Решение вопроса о правомерности
выдачи госакта напрямую зависит от законности решения, на основании которого
такой акт издан
Верховный Суд Украины на заседании
Судебной палаты по гражданским делам 25 июня 2014 года принял постановление по
делу № 6-67цс14, предметом которого был спор о признании недействительным
решения поселкового совета и государственного акта на право собственности на
землю и о признании права собственности на земельный участок.
Установив на момент принятия поселковым
советом решения о предоставлении гражданину земельного участка факт отсутствия
документации, которая бы устанавливала пределы поселка, Суд на основании
ст.ст.116, 122, ч.1 ст.155, п.12 Переходных положений Земельного кодекса пришел
к выводу о превышении поселковым советом полномочий по распоряжению землями,
которые находятся за пределами населенного пункта, и недействительности такого
решения.
Государственный акт на право частной
собственности на землю выдается на основании решения органа местного самоуправления
или органа исполнительной власти, поэтому решение вопроса о правомерности
выдачи госакта напрямую зависит от законности решения, на основании которого
такой акт издан, и от соблюдения требований, предусмотренных земельным
законодательством (в частности, статьями 116, 118 ЗК).
Подобные решения ВСУ принимал и ранее
и, в частности, отмечал, что отсутствие установленных в соответствии с законом
границ населенных пунктов приводит к неправомерности выдачи актов на землю. Интересно,
что эти границы так и не были установлены в большинстве населенных пунктов
из-за отсутствия финансирования. В результате большинство актов на землю может
быть признано недействительными. Последствия, для собственников земли, мягко
говоря, могут оказаться неожиданными.
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 червня 2014 року м.
Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук
Л.І.,
Гуменюка
В.І., Патрюка М.В.,
Лященко
Н.П., Сеніна Ю.Л.,
розглянувши у відкритому судовому
засіданні справу за позовом прокурора
м. Ірпеня Київської області в
інтересах держави до Коцюбинської селищної
ради Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – комунальне підприємство
«Святошинське лісопаркове господарство», про визнання недійсними рішення
селищної ради й державного акта на право власності на землю та про визнання
права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним
Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 29 січня 2014
року,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2013 року прокурор м. Ірпеня
Київської області (далі – прокурор м. Ірпеня) в інтересах держави звернувся до
суду із зазначеним позовом до Коцюбинської селищної ради Київської області
(далі – Коцюбинська селищна рада або селищна рада), ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя
особа – комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство» (далі -
КП «Святошинське лісопаркове господарство»), посилаючись на те, що рішенням Коцюбинської
селищної ради від 24 грудня 2008 року
НОМЕР_1 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1
земельну ділянку площею S для
будівництва й обслуговування будинку, господарських будівель і споруд, яка
розташована АДРЕСА_1. На підставі цього рішення 29 січня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт
на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 . За договором
купівлі-продажу від 5 червня 2009 року
НОМЕР_3 ОСОБА_1 продала ОСОБА_2 зазначену земельну ділянку, у зв’язку
із чим на державному акті серії НОМЕР_2 вчинено відмітку про перехід права
власності на земельну ділянку до
ОСОБА_2.
Прокурор зазначав, що вказана
земельна ділянка розташована за межами
населеного пункту - смт Коцюбинське Київської області та перебувала в
постійному користуванні КП «Святошинське
лісопаркове господарство», оскільки цю земельну ділянку було надано в
користування Святошинському лісопарковому господарству згідно з постановою Ради
МіністрівУкраїнської РСР від 20 червня 1956 року.
Отже, Коцюбинською селищною радою
прийнято рішення про відчуження земельної ділянки з перевищенням повноважень і
без виключення її із земель Державного лісового фонду України, без її вилучення
з користування КП «Святошинське лісопаркове господарство», тобто без відома
держави в особі уповноваженого органу та постійного землекористувача.
