Одна из душесчипательных историй из Единого реестра душесчипательных историй.
Некая жена – поручитель по кредиту с
целью избежания обращения взыскания на недвижимость банком по долгам
родственника подарила эту личную недвижимость мужу. Обращения взыскания на
недвижимость удалось избежать, а супружеские отношения завершились разводом.
Желая
вернуть подаренную квартиру, бывшая жена обратилась в суд с иском о признании
договора дарения фиктивным. Иск обосновывался тем, что о фиктивности сделки
знали обе стороны, истица проживала в спорной квартире и после заключения
спорной сделки, ответчик после заключения спорной сделки не осуществил никаких
действий, связанных осуществлением права собственности.
Бывший
муж против иска возражал, ссылаясь на то, что о фиктивных намерениях жены не
знал, распорядился спорной квартирой по своему усмотрению, позволив в ней
проживать жене, внес изменения в реестр прав на недвижимое имущество и
перезаключил договоры с поставщиками коммунальных услуг.
…
а она ему так доверяла. …а могла бы треть квартиры мужу подарить а треть маме.
Суды
всех инстанций отказались признать сделку фиктивной. Верховный суд
(постановление от 15 октября 2020 г., дело
№ 522/17712/17, производство № 61-21528св19) отметил следующее.
Для признания сделки фиктивной необходимо установить
наличие умысла всех сторон сделки. Однако истец не доказал, что ответчик, как
второй участник оспариваемой сделки, не имел целью наступления реальных
юридических последствий. Так, в случае отчуждения недвижимого имущества его
передача бывшим владельцем новому осуществляется только путем внесения
изменений в Государственный реестр прав на недвижимое имущество. Указанное
требование закона выполнено, право собственности на спорный объект недвижимости
после заключения оспариваемой сделки было зарегистрировано за ответчиком.
Кроме того, после заключения оспариваемой сделки
ответчиком были заключены договоры о предоставлении услуг по водоснабжению и
водоотведению и на пользование электрической энергией по адресу спорной
квартиры. Итак, дальнейшие действия сторон оспариваемой сделки
свидетельствовали о ее исполнении в натуре и были направлены на наступление
реальных правовых последствий.
Судами дана надлежащая правовая оценка доводам истца,
которая отметила, что подтверждением фиктивности оспариваемой сделки является,
в частности, то обстоятельство, что после заключения договора дарения она
продолжает пользоваться спорной квартирой и оплачивать коммунальные услуги.
Так, судами учтено, что ответчик, как владелец спорного имущества, имеет право
избрать такой способ распоряжения имуществом, как предоставление разрешения
бесплатного проживания бывшему владельцу, учитывая, что на момент заключения
оспариваемой сделки истец и ответчик были супругами и проживали вместе одной семьей.
Единый реестр душесчипательных историй свидетельствует о
том, что история о попытке избежать обращения взыскания на имущество не нова, а
попытки вернуть переданное третьим лицам имущество часто не завершаются
успехом.
В подобной ситуации Верховный суд (постановление от 08
июляя 2020 г. по делу № 522/3541/15-ц, производство № 61-31599св18) в
удовлетворении иска о признании договора недействительным отказал, ссылаясь на
то, что истец вследствие своих недобросовестных действий по сокрытию имущества
от взыскания не может рассчитывать на надлежащую правовую защиту.
Верховный суд отметил, что заключая спорную сделку,
истица преследовала цель не допустить в будущем возможность банка удовлетворить
свои требования (защитить нарушенное право) путем принудительного исполнения
возможного решения суда о взыскании с нее кредитной задолженности, о чем она
отмечала в исковом заявлении.
По мнению Верховного Суда, такие умышленные действия
истца необходимо расценивать как недобросовестные, направленные на нарушение права
третьих лиц на удовлетворение требований кредитора, что свидетельствует о
наличии обстоятельств, определенных частью второй статьи 13 ГК Украины.
Суд исходит из того, что неправомерная цель и
недобросовестное поведение лишают сторону права ссылаться на такие
обстоятельства как на основание и условия предоставления защиты судом.
Постанова
Іменем
України
15
жовтня 2020 року
м.
Київ
справа № 522/17712/17
провадження № 61-21528 св 19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової
палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач),
Сакари Н. Ю., Шиповича В.
В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
представник позивача - ОСОБА_2 ;
відповідач - ОСОБА_3 ;
представник відповідача - адвокат Судаков Валерій
Валерійович;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження
касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення
Приморського районного суду м. Одеси від 02 жовтня 2018 року у складі судді
Загороднюка В. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2019
року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий
зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом
до ОСОБА_3 про визнання договору
дарування недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 22 квітня 2011 року за
власні кошти вона придбала 23/1000 частки в праві спільної часткової власності
на житловий будинок АДРЕСА_1 , що складає квартиру під НОМЕР_3 .
