спадщину в позивача - спадкоємця виникне право на звернення до суду в порядку позовного провадження.
Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 30 березня 2012 року N 6 "Про практику застосування судами ст. 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)" у п. 6 роз'яснено, що права спадкоємців щодо самочинного збудованого майна визначаються судом відповідно до положень ст. 1218 ЦК та з урахуванням роз'яснень, наданих у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року N 7 "Про судову практику у справах про спадкування". У цьому пункті роз'яснено, що якщо спадкодавцем було здійснено самочинне будівництво (ч. 1 ст. 376 ЦК) до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. Якщо право власності на самочинно зведену будівлю визнано судом за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій вона розміщена, то до складу спадщини входить право на відшкодування витрат на будівництво (ч. 6 ст. 376 ЦК).
Положення ст. 376 ЦК щодо випадків визнання судом права власності на самочинно збудовані об'єкти нерухомості не стосуються випадків реконструкції квартири власником, рішення щодо яких іноді приймались судами.
З використанням способу захисту права, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК, допускалось визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю без додержання встановлених для цього умов і порядку.
Рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області задоволено позов Щ. до міської ради про визнання права власності на садибу за набувальною давністю з посиланням на те, що позивач з 1997 р. безперервно володів садибою. Згідно зі ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майно і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майно протягом 10 років, набуває право власності на це майно за набувальною давністю за рішенням суду. Відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦКправила ст. 344 ЦК поширюються також на випадки, коли володіння майно почалося за три роки до набрання цим Кодексом чинності (1 січня 2004 року), тобто до 1 січня 2001 р.
Як зазначено в ч. 1 ст. 344 ЦК набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом (ст. 119 ЗК), а не цією ст.
Відповідно до ст. 381 ЦК садибою є земельна ділянка з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.
Отже, питання про набуття права власності на садибу за набувальною давністю може вирішуватись не за вказаними нормами ЦК, а відповідно до положень ст. 119 ЗК, згідно з якою встановлено строк набувальної давності щодо земельних ділянок у 15 років, що обчислюється з дня набрання чинності цим Кодексом, тобто відповідно до п. 1 Прикінцевих положень з 1 січня 2002 року.
Іншим рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області за позовом Т. зобов'язано виконком міської ради передати позивачці в безстрокове користування земельну ділянку площею 0,035 га з підстав, що позивачка та її чоловік з 1988 р. добросовісно, відкрито та безперервно користуються цією ділянкою, тому мають право на отримання її за набувальною давністю. Таке рішення суперечить п. 1 Прикінцевих положень ЗК.
Як передбачено ст. 119 ЗК громадяни, які добросовісно, відкрито та безперервно користуються земельною ділянкою, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них права на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, установленому ЗК. Згідно зі ст. 122 ЗК повноваження щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування належать зазначеним у ній органам.
Усупереч положенням ст. ст. 118, 122 ЗК окремими судами визнавалось право власності на земельні ділянки і в інших випадках, в тому числі при переході права власності на житловий будинок.
До особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю, споруду, право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК і ч. 1 ст. 120 ЗКпереходить, якщо вона була у власності відчужувача, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника.
Слід звернути увагу на ч. 2 ст. 118 і ч. 2 ст. 123 ЗК, якими визначено відповідно, що у разі відмови органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішуються в судовому порядку, а відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржена до суду.
Виходячи з положень ст. 124 Конституції України про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, суд у таких випадках міг би вирішувати питання про надання земельної ділянки у власність чи у користування.
Досить часто особи - позивачі звертаються до суду з вимогою про визнання права власності на нерухоме майно указуючи відповідачами БТІ, нотаріусів та інших осіб, які не є належними відповідачами, оскільки не мають відповідної компетенції.
Виходячи з положень ст. 186 ЗК, ст. 30 Закону України від 22 травня 2003 року N 858-IV "Про землеустрій", ст. 39 Закону України від 17 лютого 2011 року N 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" відповідачами у таких справах могли бути органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, до повноважень яких відповідно належить відведення земельних ділянок, розгляд і затвердження землеустрою, та інспекція державного архітектурно-будівельного контролю до повноважень якої належить вирішення питання про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів.
Застосовуючи передбачений п. 1 ст. 2, ст. 16 ЦК спосіб захисту цивільного права чи інтересу у справах за позовом про зняття арешту з майна деякі суди не враховують положень ст. 60 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" і роз'яснень п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 року N 4 "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" (зі змінами), що ці вимоги мають ґрунтуватися на праві власності або володіння, і тому задовольняють їх без визнання права власності на спірне майно або за позовами не власників або володільців (кредиторів, що не є заставодержателями, в інших зобов'язаннях).
У таких випадках повинні застосовуватись інші відповідні способи судового захисту (наприклад, оскарження постанови державного виконавця про арешт майна згідно зі ст. 383 ЦПК, припинення дії, яка порушує право, на підставі п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК).
Неоднаково судами вирішувалось питання щодо застосування передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК припинення поруки й способу захисту при цьому (п. 1 чи п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК).
У постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року N 6-18цс11 зазначено, що за змістом ст. ст. 559, 598 ЦК припинення зобов'язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб'єктивне право й кореспондуючий йому обов'язок перестають існувати. Уживаний законодавцем термін "порука" використовується в розумінні зобов'язального правовідношення поруки, з припиненням якого втрачає чинність договір поруки. Зі змісту вказаної норми вбачається, що до припинення поруки призвели або можуть призвести збільшення обсягу відповідальності поручителя без його згоди на це. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає у разі підвищення розміру процентів, відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами, установлення (збільшення) розміру неустойки тощо.
Відповідно до положення ч. 1 ст. 559 ЦК припинення поруки у разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. У цьому випадку звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.
Таким чином, виходячи із загальних засад цивільного законодавства й судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав та обов'язків сторін (ст. ст. 3, 12 - 15, 20 ЦК; 3 - 5, 11, 15, 31 ЦПК) слід дійти висновку про те, що у разі невизнання кредитором права поручителя, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК, на припинення зобов'язання за договором поруки, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК. У зв'язку із цим відмову в задоволенні позову про визнання договору поруки припиненим із тих підстав, що обраний поручителем спосіб захисту не передбачений законом, не можна визнати обґрунтованою.
Така правова позиція послідовно втілювалася в постановах Верховного Суду України, який наголошував, зокрема, на тому, що відповідно до ст. 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права. За змістом ч. 1 ст. 559, ч. 1 ст. 598 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
З огляду на положення ч. 1 ст. 559 ЦК припинення поруки зумовлюють такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, зокрема у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення, розширення змісту основного зобов'язання стосовно дострокового повернення кредиту та плати за користування ним.
Право поручителя підлягає судовому захисту за позовом поручителя шляхом визнання поруки такою, що припинена, а не шляхом припинення договору поруки відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК, оскільки це суперечило б положенням ч. 1 ст. 559 цього Кодексу (постанова Верховного Суду України від 21 листопада 2012 р. у справі N 6-134цс12).
В іншій справі за позовом про припинення договору поруки та його розірвання Верховний Суд України вказав на таке.
З конструкції ст. 554 ЦК випливає, що хоча поручитель і пов'язаний із боржником певними зобов'язальними відносинами, він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором. Це підтверджується його правом висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 цього Кодексу).
У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.
Таким чином, збільшення процентної ставки за кредитним договором, яке в порушення умов договору поруки відбулося без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, є підставою для припинення поруки відповідно до вимог ч. 1 ст. 559 ЦК (постанова Верховного Суду України від 19 грудня 2011 року у справі N 6-67цс11; постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 20 лютого 2013 року у справі N 6-172цс12; від 25 вересня 2013 року у справі N 6-97цс13).
Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Верховний Суд України вказав на те, що наявність рішення третейського суду про стягнення заборгованості за кредитним договором не позбавляє поручителя можливості звернутися до суду за захистом свого права з підстав, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2013 року у справі N 6-107цс13).
У судів виникали ускладнення при вирішенні спорів про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Усуваючи розбіжності в застосуванні норм матеріального права, Верховний Суд України сформував такий правовий висновок:
Згідно зі ст. 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Виходячи з положень ч. 2 ст. 16 ЦК, ч. 3 ст. 33, ст. 36, ч. 1 ст. 37 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 11 грудня 2013 року у справі N 6-124цс13).