Посилаючись на порушення Коцюбинською
селищною радою вимог статей 20, 21, 39
Земельного кодексу України (далі – ЗК України), статті 57 Лісового кодексу
України, статті 9 Закону України від 17 червня 2004 року № 1808-IV «Про державну експертизу землевпорядної
документації», якою передбачено обов’язковість проведення державної експертизи
проектів землеустрою щодо відведення земель лісогосподарського призначення,
статей 3, 10, 12, 13, 23 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III «Про планування і забудову територій», статей
228, 336 Цивільного кодексу України
(далі – ЦК України) та нікчемність договору купівлі-продажу земельної
ділянки від 5 червня 2009 року, прокурор м. Ірпеня просив суд визнати недійсним
рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року НОМЕР_1 «Про затвердження проекту землеустрою щодо
відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і
обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд АДРЕСА_1
(далі – рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року НОМЕР_1),
визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на земельну
ділянку, виданий на ім’я ОСОБА_1, з
відміткою про перехід права власності до
ОСОБА_2 (далі – державний акт серії
НОМЕР_2) та скасувати його державну реєстрацію, визнати право власності
держави на земельну ділянку.
Заочним рішенням Ірпінського міського
суду Київської області від 31 липня 2013 року, залишеним без змін ухвалою
апеляційного суду Київської області від 28 листопада 2013 року, позов прокурора
м. Ірпеня задоволено частково. Визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної
ради від 24 грудня 2008 року НОМЕР_1. Визнано недійсним державний акт на право
власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 та скасовано його державну
реєстрацію. У позові про визнання права власності держави на земельну ділянку
відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2
відхилено, заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 31
липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 28 листопада
2013 року залишено без змін.
У заяві про перегляд ухвали Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29
січня 2014 року ОСОБА_2 порушує питання про скасування оскаржуваної ухвали
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового
застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме:
статей 330, 388 ЦК України, частини першої статті 155 ЗК України.
В обґрунтування заяви ОСОБА_2 додала
ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних
справ від 16 травня 2012 року, від 12 лютого 2014 року, від 5 березня 2014
року, від 19 березня 2014 року та рішення того самого суду від 17 жовтня 2012
року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2014 року
справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3
розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
Перевіривши матеріали справи та наведені в
заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає,
що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України
Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в
порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК
України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних
справах є неоднакове застосування судом (судами)
касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що
потягло ухвалення різних за змістом
судових рішень у
подібних правовідносинах.
У справі, яка переглядається, судами
встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008
року НОМЕР_1 затверджено проект
землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S для
будівництва й обслуговування будинку, яка розташована АДРЕСА_1. На підставі
вказаного рішення 29 січня 2009 року ОСОБА_1
видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії
НОМЕР_2. Відповідно до договору купівлі-продажу від 5 червня 2009 року
НОМЕР_3 ОСОБА_1 відчужила належну їй
земельну ділянку ОСОБА_2, про що на державному акті серії НОМЕР_2 зроблено
відмітку про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_2.
Задовольняючи позов частково й
визнаючи недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008
року НОМЕР_1 та державний акт серії НОМЕР_2, суд першої інстанції, з висновками
якого погодились і суди апеляційної та касаційної інстанцій, на підставі статей
116, 122, 173, 174, 155 ЗК України виходив із того, що це рішення прийняте Коцюбинською селищною радою з
перевищенням своїх повноважень і з порушенням вимог пункту 12 розділу X
«Перехідні положення» ЗК України, оскільки на момент його прийняття були
відсутні будь-які графічні або інші землевпорядні документи, які б
підтверджували межі смт Коцюбинське Київської області, а тому державний акт,
виданий на підставі незаконного рішення ради, є недійсним. Суд також вважав, що
договір купівлі-продажу земельної ділянки від 5 червня 2009 року НОМЕР_3 не відповідає вимогам закону,
оскільки є недійсним рішення селищної ради про надання цієї земельної ділянки
продавцю ОСОБА_1, однак договір купівлі-продажу недійсним не визнаний через
відсутність таких вимог. Норми статей 330, 388 ЦК України судом у справі не
застосовувалися, питання про витребування земельної ділянки від ОСОБА_2 судом
не вирішувалось. При цьому суд вважав недоведеним факт належності спірної
земельної ділянки до земель лісового фонду та перебування її в користуванні КП «Святошинське
лісопаркове господарство».