23 серпня 2012 року між нею та ОСОБА_3 зареєстровано
шлюб, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась донька - ОСОБА_4 .
Вказувала, що 22 липня 2015 року між нею та відповідачем
укладено договір дарування, за умовами якого вона мала передати в дар ОСОБА_3
належні їй па праві власності 23/1000 частки в праві спільної часткової
власності на житловий будинок за АДРЕСА_1 , що складає квартиру під НОМЕР_3 .
Зазначала, що вказаний правочин є фіктивним і не породжує
ніяких юридичних наслідків для його сторін, оскільки здійснений нею виключно з
метою уникнути стягнення на спірне нерухоме майно.
Вказувала, що вона є майновим поручителем ОСОБА_5 , тому
з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок
зобов`язання шляхом стягнення на спірну квартиру вона погодилась на пропозицію
відповідача укласти договір дарування спірної квартири. Між нею та відповідачем
існувала усна домовленість про те, що після повної сплати ОСОБА_5
заборгованості за кредитним договором відповідач поверне у її власність
квартиру, однак вказану домовленість відповідач не виконав, мотивуючи тим, що
він є власником цієї квартири, вимагає її звільнення.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати
недійсним договір дарування 23/1000 частки в житловому будинку АДРЕСА_1 , що
складає квартиру під НОМЕР_3 , укладений 22 липня 2015 року між нею та ОСОБА_3
, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу
Кокаревою І. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 384; скасувати державну
реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на 23/1000 частки в житловому будинку за
АДРЕСА_1 , що складає квартиру під НОМЕР_3 , та стягнути з відповідача на її користь
судові витрати у справі.
Короткий
зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 02
жовтня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що для
визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін
правочину, однак позивач не довела, що відповідач, як другий учасник
оспорюваного правочину, не мав на меті настання реальних юридичних наслідків.
Судом враховано, що у разі відчуження нерухомого майна
його передача колишнім власником новому здійснюється лише шляхом внесення змін
щодо власника у Державному реєстрі прав на нерухоме майно. Зазначена вимога
закону виконана, право власності на спірний об`єкт нерухомості після укладання
оспорюваного правочину зареєстровано за відповідачем.
Суд відхилив як доказ фіктивності оспорюваного правочину
посилання позивача на те, що після укладення договору дарування вона продовжує
користування спірною квартирою, оскільки відповідач, як власник майна, має право
обрати такий спосіб розпорядження майном, як надання дозволу безоплатного
проживання колишньому власнику, враховуючи, що на час укладання оспорюваного
правочину позивач і відповідач були подружжям і проживали разом однією сім`єю.
Суд також відхилив як доказ фіктивності оспорюваного
правочину посилання позивача на те, що вона оплачувала витрати на комунальні
платежі, оскільки проживання позивача у спірній квартирі та сплата нею витрат
за комунальні послуги, якими вона користувалась, є реалізацією нею своїх прав
та обов`язків як члена сім`ї власника - відповідача.
Також суд першої інстанції виходив з того, що самим
фактом укладання оспорюваного правочину права позивача не порушені, і
відповідно не потребують судового захисту.
Короткий
зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2019
року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Приморського районного суду від 02 жовтня 2018
року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої
інстанції про недоведеність позивачем фіктивності договору дарування у зв`язку
із відсутністю наміру створити правові наслідки, обумовлені спірним договором
дарування, оскільки подальші дії сторін правочину свідчили про його виконання в
натурі.
Короткий
зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду
касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення першої та
апеляційної інстанцій скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами
норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити
нове рішення про задоволення позову.
Надходження
касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного
цивільного суду від 10 грудня 2019 року
касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу
№ 522/17712/17 із Приморського районного суду м. Одеси.
У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої
судової палати Касаційного цивільного суду від 01 жовтня 2020 року справу
призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без
повідомлення учасників справи.
Аргументи
учасників справи
Доводи
особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх
інстанцій невірно застосували норми матеріального права, зокрема, статті 234 ЦК
України, та надали невірну оцінку доказам, наявним в матеріалах справи, що
призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Суди не взяли до уваги пояснення свідка ОСОБА_6 , яка є
її рідною сестрою і дружиною ОСОБА_5 , який був позичальником по кредитному
договору, яка підтвердила, що саме відповідач був ініціатором укладення
фіктивного договору дарування.