Визнання правочину недійсним
Визнання правочину недійсним як спосіб захисту цивільних прав і цивільних інтересів застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, що існувало до укладення правочину з порушенням умов необхідних для чинності правочину (ст. 203 ЦК). Його застосування регулюється ст. ст. 215 - 236 ЦК.
Метою звернення до суду з таким позовом є застосування наслідків його недійсності (реституції), відшкодування збитків або моральної шкоди у випадках, коли її відшкодування передбачено законом.
Деякі суди із застосуванням цього способу захисту прав розглядали й вирішували справи за позовами про визнання правочинів недійсними без повного встановлення обставин і умов, залежно від наявності яких відповідно до норм матеріального права застосовується зазначений спосіб захисту, або помилково тлумачили ці норми. Не завжди було однаковим розуміння стосовно кола осіб, які можуть звернутися до суду з таким позовом, а саме: чи може бути позивачем лише сторона правочину, чи це може бути ще й інша заінтересована особа.
Відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК.
За змістом ст. ст. 215, 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Ухвалюючи рішення у справі про визнання недійсним договору іпотеки за позовом особи, яка не була стороною оспорюваного договору, суд касаційної інстанції зазначних вимог закону не врахував і не застосував їх до спірних правовідносин, оскільки не встановив, яке невизнане чи оспорюване цивільне право позивача було порушено.
Згідно зі ст. 16 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на момент укладення оспорюваного договору іпотеки) передача в іпотеку об'єктів незавершеного будівництва здійснювалась шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва.
Заборона та обмеження щодо передачі в іпотеку права на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності для забудови були встановлені Законом України від 16 вересня 2008 року N 509-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву" шляхом внесення змін до ст. 413 ЦК та ст. 93 ЗК. Цим нормам зворотної дії в часі не надано, а на момент укладення оспорюваного договору іпотеки (6 листопада 2007 року) законодавство України таких обмежень не встановлювало.
Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Вирішуючи спір за позовом особи, яка не була стороною оспорюваного правочину, суд касаційної інстанції, установивши, що на час укладення договору іпотеки право оренди земельної ділянки з розташованим на ній об'єктом незавершеного будівництва належало виключно приватному підприємству, дійшов помилкового висновку про те, що зазначений договір відповідно до вимог ст. 203 ЦК є недійсним, оскільки в порушення ст. ст. 14, 16 Закону України від 5 червня 2003 р. N 898-IV "Про іпотеку" і ст. 331 ЦК укладений без згоди органу місцевого самоврядування та відповідної згоди іншого співвласника (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі N 6-69цс13).
ЦК не містить застережень, що позивачем може бути лише сторона в правочині. Згідно із ч. 3 ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Інакше це питання вирішується, якщо це передбачено спеціальною нормою ЦК.
У низці справ Верховний Суд України сформував правовий висновок про те, що договір іпотеки майнових прав на квартиру в незавершеному будівництвом житловому будинку, вартість якої повністю була сплачена інвестором за інвестиційною угодою, який укладено без згоди інвестора, є недійсним у силу ст. ст. 203, 215 ЦК як такий, що укладений з порушенням вимог ч. 2 ст. 583 ЦК та ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від: 4 вересня 2013 року у справі N 6-51цс13; 4 вересня 2013 року у справі N 6-72цс13; 25 вересня 2013 року у справі N 6-85цс13; 25 вересня 2013 року у справі N 6-91цс13; 2 жовтня 2013 року у справі N 6-98цс13; 6 листопада 2013 року у справі N 6-100цс13; 4 грудня 2013 року у справі N 6-134цс13).
Згідно із ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано за цінами, які існують на момент відшкодування.
Однак норма ч. 1 ст. 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 6 липня 2011 року у справі N 6-28595св09).
Розглядаючи справу за позовом про визнання угоди недійсною з огляду на її невідповідність положенням ст. ст. 18, 19 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" Верховний Суд України наголосив на тому, що вказані норми передбачають різні взаємовиключні підстави визнання угод недійсними.
Аналізуючи норму ст. 18 цього Закону, можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
За змістом ч. ч. 5, 6 ст. 18 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому.
Законом закріплена можливість визнання недійсними правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів і для реалізації діяльності пірамідальної схеми.
Аналіз п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" дає підстави для висновку, що поняття "пірамідальна схема" у розумінні цієї норми має такі обов'язкові ознаки: а) здійснення сплати за можливість одержання учасником компенсації; б) компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; в) відсутність продажу або споживання товару. Для кваліфікації "пірамідальної схеми" необхідна наявність усіх цих ознак.
Законодавець розрізняє ознаки, що застосовуються до поняття "пірамідальна схема" та "придбання товарів у групах". Якщо перше є порушенням законодавства, то друге, за умови отримання відповідного дозволу та дотримання всіх установлених вимог, є легітимною підприємницькою діяльністю. Такий висновок ґрунтується на головній ознаці відсутності "пірамідальної схеми" згідно з п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" - це товарність схеми, тобто передбачення надання споживачу товару в обмін на внесені ним кошти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 р. у справі N 6-40цс13).
В іншій справі Верховний Суд України вказав на те, що за правилами ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.
За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, є несправедливими, і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі N 6-80цс13).
Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, отже, є правочином.
Оскільки відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину (ст. ст. 203, 215 ЦК).
У зв'язку з тим, що за змістом ч. 1 ст. 215 ЦК підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року N 68/5.
Що стосується порушень, допущених державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень, передбачених Законом України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", до призначення прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо (ст. ст. 18, 24 - 27, 32, 33, 55, 57 цього Закону), то такі дії (бездіяльність) державного виконавця підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом (зокрема, ч. 7 ст. 24, ч. 4 ст. 26, ч. 3 ст. 32, ч. 3 ст. 36, ч. 2 ст. 57, ст. ст. 55, 85 Закону).
Отже, дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними (постанова Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-116цс12).
Така сама по суті правова позиція була висловлена Верховним Судом України й стосовно аукціонів.
Так, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на аукціоні, що полягає в продажу майна боржника, на яке звернено стягнення, та переході права власності до покупця - переможця аукціону, у такому разі має місце правочин, який може визнаватись недійсним в судовому порядку з підстав порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 року N 42/5.
Дії (бездіяльність), вчинені державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень, передбачених Законом України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", до призначення аукціону, у тому числі щодо визначення вартості чи оцінки майна, підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом.
Дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення аукціону, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання аукціону недійсним (постанова Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі N 6-140цс12).
Аналізуючи зміст норм права: ст. ст. 177, 179, 181, 182, 186, 188, 190, 191 ЦК, які визначають поняття речі як об'єкта цивільних прав, нерухомої речі, належність речі до подільної й неподільної, залежно від можливості поділу або виділу частки з об'єкта нерухомого майна; ст. 66 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" щодо підготовки й проведення прилюдних торгів; п. п. 2.1, 2.5, 3.7, 3.10 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року N 68/5, які визначають поняття лота як одиниці майна, що виставляється для продажу на прилюдних торгах (у справі, яка переглядалася, - це будівля гуртожитку як одиниця нерухомого майна, загальною площею 6575,5 кв. м), Верховний Суд України дійшов висновку про те, що об'єктом реалізації з прилюдних торгів могло бути нерухоме майно, яке є об'єктом цивільних прав (будівля, споруда, інші приміщення, земельна ділянка, підприємство як цілісний майновий комплекс (або його частина, виділена у встановленому законом порядку в окремий самостійний об'єкт власності)), а не його частина, яка не набула статусу об'єкта нерухомості в передбаченому законом порядку.
За таких обставин висновки суду касаційної інстанції про правомірність здійснення продажу з прилюдних торгів частин внутрішнього об'єму цієї будівлі (окремих кімнат, приміщень загального користування: коридорів, душових) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в натурі цих часток з об'єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об'єкта цивільних прав не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі N 6-76цс13).
Відповідно до принципу свободи договору, закріпленого в ст. 627 ЦК, сторони є вільними в укладенні договору та самостійно визначають розмір плати і порядок розрахунків. Чинне законодавство не містить заборони на визначення розміру плати (гонорару) за надані послуги (правова допомога) у вигляді відсотків від досягнутого кінцевого результату (фактично стягнутої заборгованості). Правила адвокатської етики поширюються виключно на адвокатів і види їхньої професійної діяльності та не є актом цивільного законодавства в розумінні ст. 4 ЦК. У зв'язку із цим підстави для визнання договору про надання правової допомоги недійсним відсутні (постанова Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі N 6-55цс11).