Відмовляючи в задоволенні позову про
визнання права власності держави на спірну земельну ділянку, суд виходив з його
безпідставності.
Разом із тим у наданих для порівняння
судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, а саме
ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ:
1 від
16 травня 2012 року у справі про визнання недійсними державних актів на право
власності на землю та договорів купівлі-продажу земельних ділянок і витребування земельних ділянок із чужого
незаконного володіння, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та
застосовуючи положення статей 330, 388 ЦК України, суд дійшов висновку про
неможливість позбавлення особи права
власності на земельну ділянку, якщо ця особа не вчиняла будь-яких порушень при
отриманні її у власність тільки на тій підставі, що порушення закону були допущені органом державної влади;
2 від
12 лютого 2014 року у справі про визнання недійсними рішення Коцюбинської
селищної ради, державного акта на право власності на землю та визнання права
власності держави, суд дійшов висновку про те, що у разі визнання недійсним
рішення селищної ради про надання земельної ділянки особі, яка згодом відчужила
цю земельну ділянку іншій особі, відсутні підстави для визнання недійсним
державного акта, що посвідчує право власності на земельну ділянку останнього
набувача, якщо договір купівлі-продажу, на підставі якого ця особа набула право
власності на земельну ділянку, хоча й не відповідає закону, однак не визнаний
недійсним у встановленому законом порядку (статті 204, 215 ЦК України);
3 від
5 березня 2014 року у справі про визнання недійсним рішення Коцюбинської
селищної ради, державного акта на право власності на землю та визнання права
власності держави, суд указав на відсутність підстав для визнання недійсним
державного акта на право власності на земельну ділянку, оскільки договір
купівлі-продажу, на підставі якого він видавався, не порушує публічного порядку
держави, не є нікчемним, а судом недійсним не визнавався;
4
від 19 березня 2014 року у справі про визнання недійсними рішення Коцюбинської
селищної ради, державного акта на право власності на землю та визнання права
власності, суд з урахуванням положень статей 330, 388 ЦК України погодився з
висновком суду апеляційної інстанції
щодо безпідставності визнання недійсним і скасування реєстрації
державного акта на право власності на земельну ділянку, оскільки, на його
думку, відповідно до положень статті 330 ЦК України добросовісний набувач
правомірно набуває за договором купівлі-продажу право власності на земельну
ділянку, якщо її згідно з нормою статті 388 ЦК України не може бути витребувано
в нього.
У рішенні від 17 жовтня 2012 року
(справа № 6-31093св12) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і
кримінальних справ, відмовляючи Генеральному прокурору України в задоволенні
позову про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними
державних актів на право власності на земельну ділянку й договорів
купівлі-продажу земельних ділянок, визнання права власності та повернення
землі, дійшов висновку про те, що наявність порушень з боку органу публічної
влади при укладенні договору стосовно майна не може бути підставою для
позбавлення права на це майно іншої
особи, яка жодних порушень не вчинила.
Що стосується рішення Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17
жовтня 2012 року (справа №6-28543св12), то воно не є прикладом неоднакового
застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального
права, оскільки це рішення скасовано постановою Верховного Суду України від 20
березня 2013 року.
Отже, доводи заяви та надані на їх
підтвердження судові рішення свідчать про наявність неоднакового застосування
судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права: статей
330, 388 ЦК України, частини першої статті 155 ЗК України, що потягло ухвалення
різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення
розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм
матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
виходить із такого.
Відповідно до частини другої статті
19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 173 ЗК України визначено, що
межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на
поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у
місті від інших територій.