Судами не враховано, що відсутність у сторін наміру
реального настання правових наслідків за оспорюваним договором від 22 липня
2015 року підтверджується тим, що після підписання та нотаріального посвідчення
договору будь-яких змін у юридичних та практичних відносинах сторін щодо
предмета договору не відбулося. Вважає, що факт передачі квартири міг бути
підтверджений лише переданням обдарованому ключів від квартири та припиненням
користування спірною квартирою позивачем. Проте такі дії сторонами не
вчинялись, позивач разом з донькою й надалі продовжує проживати у спірній
квартирі, оплачувати витрати на її утримання.
Вказувала, що у серпні 2017 року відповідач звернувся до
суду з позовом до неї про розірвання шлюбу, тому вважає, що в подальшому відповідач
може звернутися також з позовом про виселення її з дитиною зі спірної квартири,
яка є їх єдиним житлом.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні
обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, щоза даними інформаційної довідки з
Державного реєстру речових прав па нерухоме майно та Реєстру прав власності на
нерухоме майно № 9784744, сформованої 20 вересня 2017 року, 22 квітня 2011 року
ОСОБА_1 (дівоче прізвище ОСОБА_1 ), відповідно до договору купівлі-продажу,
посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луб
І. В., зареєстрованого в реєстрі за № 326, придбала 23/1000 частки в праві
спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , що складає квартиру
під НОМЕР_3 (а. с. 15-20, т. 1).
23 серпня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрували
шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим відділом
державної реєстрації актів цивільного стану у Приморському районі Одеського
міського управління юстиції (а. с. 21, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилась донька - ОСОБА_4 , що
підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 19 квітня 2014 року
(а. с. 22, т. 1).
22 липня 2015 року сторони уклали договір дарування, за
яким ОСОБА_1 передала в дар ОСОБА_3 належні їй на праві власності 23/1000
частки в праві спільної часткової власності на житловий будинок за АДРЕСА_1 ,
що складає квартиру під НОМЕР_3 (а. с. 23, т. 1).
03 грудня 2007 року між ВАТ «ЕРСТЕ БАНК» та ОСОБА_5
укладено кредитний договір № 014/1581/2/07342, відповідно до умов якого ОСОБА_5
отримав грошові кошти у розмірі 65 000 дол. США, які зобов`язався повернути
разом зі сплатою відсотків, пені та інших штрафних санкцій до 02 грудня 2027
року. Процентна ставка за користування кредитом складала 12,0 % річних.
У той же день, 03 грудня 2007 року між ВАТ «ЕРСТЕ БАНК»
та ОСОБА_1 і ОСОБА_10 укладено іпотечний договір № 014/1581/2/07342,
посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу
Кобзарем О. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 1207.
Пунктом 1.1. іпотечного договору передбачено, що ОСОБА_1
та ОСОБА_10 , шляхом передання в іпотеку належного їм майна, забезпечують
вимоги ВАТ «ЕРСТЕ БАНК» по кредитному договору від 03 грудня 2007 року №
014/1581/2/07342, в тому числі, забезпечують сплату позичальником ОСОБА_5 тіла
кредиту, процентів за користування кредитом, сплату комісійної винагороди,
штрафних санкцій.
Відповідно до пункту 1.2. іпотечного договору предметом
іпотеки є нерухоме майно: квартира АДРЕСА_3 ,
загальною площею 54,22 кв. м, яка належить іпотекодержателям на праві
приватної власності.
Пунктом 3.1.2. іпотечного договору встановлено, що ВАТ
«ЕРСТЕ БАНК» має права вимагати від іпотекодавців вжиття заходів, необхідних
для збереження предмету іпотеки та його належної експлуатації, а у випадку
втрати (знищення, загибелі) чи пошкодження предмета іпотеки або виникнення
загрози такої втрати чи пошкодження - вимагати заміни його іншим рівноцінним
майном, на вартість та кількість не меншим від майна, що було втрачено чи пошкоджено.
Пунктом 3.1.8. іпотечного договору встановлено, що у
випадках, якщо суми від продажу предмета іпотеки та суми від реалізації іншого
майна, що буде заставлене в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним
договором, недостатньо для повного задоволення вимог ВАТ «ЕРСТЕ БАНК», він має
право в судовому порядку вимагати отримання суми, якої не вистачає для повного
задоволення вимоги, з іншого майна боржника.