Окремі суди правильно відмовляли в позовах про визнання недійсними договорів поруки з підстав укладення їх без згоди другого з подружжя, посилаючись на те, що ці договори не є угодою щодо розпорядження спільним майном подружжя, яка потребує дотримання вимог ч. 2 ст. 65 СК, і водночас неправильно відмовляли з посиланням на положення ст. 578 ЦК, які, на їхню думку, не передбачають письмової згоди співвласників на передачу майна в заставу.
За загальним правилом ч. 2 ст. 65 СК дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її (його) згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Така згода на укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згідно із ч. 3 ст. 65 ЦК повинна бути письмовою, у тому числі нотаріально посвідченою, якщо правочин підлягав вчиненню з таким посвідченням. Ці вимоги поширюються на вчинення будь-яких правочинів.
Крім того, у ст. 5 Закону України від 2 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу", у ст. 6 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" визначено, що майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передано у заставу тільки за згодою всіх співвласників, в іпотеку - лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників.
Вирішуючи спори між подружжям про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі, судам слід ураховувати, що господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу (ст. 115 ЦК, ст. 85 Господарського кодексу України (далі - ГК)) та ст. 12 Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства").
Згідно з положеннями ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства" та ст. 116 ЦК учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують його участь у товаристві, у порядку, встановленому законом.
З моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя.
Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всуперечст. 65 ЦК були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.
З огляду на положення ст. ст. 116, 147 ЦК подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі є суб'єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім'ї.
Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а друге подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям.
Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого подружжя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 липня 2013 року у справі N 6-61цс13).
У багатьох випадках предметом розгляду були позови про визнання недійсними (незаконними) свідоцтв, актів і інших документів, при вирішенні яких способів захисту цивільних прав і інтересів ст. 16 ЦК і іншими законами не встановлено, за наявності потреби в цьому.
Що стосується свідоцтв про право власності на майно, актів про право власності на землю, інших документів, виданих суб'єктами владних повноважень, то питання про їх недійсність (незаконність) може вирішуватися із застосуванням способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК, п. "ґ" ч. 3 ст. 152 ЗК, якщо це призводить до порушення, оспорення або невизнання цивільного права чи інтересу.
У практиці судів Полтавської, Рівненської, Харківської, Черкаської областей, міста Севастополя мали місце випадки ухвалення рішень про визнання договорів (правочинів) укладеними, чинними, продовженими, такими, що не суперечать чинному законодавству, визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся) за відсутності такого способу захисту цивільного права та інтересу.
Зокрема, визнання правочину таким, що не відбувся, (договору неукладеним) як способу захисту цивільного права чи інтересу нерідко обґрунтовується необхідністю визначення правової природи та правових наслідків цього явища, яке тісно пов'язане з питанням дійсності та недійсності правочину. Наголошується при цьому, що суд не може відмовити у вирішенні таких вимог за відсутністю у ст. 16 ЦК відповідного способу судового захисту для таких вимог з огляду на положення ст. 124 Конституції України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Із цього приводу Верховний Суд України в постанові від 25 червня 2011 року (справа N 3-58гс11) зазначив, що визнання договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.
В іншій справі Верховний Суд України вказав на те, що відповідно до ст. 16 ЦК одним зі способів захисту порушеного права, визначеним спеціальним законом, який регламентує конкретні правовідносини, є визнання правочину недійсним. Разом з цим, вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом, тому суди повинні відмовляти в позові з такою вимогою (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 6 липня 2011 року у справі N 6-28595св09).
З роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в абз. 2 п. 13 постанови від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" випливає, що, вирішуючи спори про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсними, судам необхідно враховувати, що норма ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. ст. 210 та 640 ЦКпов'язується з державною реєстрацію, тому вони не є укладеними. Проте всупереч зазначеним положенням судами допускались випадки визнання на підставі ст. 220 ЦК не лише дійсними таких договорів, а й визнання при цьому за позивачами права власності на нерухоме майно, що було предметом таких договорів.
Іноді це було й за відсутності умов, передбачених ст. 220 ЦК.
Так, Приазовський районний суд Запорізької області визнав на підставі ст. 220 ЦК дійсним договір з одночасним визнанням права власності за позивачем на 11,35 га землі виходячи з того, що між сторонами була усна домовленість про передачу цієї землі відповідачу у власність за 8000 кг пшениці, яку відповідач виконав, а позивач ухиляється від її нотаріального посвідчення.
Катеринопільський районний суд Черкаської області визнав дійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення - майстерні разом із земельною ділянкою й право власності на це майно виходячи з того, що попереднім договором були визначені всі істотні умови договору купівлі-продажу, але відповідач не виконав свого зобов'язання посвідчити договір купівлі-продажу нотаріально.
Згідно зі ст. 204 ЦК правочин вважається правомірним не лише у разі, якщо він не визнаний судом недійсним, але й у тому випадку, коли його недійсність прямо не встановлена законом. Правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемним. Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто для сторін правочину він не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (постанова Верховного Суду України від 19 грудня 2012 року у справі N 6-87цс12).
Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
За загальним правилом ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 216 ЦК у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно зі ст. 330 ЦК, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215, 216 ЦК. Норма ч. 1 ст. 216 зазначеного Кодексу не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі N 6-95цс13).
Разом із цим норми ст. ст. 113, 114 ЦК Української РСР, які регулювали правовідносини щодо спільної часткової власності (з визначенням часток) та не поширювалися на правовідносини, що виникли з права спільної сумісної власності.
Недотримання вимог ст. 114 ЦК Української РСР у разі продажу частки в спільній власності сторонній особі не є підставою для визнання правочину недійсним. У такому разі інший учасник спільної власності у межах установленого законом строку може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав і обов'язків покупця за вчиненим правочином (постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 року у справі 6-106цс12).
Оскільки позов про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру за відчужувачем пред'явлено за життя останнього, факт його смерті до вирішення справи судом допускає правонаступництво у спірних правовідносинах, то судом обґрунтовано, відповідно до ст. 37 ЦПК, залучено до участі у справі правонаступника відчужувача, до якого унаслідок розірвання договору довічного утримання згідно зі ст. 1218 ЦК перейшли всі права та обов'язки відчужувача, що свідчить про відсутність порушення судом ст. 25 ЦК.
Верховним Судом України визнано правильним висновок суду касаційної інстанції про те, що всупереч укладеного між сторонами договору відповідач як набувач майна не виконував зобов'язань щодо забезпечення позивача їжею, ліками, необхідною медичною допомогою та доглядом тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано задовольнили позов відчужувача про розірвання договору довічного утримання, підтриманий правонаступником, та визнали право власності на спірну квартиру за спадкоємцем відчужувача, за умови прийняття ним спадщини в установленому законом порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі N 6-142цс13).
Неоднаковою є практика розгляду судами позовів про спонукання до укладення договорів.
Суди, які задовольняли такі позови, виходили з того, що закони України від 24 червня 2004 року N 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги", від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" і деякі інші містять прямий припис про обов'язок укладення, передбачених ними договорів.
Цивільне законодавство передбачає загальний принцип свободи договору (п. 3 ст. 3 ЦК) і не встановлює такого способу захисту цивільного права чи інтересу як зобов'язання примусового укладення договору.
Можна погодитися з практикою судів, які відповідно до ст. 33 Закону України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" вважають укладеною додаткову угоду до договору оренди землі про поновлення цього договору у разі непідписання її орендодавцем, якщо орендар не пізніше ніж за місяць до закінчення строку договору направив орендодавцю лист-повідомлення про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди і після спливу строку договору продовжує користуватися земельною ділянкою, а орендодавець протягом місяця після спливу строку договору не висловив заперечень проти додаткової угоди і пропозицій про зміну договору.
За цих умов згідно із ч. 6 ст. 33 Закону України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду" договір оренди вважається продовженим на той самий строк і на тих саме умовах, які передбачалась договором, з мовчазної згоди орендодавця. Відомості про наявність додаткової угоди необхідні для її державної реєстрації, що здійснюється одночасно з внесенням записів до Поземельної книги відповідно до порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 9 вересня 2009 року N 1021 (зі змінами), з часу проведення якої настає момент поновлення договору і виникнення за ним права оренди (ст. 640 ЦК, ст. 125 ЗК).
