Каждая
из половинок должна оплатить половину долга вне зависимости от того, знала она
о нем или нет. Так считают в ВСУ.
Супругам
в Украине разрешили одалживать деньги без согласования друг с другом. В ходе
рассмотрения дела №6-2830цс16 Верховный суд постановил, что две половинки
обязаны нести солидарную ответственность по займу даже, если не знали о нем.
Поскольку он был потрачен в интересах семьи. Муж и жена — каждый должен
выплатить по 50% суммы.
«ВСУ
стал прямо противоречить нормам действующего законодательства: в нем говорится,
что любое заимствование должно происходить с разрешения второй стороны. Неважно
это банк, с которым подписывается кредитный договор или родственник, который
одалживает деньги под стандартную расписку. В обоих случаях, должно быть
письменное согласие второй стороны: муж или жена должны засвидетельствовать,
что они знают о займе и не возражают против него. Однако сейчас Верховный суд
решил иначе: он поставил, что солидарная ответственность включается даже в
случаях, когда вторая «половинка» не знала о кредите. Это открывает
колоссальные возможности для злоупотреблений», — отметил в разговоре с UBR.ua
старший партнер адвокатской компании «Кравец и партнеры» Ростислав Кравец.
Он
считает, что в большей степени новый подход ВСУ затронет частных кредиторов.
«Думаю,
что банки по крупным займам и дальше будут требовать от второго супруга
расписку, что он не возражает против оформления кредита. Но в частном секторе
люди смогут творить, что захотят, особенно, если дело будет идти к
бракоразводному процессу. Никто не помешает, скажем, жене на бумаге оформить у
своей матери кредит без согласования, а затем написать ей же расписку в том,
что она свою половину по данному займу уже внесла. После этого теща сможет,
согласно трактовке Верховного суда, требовать с зятя вторую половину якобы
предоставленной ссуды. Провернуть такое можно легко, указав, что средств были
потрачены на текущие семейные нужды или на ребенка. Мужа теперь ставить в
известность необязательно, но засудить его за кредитную выплату можно», —
заверил Кравец.
Он
считает, что новая возможность существенно увеличит число имущественных
судебных споров между супругами по всей стране. Это притом, что суды и без того
перегружены спорами подобного рода.
«Вопрос
распределения долгов между супругами в процессе раздела имущества возникает
достаточно часто, но, в большинстве случаев, суды приходят к выводу, что такие
обязательства являются общими, как и имущество, приобретенное на одолженные
деньги. Тем не менее, супруги пытаются вешать друг на друга кредитные долги,
уклоняться от обязательств перед банками и другими кредиторами. Тем не менее,
суды не соглашаются с такой позицией. Главное, доказать, что деньги были использованы
на общие нужды семьи», — рассказал UBR.ua управляющий партнер АО «Suprema Lex»
Виктор Мороз.
Юристы
признают, что чаще всего судебные споры между супругами возникают перед подачей
заявлений о разводе или в ходе бракоразводного процесса. И говорят о
стремительном увеличении числа тяжб по разделу имущества. Люди устраивают в
судах настоящую войну не только за квартиры, машины, землю или бизнес, но и за
менее дорогие вещи. Бытовую технику, мебель, книги и прочее. Снижение планки в
последние годы объясняют общим уменьшением достатка населения.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22
листопада 2017 року
м.
Київ
Судова
палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого
Сімоненко В.М.,
суддів:
Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
розглянувши
в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про
стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1,
ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд
ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних
справ від 16 червня 2016 року,
в
с т а н о в и л а:
У
січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись
на те, що 5 травня 2008 року між нею та її дочкою – ОСОБА_2 було укладено
договір позики на суму 92 тис. 800 грн терміном до 31 грудня 2011 року з метою
придбання житла для відповідачів, які на той час перебували у шлюбі. 7 травня
2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу
житлового будинку, в якому остання проживає з малолітнім сином та колишнім
чоловіком - ОСОБА_3, шлюб з яким розірвано рішенням Тернопільського
міськрайонного суду від 5 лютого 2014 року.
Указуючи
на те, що обов’язок щодо повернення позики несуть відповідачі в солідарному
порядку, оскільки кошти позичалися за час перебування їх у шлюбі, ОСОБА_1
просила стягнути заборгованість за договором позики в розмірі 101 тис. 159 грн
63 коп., з яких: сума позики - 92 тис. 800 грн та 3 % річних - 8 тис. 359 грн
63 коп.
У
березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом,
обґрунтовуючи його тим, що він не давав своєї згоди на укладення договору
позики від 5 травня 2008 року та заперечує, що кошти були використані в
інтересах сім’ї, а саме на придбання будинку, оскільки нерухоме майно придбано
за їхні спільні з відповідачкою кошти, жодних позичених коштів його дружина на
купівлю будинку не використовувала. Крім того, ОСОБА_3 заперечує факт підписання
договору позики саме 5 травня 2008 року, оскільки позивачка на той час
перебувала за межами України, у зв’язку із чим просив суд на підставі статей
203, 215 Цивільного кодекс України (далі - ЦК України) визнати вказаний договір
недійсним.