Відповідно до пункту «б» частини
першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у
галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача
земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб
відповідно до цього Кодексу.
Згідно із частинами першою, другою
статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та
права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної
власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого
самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за
результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами
здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у
користування.
Як передбачено частиною першою статті
122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у
власність або користування із земель комунальної власності відповідних
територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до статті 21 Закону
України від 16 листопада 1992 року №
2780-XII «Про основи містобудування» визначення територій і вибір земель для
містобудівних потреб здійснюється відповідно до затвердженої містобудівної
документації місцевих правил забудови з урахуванням планів
земельно-господарського устрою.
Згідно з частиною другою статті 12
Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III «Про планування і забудову територій»
сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень,
визначених законом, відповідно до генеральних планів населених пунктів, у тому
числі, вирішують питання вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в
користування земельних ділянок.
Відповідно до пункту 12 розділу X
«Перехідні положення» ЗК України до розмежування земель державної та
комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель,
переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього
пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні,
міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої
влади.
Частиною першою статті 155 ЗК України
передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого
самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування
чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається
недійсним.
Установивши у справі, яка
переглядається, факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про
надання ОСОБА_1 земельної ділянки будь-якої містобудівної чи іншої,
передбаченої законом документації, яка б встановлювала межі смт Коцюбинське
Київської області, суд на підставі статей 116, 122, частини першої статті 155
ЗК України, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України дійшов
обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо
розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та
недійсність такого рішення селищної ради.
Відповідно до частини першої статті
125, частини першої статті 126 ЗК України (у редакції від 16 вересня 2008 року,
яка була чинною на момент прийняття селищною радою рішення) право власності
ОСОБА_1 на земельну ділянку виникло з моменту отримання нею державного акта та
його державної реєстрації.
Таким чином, оскільки зазначені норми
встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну
ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта, який
посвідчував його право власності, то суд на підставі зазначених норм дійшов
обґрунтованого висновку про визнання недійсним і державного акта, виданого
ОСОБА_1 на підставі недійсного рішення селищної ради.
Висновок про те, що держаний акт на
право власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого
самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта
безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий
акт видано, міститься й у постановах Верховного Суду України від 18 вересня
2013 року (справа № 6-12цс13) та від 23
жовтня 2013 року (справа № 6-93цс13).
Доводи заяви про неправильне
застосування судом зазначених норм права з огляду на те, що після переходу
права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 на підставі договору
купівлі-продажу (який судом не визнаний недійсним) цей державний акт посвідчує
її право власності, є безпідставними, оскільки відповідно до статті 125,
частини другої статті 126 ЗК України (у редакції від 5 березня 2009 року, яка
була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на
земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав та у випадках
набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою щодо
відчуження земельної ділянки й посвідчується не державним актом, а відповідною
цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в
порядку, встановленому законом.
Відповідно до статті 19 Закону
України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»
(у редакції від 5 березня 2009 року, яка була чинною на час укладення договору
купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну
ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого
майна, а не державний акт (частина друга статті 126 ЗК України).
Вчинення в такому разі на державному
акті (визнаного судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на
підставі договору купівлі-продажу (частина шоста статті 126 ЗК України) не
змінює суті такого державного акта, як недійсного.
За таких обставин суд у справі, яка
переглядається, правильно застосував норми статей 125, 126, 155 ЗК України при
ухваленні рішення про визнання недійсними рішення Коцюбинської селищної ради
від 24 грудня 2008 року НОМЕР_1 та
державного акта серії НОМЕР_2.
Що стосується доводів заяви про
неоднакове застосування статей 330, 388 ЦК України, то Верховний Суд України
виходить із такого.