Можливість вимагати укладення договорів у судовому порядку законодавчо закріплюється лише в зобов'язаннях по укладенню господарських договорів. При цьому на підставі попереднього договору сторона має право вимагати укладення договору в судовому порядку відповідно до ГК лише за умови, якщо вона направила іншій стороні проект договору.
Для захисту прав осіб у зобов'язаннях цивільне законодавство України передбачає здебільшого такий спосіб захисту, як відшкодування збитків, і прямо не закріплює права суб'єктів такого зобов'язання вимагати укладення договору в судовому порядку.
Свобода договору, закріплена у ст. ст. 6, 627 ЦК, яка полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, не є безмежною.
У разі якщо актом цивільного законодавства передбачена обов'язковість положень цього акта для сторін договору, сторони не мають права відступити від їх положень (ч. 3 ст. 6 ЦК). Зокрема, ст. ст. 19, 20 Закону України від 24 червня 2004 року N 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги" передбачають обов'язок споживача житлово-комунальних послуг укласти письмовий договір з виконавцем послуг на основі типового договору.
За змістом ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК, ст. ст. 19 - 21 цього Закону, постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року N 529 "Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій" умови типового договору, що набули юридично обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
У зв'язку із цим укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст. 6, ст. ст. 627, 630 ЦК та ст. ст. 19, 20 зазначеного Закону.
У разі такої відмови відповідно до положень ст. ст. 3, 6, 12 - 15, 20, 630, 640, 642, 643 ЦК виконавець послуг має право звернутись до суду за захистом свого права, яке підлягає захисту на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом, що містить відповідний обов'язок.
Зобов'язання укласти договір у судовому порядку не відповідає способам захисту прав, передбачених ст. 16 ЦК (постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 року N 6-110цс12).
Вільне волевиявлення учасника правочину, передбачене ст. 203 ЦК, є важливим чинником, без якого укладення договору оренди земельної ділянки є неможливим. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа.
Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто зовнішнім елементом щодо договору.
Прохання учасника правочину не здійснювати реєстрацію договору оренди земельної ділянки, волевиявлення на укладення якого він виявляв у момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, не є підставою для визнання договору недійсним у порядку, визначеному ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі N 6-127цс13).
У справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним та скасування державної реєстрації договору Верховний Суд України сформував такий правовий висновок.
Згідно із ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно із ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
На підставі ст. 20 Закону України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення правовідносин) укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Згідно зі ст. 2 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ для обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку.
При вирішенні судом спору про визнання договору недійсним із підстав відсутності у сторони волі на його укладення правове значення має наявність такої волі на момент досягнення сторонами договору згоди в належній формі з усіх істотних умов договору, а не на момент його державної реєстрації. Моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов.
Одностороння незгода сторони з реєстрацією раніше підписаного нею договору не може вважатися обставиною для визнання його недійсним із підстав, які передбачені ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі N 6-118цс13).
Припинення дії, яка порушує право
Покладення обов'язку припинити дію, яка порушує право, як спосіб захисту цивільного права чи інтересу можливе щодо триваючого правопорушення, вчиненого іншою особою, яким створюються перешкоди в здійсненні суб'єктивного права. Зокрема, застосовується у справах за позовами про усунення перешкод власнику в користуванні своїм майном (ст. 391 ЦК), неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності (ст. ст. 424, 432 ЦК), як запобіжний захід для забезпечення позову (ст. 152 ЦПК) тощо.
У практиці застосування цього способу захисту прав були випадки відмови в позові про знесення будівлі, спорудженої з порушенням прав, з мотивів, що право на пред'явлення таких позовів мають тільки державні органи або органи місцевого самоврядування, хоча це не так.
Право на пред'явлення позову з використанням способу захисту, передбаченого п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК, про знесення будівлі, спорудженої відповідачем із порушенням прав іншої особи, мають державні органи, у тому числі, інспекція державного архітектурно-будівельного контролю, органи місцевого самоврядування (ст. 376 ЦК, ст. 38 Закону України від 17 лютого 2011 року N 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності"), а також особа, права якої порушено таким будівництвом (ст. ст. 291, 396 ЦК)2.
____________
2 Існує уявлення про самовільне зайняття земельної ділянки як про припинення права володіння, проти якого слід захищатися за допомогою віндикації, яке є помилковим, оскільки «фактично» позбавити володіння земельною ділянкою як специфічним нерухомим майном неможливо - права володіння можна позбавити лише «юридично», шляхом відібрання титулу в цілому. У випадках же будь-якого самовільного зайняття йдеться про створення перешкод у використанні земельної ділянки, і проти цього порушення належним способом захисту є негаторний позов. Відтак, вірним є формулювання позовних вимог як вимог про "звільнення земельної ділянки", "усунення порушень меж земельної ділянки" і, нарешті, найбільш коректне - про "усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою" із зазначенням конкретного способу - наприклад, шляхом знесення металевого гаража тощо.
В одній зі справ, в якій позивачка, посилаючись на ст. ст. 652, 10561 ЦК, просила визнати дії банку щодо підвищення в односторонньому порядку процентної ставки за договором кредиту неправомірними та стягнути моральну шкоду, апеляційний суд Чернівецької області в порушення норм ст. ст. 214 - 215, 316 ЦПК, не з'ясувавши належним чином характер правовідносин сторін, зміст позовних вимог позивачки та характер зазначеного нею порушення її прав, дійшов помилкового висновку про невідповідність обраного нею способу захисту характеру порушеного права (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 2 березня 2011 року у справі N 6-58704св10).
Відновлення становища, яке існувало до порушення
Відновлення становища, яке існувало до порушення, як спосіб захисту цивільного права та інтересу, застосовується у тому разі, якщо покладення обов'язку на особу, яка його порушила, припинити дії не відновлює повністю суб'єктивне право, а цього можна досягти вчиненням інших, передбачених законом, заходів. Відновлення становища, яке існувало до порушення, досить часто в позовних вимогах поєднується з припиненням дії, яка порушує право, та може знаходити свій прояв у вимогах про виселення особи з незаконно зайнятого нею приміщення; про усунення перешкод у здійсненні права власності, про повернення власнику його майна із чужого незаконного володіння; про застосування наслідків недійсного правочину, про заборону використання твору без дозволу автора. Цей спосіб захисту не може бути застосований у разі припинення суб'єктивного права особи, яке було порушене.
Можна погодитись із позицією, що відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсними свідоцтв про право власності, державного акта про право власності на земельну ділянку. У зв'язку із цим виникало питання про способи захисту права власності щодо майна, яке підлягає державній реєстрації, у разі його оплатного відчуження особою, яка не мала на це права.
Правильною із цього питання була позиція тих судів, які вважали, що до державної реєстрації договору він є неукладеним (ст. 640 ЦК3), тому власник може захистити порушене право із застосуванням способу захисту, передбаченого п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК, у тому числі у випадках, зазначених у ст. 388 ЦК, за позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння. У разі здійснення державної реєстрації права власності за набувачем неправомірно відчуженого майна права власника повинні захищатися із застосуванням способу захисту, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК за позовом про визнання права власності та скасування внесеного за заявою набувача запису до Державного реєстру (ч. 2 ст. 26 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Якщо запис у Державному реєстрі здійснено внаслідок укладення договору, дійсність якого оспорюється, спосіб захисту прав осіб встановлено п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК за позовом про визнання договору недійсним і скасування запису в Державному реєстрі, внесеного за заявою набувача.
____________
3 В редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
По-різному вирішувалося питання про застосування способу захисту, передбаченого п. 4 ст. 16 ЦК, у спорах про відключення від централізованого опалення приміщення й обладнання індивідуальної системи опалення.
Такі зміни в багатоквартирних будинках можуть призвести до порушення прав інших власників квартир, санітарних вимог і правил експлуатації будинку, наявність чого за ч. 2 ст. 383 ЦКвиключає право власника квартири здійснювати в ній зміни на свій розсуд. Це може вирішуватися згідно з відповідним актом цивільного законодавства.
Так, питання відключення від мереж централізованого опалення регулюється Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року N 630, в яких для захисту прав усіх мешканців багатоквартирних будинків передбачено відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води не окремих квартир багатоквартирного будинку з ініціативи їх власників або наймачів, а відключення цілих багатоквартирних будинків з ініціативи споживачів. Відповідно до п. 25 зазначених Правил відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється.
Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженим наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2005 року N 4, установлено, що таке відключення відбувається на підставі рішення постійно діючої міжвідомчої комісії, створеної органом місцевого самоврядування або місцевим органом виконавчої влади. Крім того, внесені зміни унеможливлюють відключення від мереж центрального опалення і гарячого водопостачання окремих квартир у багатоквартирному будинку та дозволяють таке відключення лише будинку в цілому.
У зв'язку із цим за змістом зазначених норм під час розгляду справ про зобов'язання привести систему централізованого опалення до попереднього стану судам необхідно з'ясувати та дати оцінку: способу відключення від мереж централізованого опалення (дотримання встановленого порядку); об'єкту відключення (багатоквартирний будинок у цілому чи квартира) (постанова Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року у справі N 6-96цс12).
Є випадки неоднакового застосування меж захисту у спосіб, передбачений п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК, при вирішенні позову власника житлового будинку (квартири) про виселення осіб, які проживали в ньому на законних підставах.
Так, в одній справі місцевий суд Закарпатської області задовольнив позов про виселення відповідачів із неповнолітніми дітьми виходячи з того, що їх проживання в будинку перешкоджає позивачці здійснювати право власності та що виселення відповідає загальним правомочностям власника майна і його праву вимагати усунення будь-яких порушень цього права, хоча б ці порушення й не були поєднані з позбавленням володіння, як це передбачено ст. ст 386, 391 ЦК та ст. 47 Конституції України та положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У подібному випадку апеляційний суд Запорізької області вважав, що згідно зі ст. 156 ЖК члени сім'ї власника, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилими приміщеннями нарівні з власником і сам факт припинення сімейних відносин із ним відповідно до ст. 9 ЖК не позбавляє їх цього права, крім випадків, передбачених ст. 157 ЖК.
Є підстави в таких випадках ураховувати, що положення ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК про непорушність права власності не виключає додержання меж здійснення цивільного права, передбачених ст. 13 ЦК щодо утримання від дій, які могли б порушувати права інших осіб, застосування положень ч. 3 ст. 16 ЦК, за яких суд може відмовити в захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею ч. ч. 2 - 5 ст. 13 ЦК.
Примусове виконання обов'язку в натурі
Цей спосіб захисту застосовується в зобов'язальних правовідносинах у випадках, коли особа зобов'язана вчинити певні дії щодо позивача, але відмовляється від виконання цього обов'язку чи уникає його. Стосується він, зокрема, невиконання обов'язку сплатити кошти за виконану роботу, надані послуги, передати річ кредитору (за договорами купівлі-продажу, міни, дарування з обов'язком передати річ у майбутньому), виконати роботи чи надати послугу за відповідним договором.
Припинення терміну виконання зобов'язання або терміну дії договору не означає звільнення боржника від виконання обов'язку в натурі, тому підтримується думка про те, що кредитор повинен мати право вимагати виконання обов'язку в натурі впродовж того часу, коли існує зобов'язання, а не лише впродовж строку виконання зобов'язання або строку дії договору.
ЦК, установлюючи такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як примусове виконання обов'язку в натурі, не визначає підстав та умов застосування такого способу захисту, у законодавчому регулюванні чого є необхідність.
У зв'язку із цим, наприклад, Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 31 жовтня 2011 року відмовив у задоволенні вимоги про примусове виконання визнаної судом мирової угоди та стягнення заробітної плати за вимушений прогул, пославшись на те, що способом захисту прав сторони обрали мирову угоду. Апеляційним судом м. Києва це рішення залишено без змін.
Згідно зі ст. ст. 175, 205 ЦПК у разі визнання мирової угоди суд ухвалою закриває провадження у справі і тотожні вимоги не підлягають новому судовому розгляду, у зв'язку із чим справа з такими вимогами не підлягає розгляду.
За п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" ухвала суду в цивільній справі є виконавчим документом для примусового виконання у випадках, передбачених законом. Ухвала про визнання мирової угоди примусовому виконанню не підлягає.
Частіше про застосування цього способу йшлося у справах, що виникають із кредитних правовідносин, з договорів страхування.
Мали місце випадки недотримання судами законодавства, відповідно до якого застосовується спосіб захисту права, передбачений п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК. Допускалась відмова в позові про стягнення заборгованості за кредитним договором за пропуском позовної давності без урахування того, що була дотримана позовна давність, визначена відповідно до ст. 259 ЦКдоговором, а також відмова в позові щодо зобов'язань, передбачених мировою угодою сторін, визнаною судом, хоча вона є своєрідною згодою сторін на зміну договору (ст. 651 ЦК) у частині його виконання зобов'язань і способу захисту цивільних прав та інтересів у них. Мало місце задоволення вимог про стягнення з позичальника заборгованості без урахування того, що кредитор не має права збільшувати розмір процентної ставки без згоди позичальника (ст. 1056 ЦК). Також суди задовольняли позови про звернення стягнення на предмет іпотеки за відсутності попереднього повідомлення іпотекодавця з посиланням на ст. 20 Закону України від 2 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу", яка не має відношення до договору іпотеки. Згідно зі ст. 35 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінний від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушень із попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо у встановлений строк (не менше ніж тридцятиденний) не буде виконано зобов'язання. Якщо в установлений строк вимога не задоволена, іпотекодержатель має право розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Без попередження звернення стягнення на предмет іпотеки допускається, якщо викликана таким попередженням затримка може спричинити знищення, пошкодження, втрату предмета іпотеки. Окремі суди не приймали до розгляду позови про звернення стягнення на предмет іпотеки у тому разі, якщо разом із цими вимогами не пред'являлись вимоги про стягнення боргу, що не відповідає змісту ст. 35 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку". Не завжди однаковим було розуміння правових наслідків смерті іпотекодавця та моменту визначення вартості предмета іпотеки.
Вартість предмета іпотеки не є істотною умовою договору іпотеки, тому вона може бути визначена як в момент укладення договору, так і при зверненні стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому ч. 6 ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку". За ч. 3 ст. 23 зазначеного Закону, якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємців фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання основного зобов'язання, але в разі порушення його боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.
Також в окремих випадках, усупереч вимогам закону, установивши, що умови кредитного договору позичальник належним чином не виконує, внаслідок чого утворилась заборгованість за кредитним договором, позичальнику та іпотекодавцю було надіслано письмові повідомлення-вимоги про усунення заборгованості за кредитом, але ці вимоги залишились без відповіді, заборгованість не сплачено, суди залишали поза увагою те, що банк у такому разі має право згідно з положеннями ст. ст. 33, 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" звернути стягнення на предмет іпотеки, у порушення ст. ст. 213, 214 ЦПК належним чином не обґрунтовували висновків про невідповідність обраного позивачем способу захисту судом його цивільних прав і інтересів на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК (ухвали колегії суддів Верховного Суду України від 25 травня 2011 року у справі N 6-52043св10 та від 6 липня 2011 року у справі N 6-10884св10).
Іноді обов'язок виникає не на підставі договірних відносин (діючого зобов'язання), а й вказівки закону. Наприклад, розповсюдженою є практика пред'явлення позовів про спонукання до укладення договору, наприклад, договорів про надання житлово-комунальних послуг.
Зокрема, Голосіївським районним судом м. Києва було розглянуто справу за позовом К. В. О. до ТОВ "Ж.- П.", ПАТ "Київенерго", третя особа - К. Г. Л., про відновлення порушених прав, відшкодування моральної шкоди, зобов'язання укладення договорів. Рішенням від 31 серпня 2011 року позов задоволено частково, у частині щодо зобов'язання укладення договорів відмовлено.
Апеляційним судом м. Києва рішення було скасовано в частині відшкодування моральної шкоди із зазначенням того, що Законом України від 24 червня 2004 року N 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги" не передбачено стягнення моральної шкоди, однак у частині відмови щодо зобов'язання укладення договорів залишено в силі.
Слід зазначити, що свобода договору, закріплена у ст. ст. 6, 627 ЦК, яка полягає у праві сторін вільно вирішувати питання укладення договору, вибору контрагентів та погодження умов договору, не є безмежною.
У тих випадках, коли актом цивільного законодавства передбачена обов'язковість положень цього акта для сторін договору, сторони не мають права відступити від їх положень (ч. 3 ст. 6 ЦК). Так, ст. ст. 19, 20 Закону України від 24 червня 2004 року N 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги" передбачають обов'язок споживача житлово-комунальних послуг укласти письмовий договір з виконавцем послуг на основі типового договору.
Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року N 529 "Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій" (далі - постанова КМУ N 529).
З аналізу змісту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК, ст. ст. 19 - 21 Закону України від 24 червня 2004 року N 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги", постанови КМУ N 529 убачається, що умови типового договору, які на підставі актів цивільного законодавства набули юридично обов'язкового значення, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст. 6, ст. ст. 627, 630 ЦК та ст. ст. 19, 20 Закону України від 24 червня 2004 року N 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги".
У разі такої відмови виходячи з положень ст. ст. 3, 6, 12 - 15, 20, 630, 640, 642, 643 ЦК виконавець послуг має право звернутись до суду за захистом свого права, яке підлягає захисту судом на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії, а не зобов'язання укласти договір.
Зміна правовідношення та припинення правовідношення
Такий спосіб захисту цивільних прав може бути пов'язаний з необхідністю змінити чи припинити існуюче правовідношення, наприклад, у зв'язку з порушенням його однією із сторін (ст. ст. 651, 652 ЦК - для договірних зобов'язань). Зокрема, ця вимога може мати місце у позові: про зміну вартості некомплектного товару чи товару, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу (ст. ст. 670, 684); розірвання договору у зв'язку з невиконанням або неналежним його виконанням другою стороною (ст. ст. 708, 726, 755, 782, 783 ЦК тощо).
Припинення правовідношення застосовують, як правило, у разі невиконання або неналежного виконання боржником своїх обов'язків або неправомірного використання кредитором свого права. Припинення правовідношення як спосіб захисту права на практиці найчастіше застосовується у разі розірвання договорів.
Так, рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13 грудня 2011 року (справа N 2-2529/11) задоволено позов Т. до С. та розірвано два договори купівлі-продажу комбайнів від 28 березня 2008 року.
Суд першої інстанції встановив, що 28 березня 2008 року між Т., як продавцем, та С. як покупцем укладено дві біржові угоди купівлі-продажу транспортних засобів, які зареєстровані Універсальною товарною біржею "Партнер". На виконання умов зазначених договорів позивач як продавець передав відповідачу своєчасно й повністю майно та всі необхідні до нього документи, але відповідач не виконав передбачені договором умови, не сплатив позивачу обумовлену в договорі суму коштів.
Таким чином, невиконання умов договорів стало підставою для його розірвання. В апеляційному порядку рішення не оскаржувалось.
Цей спосіб, як і попередні, також може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту, наприклад стягненням збитків чи неустойки, або мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес власника суб'єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права на майбутнє або усунути загрозу його порушення.
Цивільні справи із застосуванням таких способів захисту цивільних прав розглядаються частіше щодо кредитних договорів. Пред'явлення позовів із цими способами захисту, як правило пов'язується з невиконанням або неналежним виконанням стороною в договорі своїх обов'язків. Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюється відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, а у разі розірвання договору - зобов'язання сторін припиняється (ч. 1 та 2 ст. 652 ЦК).
Зазначені способи захисту цивільних прав чи інтересів деякими судами застосовуються за відсутності відповідних підстав.
Зокрема, порука, строк якої не було встановлено, припинялась за рішенням суду після закінчення строку на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК, оскільки в договорі поруки була умова про його дію до повного виконання боржником своїх зобов'язань за основним зобов'язанням або вказівка про те, що поручитель ознайомлений з усіма умовами кредитного договору.
Частиною 2 ст. 559 ЦК передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимог до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Строк у таких випадках має визначатися не інакше, як за правилами ч. 1 ст. 252 ЦК (саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в постановах: від 21 травня 2012 року у справі N 6-68цс11; від 21 травня 2012 року у справі N 6-48цс11; від 23 травня 2012 року у справі N 6-33цс12).
В окремих випадках суди помилково застосовували зазначені способи до цивільних правовідносин, на які вони не поширюються. Мали місце випадки застосування передбаченого п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК способу захисту у справі за позовом про припинення договору іпотеки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК, що не поширюється на правовідносини за договором іпотеки, і розірвання за цим способом захисту права договору оренди землі за відсутності для цього підстав, передбачених ст. 32 Закону України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі".
Частина 2 ст. 652 ЦК встановлює умови, за одночасної наявності яких договір може бути змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору.
Відповідно до ч. 4 зазначеної ст. зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
Настання світової фінансової кризи не є істотною зміною обставин, якими сторони договору керувалися при його укладенні, у зв'язку з тим, що економічна криза має загальний характер та стосується обох договірних сторін, тому це не може бути підставою для зміни або розірвання договору в судовому порядку (постанова Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі N 6-93цс11).
У зв'язку з тим, що договір купівлі-продажу товару з розстроченням платежу може бути укладений між фізичними особами, у разі несплати покупцем у строк, установлений договором, повної ціни переданого товару продавець має право вимагати розірвання такого договору продажу товару в кредит на підставі ст. ст. 651, 692, 695 ЦК (постанова Верховного Суду України від 6 червня 2012 року у справі N 6-46цс12).
Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди
Застосування цього способу захисту визначається положенням ст. 22 ЦК і проводиться як у договірних зобов'язаннях (ст. 611 ЦК), так і в позадоговірних зобов'язаннях (гл. 82 ЦК), якщо порушенням цивільного права особи їй завдано майнову шкоду, призведено до збитків.
Так, зокрема, підстави для відшкодування завданих збитків передбачені за порушення таких договірних зобов'язань, як: договір купівлі-продажу (ст. 661, ст. ст. 678, 700 ЦК), договір дарування (ст. 721 ЦК), договір найму (ст. ст. 766, 768, 776, 780 ЦК), договір підряду (ст. ст. 848 - 850, 852, 858 ЦК).
За ст. 22 ЦК до збитків належать втрати, яких зазнала особа у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
На вимогу особи, якій завдана шкода, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема - у натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодженням пошкодженої речі). У випадках порушення зобов'язання правовим наслідком цього може бути, як відповідальність, і сплата неустойки (штрафу, пені), якщо це передбачено договором або актом цивільного законодавства.
Загальні положення щодо підстав відповідальності за завдану майнову шкоду визначені в ст. 1166 ЦК.
Є чимало випадків, коли такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів застосовувався без додержання норм законодавства із цих питань.
Зокрема, у справах за позовами електропостачальників до споживачів про стягнення вартості позаобліково використаної електричної енергії суди в одних випадках правильно вважали, що йдеться про відшкодування шкоди, як це зазначено у ст. 26 Закону України від 16.10.97 року N 575/97-ВР "Про електроенергетику", в інших - що йдеться про стягнення збитків, обрахованих за Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженою постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 4 травня 2006 року N 562, хоча визначення характеру витрат впливає на розмір відшкодування. Іноді в таких справах на членів сім'ї та споживача покладалась солідарна відповідальність, що не відповідає положенням ст. ст. 541, 543, 1190 ЦК.
У цьому контексті слід мати на увазі, що стягнення збитків можливе у разі наявності договірних відносин і неналежного виконання договірних зобов'язань. У свою чергу відшкодування шкоди є належним способом захисту в разі здійснення позадоговірного цивільного правопорушення, наприклад, позаоблікового використання електричної енергії.
Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі за позовом фізичної особи до ВАТ з газопостачання та газифікації "Закарпатгаз" про визнання незаконним нарахування відшкодування збитків та перерахунку вартості річного обсягу фактично спожитого природного газу, Верховний Суд України вказав на таке.
Із зазначених позивачем предмета та підстав позову вбачається, що предметом спору стала правомірність нарахування плати за використаний природний газ і збитків, завданих пошкодженням лічильника.
Оскарження дій відповідача щодо нарахування плати за використаний природний газ та збитків, які є різновидом претензії, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту прав.
Усе, що зазначала позивачка у позовній заяві, може бути запереченням у разі пред'явлення до неї позову про стягнення певної суми (збитків), однак таких позовних вимог до неї ніхто не заявляв. Таким чином, суду необхідно було уточнити позовні вимоги позивача, установити характер спірних правовідносин, проте ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд цього не уточнив і не встановив (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 23 лютого 2011 року у справі N 6-26441св09).
В окремих випадках у судів виникали ускладнення стосовно з'ясування правових підстав припинення грошових зобов'язань боржника.
Відповідно до ст. ст. 598, 599 ЦК зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно зі ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи з положень зазначеної норми наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.
Оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження для його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК було визнано необґрунтованим (постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 року у справі N 3-65гс11).
Виникають проблеми й під час розгляду справ щодо обов'язку відшкодувати в повному обсязі шкоду, завдану під час дорожньо-транспортної події, на володільця джерела підвищеної небезпеки, яким відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року N 1961-IV "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"укладено договір про таке страхування (на підставі ст. 1187 ЦК). Випадки такого роду регулюються спеціальною нормою - ст. 1194 ЦК, за якою відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки є субсідарною і настає лише у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для відшкодування завданої шкоди. За цих умов володільцем сплачується потерпілому різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Аналіз практики показав, що у разі застосування такого способу захисту виникають проблеми щодо доведеності розміру завданої шкоди.
На підставі аналізу норм ст. ст. 1167, 1172, 1187, 1188 ЦК Верховний Суд України дійшов висновку про те, що шкода (у тому числі моральна), завдана внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з вини водія, який на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.
Положення ст. ст. 1187, 1188 ЦК є спеціальними щодо ст. ст. 1166, 1167 зазначеного Кодексу, у зв'язку із чим перевага в застосуванні повинна надаватися спеціальним нормам.
За змістом ч. 2 ст. 1188 ЦК обов'язок відшкодувати шкоду, завдану іншим особам (які не є власниками або володільцями транспортного засобу, наприклад, пасажир транспортного засобу), покладається на власників (володільців) джерел підвищеної небезпеки, незалежно від вини обох водіїв або одного з них (ч. 2 ст. 1187 ЦК) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі N 6-108цс13).
Відшкодування моральної (немайнової) шкоди
Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування, визначаються ст. 23 ЦК. Підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових (ст. ст. 386, 396 ЦК), особистих немайнових (ст. 280 ЦК) прав особи, а також зобов'язань у випадках, передбачених договором або законом (ст. 611 ЦК), прийняття неправомірних рішень, а також дій чи бездіяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст. 1167 ЦК), заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті особи (ст. 1168 ЦК) тощо. Моральна шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Незалежно від наявності вини відшкодовується шкода у випадках, передбачених ч. 2 ст. 1176 ЦК.
Найпоширенішими випадками, коли вирішується питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, є:
1) поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать честь, гідність, ділову репутацію;
2) відшкодування шкоди, завданої майну та здоров'ю (найчастіше у зв'язку з дорожньо-транспортною пригодою, залиттям квартири);
3) порушення прав споживачів;
4) порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
5) прийняття незаконних рішень, а також дії чи бездіяльність органу дізнання, судового слідства, прокуратури або суду;
6) вчинення корупційного діяння;
7) скоєння злочину;
8) пошкодження майна;
9) завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки.
При застосуванні способу захисту права, передбаченого п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК, помилки в основному полягали в поширенні його на випадки, для яких законом відшкодування моральної шкоди не передбачене (на договори оренди, інвестиції, позики, кредиту, банківського вкладу), або у відмові в застосуванні відшкодування моральної шкоди, яке передбачено законом (наприклад, завданої прийняттям нормативно-правового акта).
Критерії визначення розміру відшкодування моральної шкоди, передбачені ч. 3 ст. 23 ЦК, є не досить чіткими, у зв'язку із чим у подібних випадках суди визначають розмір відшкодування далеко неоднаково, наприклад, у зв'язку зі смертю фізичної особи в одних випадках - у сумі 500000 грн., 100000 грн., а в інших - у рази менший.
Визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди, завданої батькам унаслідок вчинення умисного вбивства дитини, необхідно ураховувати глибину та тривалість моральних страждань, характер дій винної особи (скоєння умисного вбивства), а також те, що особи зазнали моральних страждань, пов'язаних із необхідністю докладати зусилля для виявлення та законного покарання особи, винної у смерті їхньої дитини. За таких обставин відшкодування моральної шкоди в розмірі 1 млн. грн. кожному з батьків відповідає вимогам розумності та справедливості й не може вважатися явно завищеною чи надмірною (постанова Верховного Суду України від 19 грудня 2011 року у справі N 6-65цс11).
Убачається за доцільне нормативно встановити мінімальний і максимальний розміри відшкодування моральної шкоди, методику його визначення.
Визначаючи розмір та форми відшкодування моральної шкоди треба також ураховувати функції, які повинно виконувати таке відшкодування (сатисфакція, компенсаційна функція). Які б фактори не впливали в кожному конкретному випадку на розмір відшкодування, очевидним є те, що цей розмір повинен бути максимально адекватним завданій шкоді.
Доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями свідків, висновками експертів, письмовими доказами (наприклад, медичними довідками, висновками).
При відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: ст. 56 Конституції України, ст. ст. 23, 1167, 1173 ЦК та ст. 11 Закону України від 24 березня 1998 року N 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу"(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 р. у справі N 6-48цс13).
Відшкодування моральної шкоди членам сім'ї працівника, який загинув унаслідок нещасного випадку на виробництві, здійснюється відповідно до положень ст. 1167, ч. 2 ст. 1168 ЦК, а не на підставі норм Закону України від 23 вересня 1999 р. N 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 листопада 2013 року у справі N 6-120цс13).
За змістом ст. ст. 1167, 1168, ч. ч. 1, 2, 5 ст. 1187 ЦК моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим) такої особи, а також особам, які проживали з нею однією сім'єю, особою, яка на відповідній правовій підставі володіє об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, незалежно від вини такої особи (постанови Верховного Суду України: від 5 березня 2012 року у справі N 6-96цс11; від 17 жовтня 2012 року у справі N 6-114цс12; від 5 грудня 2012 року у справі 6-145цс12).
Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб
Такий спосіб захисту цивільних прав характеризується чітко визначеним суб'єктом - заподіювачем шкоди, якими є відповідні державні органи чи їхні посадові і службові особи. Підставою для подання такого позову є прийняття незаконних рішень, незаконні дії чи бездіяльність зазначених органів, що призвели до заподіяння шкоди особі. Також відповідно до ст. ст. 1173 - 1175 ЦК така шкода відшкодовується незалежно від вини цих органів (осіб).
У таких справах суд, по-перше, встановлює невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування вимогам закону чи іншим правовим актам, наприклад, рішення прийняте органом, який не мав на це законних повноважень; по-друге, суд встановлює, чи порушуються суб'єктивні цивільні права й охоронювані законом інтереси фізичної або юридичної особи цим рішенням, дією чи бездіяльністю.
Науковцями висловлювалась слушна думка про те, що цей спосіб захисту прав за своїми правовими наслідками є тотожним визнанню права, оскільки не змінює правовідносин. Нормативні та індивідуальні акти, які не відповідають актам вищої юридичної сили, не можуть установлювати права та обов'язки (крім окремих випадків), тому положення про оспорювання актів як спосіб захисту цивільних прав потрібно розмістити слідом за положенням про визнання права.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами абз. 1 п. 12 розд. X "Перехідні положення" ЗК до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Таким чином, наприклад, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ст. 155 ЗК). Державний акт на право власності на земельну ділянку (рішення, розпорядження), виданий органом, який не мав на це законних повноважень, визнається недійсним (постанова Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року у справі N 6-103цс12).
Виходячи з норм ст. 116 ЗК рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки є необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку.
За змістом ст. 152 ЗК визнання недійсним державного акта на право власності на землю як правовстановлюючого документа зазначеною нормою не передбачено.
Захист порушених прав власника на землю здійснюється заінтересованою особою шляхом звернення до суду з вимогою визнання недійсним відповідного рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215, 216 ЦК. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову у разі, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача (постанова Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі N 6-53цс12).
У практиці трапляються випадки визнання актів, зокрема, про порушення правил користування електричною енергією недійсними та спонукання підписати акт.
Наприклад, апеляційним судом Львівської області скасовано рішення Стрийського міськрайонного суду, яким задоволено позовні вимоги споживача обленерго про визнання недійсним такого акта та анулювання боргу.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний акт та нарахована сума є незаконними, оскільки викладені в акті від 14 лютого 2008 року обставини не ґрунтуються на об'єктивних доказах і викликають сумнів у своїй достовірності.