Рішенням
Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015
року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики
задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 101 тис. 159 грн 63
коп. заборгованості за договором позики від 5 травня 2008 року, яка складається
із 92 тис. 800 грн суми позики та 8 тис. 359 грн 63 коп. – 3% річних від
простроченої суми, в решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь
ОСОБА_1 1 тис. 11 грн 60 коп. судового збору. У задоволенні зустрічного позову
ОСОБА_3 відмовлено.
Рішенням
Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року рішення
Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015
року в частині часткового задоволення позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в
цій частині нове рішення, яким позов задоволено: стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3
солідарно на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 5 травня
2008 року в сумі 101 тис. 159 грн 63 коп. та 3% річних у сумі 8 тис. 359 грн 63
коп., стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь позивачки суму сплаченого
судового збору в рівних частках по 505 грн 80 коп. з кожного.
Ухвалою
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 16 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення
Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року залишено
без змін.
25
листопада 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про
перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ від 16 червня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини
першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК
України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції
викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у
подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 61, 65
Сімейного кодексу України (далі – СК України).
На
підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення
ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 27 квітня, 18
травня, 7 вересня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми
матеріального права застосовано по-іншому.
Заслухавши
доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних
справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного
судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно
до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у
цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За
положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для
подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність
судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного
Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм
матеріального права.
За
змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд
судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для
перегляду справи, не підтвердилися.
У
справі, яка переглядається, суди встановили, що з 3 вересня 2006 року ОСОБА_2
та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням
Тернопільського міськрайонного суду від 5 лютого 2014 року.
5
травня 2008 року між ОСОБА_1 (позикодавець) і ОСОБА_2 (позичальниця) укладено
договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передала у власність
позичальниці 92 тис. 800 грн, яка зобов'язалась повернути позику до 31 грудня
2011 року.
Відповідно
до пункту 2 договору позики грошові кошти позичальниця мала намір витратити на
придбання житла (житлового будинку, квартири тощо).
7
травня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу,
згідно з яким остання придбала житловий будинок з прибудовою за ціною 59 тис.
271 грн, який розташований АДРЕСА_1.
Рішенням
Тернопільського міськрайонного суду від 06 квітня 2015 року, яке набрало
законної сили, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1. У
частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання спільним
зобов'язанням боргу за договором позики від 5 травня 2008 року відмовлено з тих
підстав, що цей факт є предметом розгляду у справі за позовом ОСОБА_1 до
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно заборгованості за вказаним договором
позики.
За
показаннями свідка, кошти за договором позики від 5 травня 2008 року були
витрачені на купівлю будинку в с. Йосипівка, його ремонт та утримання, тобто в
інтересах сім'ї.
Ухвалюючи
рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягуючи суму заборгованості
за договором позики лише з ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив, зокрема, з
того, що обов’язок з повернення боргу лежить на позичальниці, оскільки рішенням
Тернопільського міськрайонного суду від 6 квітня 2015 року в задоволенні позову
ОСОБА_2 про визнання спільним зобов’язанням боргу за договором позики
відмовлено.
Скасовуючи
рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення позову про
стягнення боргу за договором позики лише з ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині
нове рішення про стягнення боргу за договором позики з відповідачів солідарно,
суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної
інстанції, на підставі поданих та оцінених доказів виходив з того, що
відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір позики, який
укладено одним з подружжя створює обов’язок для іншого з подружжя, оскільки
кошти, отримані за вказаним договором, використані в інтересах сім’ї, а саме на
купівлю та утримання жилого будинку, який є об’єктом права власності в рівних
частинах за кожним з подружжя на підставі рішення Тернопільського
міськрайонного суду від 06 квітня 2015 року.
Натомість
у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року в
справі № 6-801цс16 про поділ майна подружжя міститься правовий висновок про те,
що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не
тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя
коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та
визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен
установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що
джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
У
постанові від 27 квітня 2016 року в справі № 6-486цс16 Верховний Суд України
дійшов висновку про те, що частина четверта статті 65 СК України передбачає, що
договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для
другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах
сім'ї. Якщо при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя
буде встановлено, що один з подружжя здійснив відчуження цього майна чи
використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах
сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість
враховується під час поділу. Крім того, в разі поділу майна враховуються також
борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах
сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові
кошти та одержаний за їх рахунок автомобіль, внаслідок укладення кредитного
договору виникає також зобов’язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення
кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники.
У
постанові від 18 травня 2016 року в справі № 6-1327цс15 Верховний Суд України,
вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної
інстанції норм матеріального права у справі про визнання права власності на
майно, зняття арешту з майна, визнання недійсним договору купівлі-продажу,
дійшов висновку про те, що майно фізичної особи − підприємця як майно для
професійної діяльності члена сім’ї, яке придбане за кошти від його діяльності
як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в
інтересах сім’ї, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно
до статті 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя,
який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу.
Отже,
у судовому рішенні, яке є предметом перегляду, та у наданих заявником для
порівняння постановах Верховного Суду України не вбачається невідповідності
викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування статей 61, 65 СК
України.
З
огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не
підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК
України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України
необхідно відмовити.
Керуючись
пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603,
частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України
п
о с т а н о в и л а :
У
заяві ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з
розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року відмовити.
Постанова
Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі,
встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального
кодексу України.
Головуючий
В.М. Сімоненко
Судді:
В.І.
Гуменюк
Л.І.
Охрімчук
Я.М.
Романюк
Отправить комментарий