Судові рішення від 16 травня 2012
року та від 17 жовтня 2012 року (справа № 6-31093св12) не є прикладом
неоднакового застосування судом норм
статей 330, 388 ЦК України, оскільки, на відміну від справи, яка
переглядається, у зазначених справах на підставі цих норм заявлялися вимоги про
витребування земельних ділянок від набувачів.
Судові рішення від 12 лютого 2014
року, від 5 березня 2014 року та від 19 березня 2014 року ухвалені в подібних
із справою, яка переглядається, правовідносинах, в яких тотожними є предмет
спору, підстави позову, зміст позовних
вимог та встановлені фактичні обставини, однак, на відміну від справи, яка
переглядається, у наданих для порівняння справах суд застосував положення
статей 330, 388 ЦК України за відсутності заявлених про це вимог.
У зв’язку із цим необхідно зазначити таке.
Відповідно до принципу
диспозитивності (стаття 11 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше
як за зверненням фізичних чи юридичних осіб із зазначених ними підстав та в
межах заявлених ними вимог (стаття 31 ЦПК України).
Як убачається з матеріалів справи,
способом захисту порушеного права власності держави на земельну ділянку
позивачем обрано позов про визнання права власності на це майно (стаття 392 ЦК
України), а не витребування майна від нинішнього його володільця шляхом
віндикації (статті 387, 388 ЦК України).
Разом із тим, як випливає з
роз’яснення, яке міститься в пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних
справ про визнання правочинів недійсними», позов про визнання права власності
на майно (стаття 392 ЦК України) є належним способом захисту, якщо позивач
вимагає залишення у нього майна, відчуженого третьою особою за договором,
учасником якого він не був, і це майно ще не вибуло з його володіння.
Установивши, що земельна ділянка вже
вибула з володіння власника у зазначений спосіб, суд обґрунтовано відмовив у
позові, заявленому з підстав, передбачених статтею 392 ЦК України, оскільки
обраний позивачем спосіб захисту не є належним способом захисту.
У той самий час, якщо позивач вимагає
повернення майна відчуженого третіми особами за договором, учасником якого
позивач не був, належним способом захисту є витребування майна від нинішнього
його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).
Однак, ураховуючи те, що позивач у
справі, яка переглядається, таких вимог не заявляв, суд обґрунтовано не
застосував до правовідносин сторін зазначені норми матеріального права.
Таким чином, у справі, яка
переглядається, суд касаційної інстанції правильно застосував норму статті 155
ЗК України та правильно не застосував норми статей 330, 388 ЦК України.
За змістом статті 3604 ЦПК України
суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує
судові рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1
частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є
незаконним.
Відповідно до статті 3605 Верховний
Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою
для перегляду справи, не підтвердилися.
За таких обставин підстави для задоволення
заяви та скасування судового рішення у справі відсутні.
Керуючись пунктом 1 частини першої
статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605
ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 29 січня 2014 року відмовити.
Постанова є остаточною і може бути
оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355
ЦПК України.
Головуючий А.Г.
Ярема
Судді: Л.І. Григор'єва
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
М.В. Патрюк
Л.І. Охрімчук
Ю.Л. Сенін
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
(у справі № 6-67 цс 14)
Статтями 116, 118 ЗК України
визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права
власності та права користування земельними ділянками із земель державної або
комунальної власності.
Встановивши факт відсутності на час
прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки
затвердженої у встановленому законом порядку документації, яка б встановлювала
межі селища, суд на підставі ст. ст. 116, 122, ч. 1 ст. 155, п. 12 Перехідних
положень ЗК України, дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною
радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами
населеного пункту та недійсності такого рішення селищної ради.
Державний акт на право приватної
власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого
самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про
правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності
рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених
земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України.
Суддя
Верховного Суду України
Л.І. Григор'єва
Материалы, предоставленные в блоге, носят
ознакомительный характер. Рекомендуем обратиться к специалистам.
Адвокат в Киеве:
(044) 383-50-62
(096) 445-47-90
e-mail: super.legal-protection@yandex.ru
Отправить комментарий