Проте колегія суддів апеляційного суду виходячи з вищезазначених роз'яснень та вимог закону не погодилась із рішенням суду. Зазначала, що акт про порушення правил користування електричною енергією, складений працівниками обленерго, які діяли як посадові особи, на підставі відповідних положень Правил користування електричною енергією для населення. На думку апеляційного суду, оскарження дій лише щодо факту скасування акта, як і самого акта, який не встановлює для позивача будь-якого обов'язку, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту. Акт про порушення правил користування електричною енергією не належить до актів у розумінні ст. 16 ЦК, оскільки не є обов'язковим до виконання ненормативним актом, а лише фіксацією порушення, яке було виявлене під час проведення перевірки дотримання правил користування електричною енергією. Оскаржений акт може бути використаний як доказ у разі звернення відповідача з позовом до суду про стягнення з позивача вартості неврахованої електричної енергії.
З такою думкою можна погодитись.
Такий самий правовий висновок відображено в ухвалі колегії суддів Верховного Суду України від 13 липня 2011 року у справі N 6-24667св10, а також у постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року у справі N 6-25цс11.
Застосування способів захисту, не передбачених ст. 16 ЦК
До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у ст. 16 ЦК, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.
Наприклад, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року N 1-рп/2010 у справі за конституційним поданням ТОВ "Міжнародний фінансово-правовий консалтинг" про офіційне тлумачення ч. 3 ст. 99 ЦК в аспекті конституційного звернення положення "члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків" слід розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства у будь-який час і з будь-яких підстав усунути особу (осіб) від виконання обов'язків члена (членів) виконавчого органу за умови, якщо в установчих документах товариства не визначено таких підстав. Усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов'язків, яке передбачене ч. 3 ст. 99 ЦК, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні ст. 46 КЗпП України.
Тобто передбачена ч. 3 ст. 99 ЦК форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних справ у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, а рішення уповноваженого органу щодо відсторонення (відкликання) таких осіб повинні розглядатися не в межах трудових, а в межах корпоративних правовідносин, що виникли між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 26 січня 2011 року у справі N 6-48439св10).
У судовій практиці є непоодинокі випадки, коли суд захищав порушене право способом, не передбаченим ст. 16 ЦК, мотивуючи тим, що законодавче обмеження можливості захисту права судом шляхом обмеження матеріально-правових способів захисту прав суперечить ст. ст. 55, 124 Конституції України. Зокрема, в узагальненнях судів були відображені справи про зобов'язання замовника підписати акт здачі-приймання виконаних робіт і довідку про вартість виконаних робіт, про зобов'язання відповідача підписати акт установлення меж, передання майна тощо.
Судами також розглядались справи за позовами щодо: визнання незаконними дій нотаріуса та зобов'язання його вчинити певні дії, зобов'язання передати майно в статутний капітал, визнання незаконним рішення зборів співвласників майнових паїв, припинення права власності у спільному майні; визнання досудового попередження недійсним.
Наприклад, Червоноармійським районним судом Житомирської області ухвалено рішення про визнання договору іпотеки припиненим (справа N 2-103).
Богунським районним судом м. Житомира у справі N 2-3276 ухвалено рішення про зобов'язання одного зі спадкоємців - відповідача надати іншому спадкоємцю - позивачу правовстановлюючі документи на спадкове майно для оформлення спадщини, хоча законом передбачений інший порядок вирішення цього питання.
Невизначеність у законі зі способом захисту у справах про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні викликає труднощі у вирішенні цих справ. Зокрема, судами розглядались справи про визнання виконавчого напису нотаріуса недійсним.
У травні 2011 року В. звернувся до суду з позовом до ПАТ "Акціонерний комерційний Промислово-інвестиційний банк" з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Б. про визнання виконавчого напису недійсним, посилаючись на те, що виконавчий напис не відповідає вимогам закону.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 20 жовтня 2011 року у позові відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог В., суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний виконавчий напис вчинений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Б. відповідно до вимог Закону України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, тому відсутні підстави для визнання виконавчого напису недійсним.
Апеляційний суд Чернівецької області в ухвалі від 28 грудня 2011 року, залишаючи судове рішення без змін, виходив із того, що виконавчий напис у розумінні Цивільного кодексу України не є правочином, недійсність якого може бути встановлена судом, отже він може бути визнаний лише таким, що не підлягає виконанню.
В іншій справі Голосіївським районним судом м. Києва ухвалено рішення про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та скасування постанови про арешт майна боржника, посилаючись на те, що на момент вчинення оспорюваного виконавчого напису такого позасудовового порядку звернення стягнення на предмет застави, як виконавчий напис нотаріуса, у Законі України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" визначено не було, а тому звернення стягнення на предмет застави, яким є рухоме майно, на підставі виконавчого напису нотаріуса не відповідає закону.
Апеляційним судом м. Києва рішення було скасовано, у задоволенні позову відмовлено та зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, а укладеним між сторонами договором застави передбачений порядок звернення стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса. Таким чином, у цьому випадку сторони узгодили спосіб захисту в разі порушення їхніх прав, зазначивши про це в договорі.
Закон України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" у ст. 50 передбачає щодо цього лише можливість оскарження до суду, а ЦПК містить лише визначення підсудності за вибором позивача у справах за позовом до стягувачів про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або повернення стягнутого за цим написом (ч. 12 ст. 110 ЦПК). Це призводить до того, що в одних випадках справи вирішуються у спосіб, зазначений у правилах щодо їх підсудності, в інших - шляхом визнання нотаріальної дії чи відмови її у вчиненні у спосіб визнання правочину недійсним, хоча й ці дії не є правочином. Убачається за доцільне доповнити законодавство нормою про спосіб захисту цивільного права чи інтересу при оскарженні нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні.
Пленум Верховного Суду України в п. 26 постанови від 27 лютого 2009 року N 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" роз'яснив, що суд не вправі зобов'язувати відповідача вибачитися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у ст. ст. 16, 277 ЦК, а ч. 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Проте такий спосіб захисту гідності і честі застосовувався згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року N 7 "Про застосування судом законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій", яка була чинною до 27 лютого 2009 року, і був ефективним. Слід також ураховувати, що у законодавстві такий спосіб захисту застосовується. Зокрема, ст. 241 Кодексу України про адміністративні правопорушенняпередбачено, що за вчинення адміністративного правопорушення до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років може бути як захід впливу застосовано в публічній або іншій формі попросити вибачення в потерпілого.
Детальнішого законодавчого урегулювання потребують правові наслідки застосування способів захисту права, передбачених п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК, п. "г" ст. 152 ЗК, п. 8 ст. 18 СК. Визнання з їх застосуванням незаконними (недійсними) рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб судом не завжди повністю забезпечує захист порушеного права.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54)Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).
Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.
Висновки і пропозиції
Аналіз практики застосування судами ст. 16 ЦК свідчить, що ця практика потребує удосконалення. Є необхідність також у поліпшенні законодавчого регулювання, пов'язаного із застосуванням способів захисту цивільних прав та інтересів.
Визначення ст. 16 ЦК способів захисту цивільних прав та інтересів має важливе значення в реалізації завдань цивільного судочинства - забезпечення справедливого неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Однак вимоги цієї статті і ст. 4 ЦПК стосовно того, що зазначені права та інтереси можуть захищатися лише способами, передбаченими законом або договором, призводять до відмови в захисті цих прав та інтересів у правовідносинах, для яких законом або договором не встановлено спосіб їх захисту.
Положення цих статей не узгоджуються зі ст. ст. 55, 124 Конституції України, норми яких поширюються на всі без винятку правовідносини, що виникають у державі, загальними принципами ст. 3 ЦК про право звернення до суду за захистом і не відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконання вимог якої є обов'язковим для України. За ст. 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а за її ст. 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Відтак не можна погодитися з практикою судів, які відмовляють у позові у зв'язку з тим, що позивач, звертаючись до суду, обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту права чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється. У таких випадках слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Саме такий концептуальний підхід до застосування судами положень ст. 16 ЦК знайшов своє втілення в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі N 6-20цс11.
Оскільки цю постанову було прийнято за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах, вона відповідно до процесуального законодавства є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України, а також зумовлює обов'язок останніх привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.
____________

Вдячні за увагу!
Адвокатське об'єднання «Ліга правового захисту» пропонує своїм клієнтам послуги адвоката в Києві та області для вирішення самих різних юридичних питань. Консультації адвоката допоможуть Вам зорієнтуватися для прийняття правильного рішення.


Комментариев нет:

Отправить комментарий