16 грудня 2016 року ОСОБА_5 у повному обсязі погасив
кредитну заборгованість за кредитним договором від 03 грудня 2007 року №
014/1581/2/07342, що підтверджується довідкою про відсутність заборгованості за
кредитом від 16 грудня 2016 року № 2-0-0-1/1755 (а. с. 28, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція
Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що
провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на
час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону
України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського
процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України,
Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку
розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які
подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом,
розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і
далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є
неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм
процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви,
з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з вимогами частин першої і другої статті 400 ЦПК
України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах
касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної
інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати
або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи
відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових
рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що
оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалено з
додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної
скарги цих висновків не спростовують.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право
кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання
або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України,
частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку,
встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених,
невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування
одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому
другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити
на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є
договором дарування.
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що
правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних
прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є
підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою
недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою
статті 203 ЦК України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена
законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним
судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом,
але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на
підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом
недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не
може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також
інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг
цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі.
Правочин має бути спрямований на реальне настання
правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин,
який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим
правочином.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити
наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину
було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони
вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде
виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що
передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо
він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути
властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду,
а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути
фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання
правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину
наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного
Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився
Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц
(провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц
(провадження № 61-835св17).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України
при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує
висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах
Верховного Суду.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити
наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по
собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний
правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого
правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без
застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було
передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не
відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний
правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі,
ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в
оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин
правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань
договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати
Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження №
14-260цс19).
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України
доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або
відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників
справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона
посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків,
встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України
передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується
на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у
справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а
також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку
як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних
доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного
доказу (групи доказів).
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те,
що оспорюваний договір дарування не був спрямований на настання реальних
правових наслідків, а мав на меті уникнення відповідальності перед банком зі
сплати боргу шляхом звернення стягнення на спірне майно, оскільки вона є
майновим поручителем ОСОБА_5 за укладеним ним кредитним договором від 03 грудня
2007 року.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого
погодився й апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають
суттєве значення для її вирішення, належним чином дослідивши зміст укладеного
договору дарування, який є предметом спору, встановивши відсутність належних та
допустимих доказів на підтвердження фіктивності оспорюваного договору дарування
квартири, укладеного між сторонами у справі та ураховуючи те, що спірний
договір не приховує іншу угоду, відповідає намірам сторін створити для себе
юридичні наслідки, передбачені законом щодо договору дарування, дійшов
правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Судами враховано, що для визнання правочину фіктивним
необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину, однак позивач не
довела, що відповідач, як другий учасник оспорюваного правочину, не мав на меті
настання реальних юридичних наслідків. Так, у разі відчуження нерухомого майна
його передача колишнім власником новому здійснюється лише шляхом внесення змін
щодо власника у Державному реєстрі прав на нерухоме майно. Зазначена вимога
закону виконана, право власності на спірний об`єкт нерухомості після укладання
оспорюваного правочину було зареєстровано за відповідачем.
Крім того, після укладання оспорюваного правочину
відповідачем укладались договори про надання послуг з водопостачання та
водовідведення та на користування електричною енергією за адресою спірної
квартири. Отже, подальші дії сторін оспорюваного правочину свідчили про його
виконання в натурі та були спрямовані на настання реальних правових наслідків.
Судами також враховано, що позивач посилалась на те, що
відповідач не виконав умови іншого правочину - зобов`язання «переоформити»
спірну квартиру на неї, тобто укласти якийсь інший правочин, внаслідок якого
право власності на спірну квартиру перейде від відповідача до позивача. Проте
матеріали справи не містять жодного належного доказу наявності такого
правочину.
При цьому суди попередніх інстанцій зауважили, що навіть
якщо наявність такого правочину буде доведено, то можна буде вважати, що
відповідач порушив права позивача невиконанням саме цього правочину.
Судами попередніх інстанцій надана належна правова оцінка
доводам позивача, яка зазначила, що підтвердженням фіктивності оспорюваного
правочину є зокрема, та обставина, що після укладення договору дарування вона
продовжує користуватися спірною квартирою та сплачувати комунальні послуги.
Так, судами враховано, що відповідач, як власник спірного майна, має право
обрати такий спосіб розпорядження майном, як надання дозволу безоплатного
проживання колишньому власнику, ураховуючи, що на час укладання оспорюваного
правочину позивач і відповідач були подружжям і проживали разом однією сім`єю.
Проживання позивача у спірній квартирі та сплата нею витрат на комунальні
послуги, якими вона користувалась, є реалізацією нею своїх прав та обов`язків
як члена сім`ї власника - відповідача.
Позивачем не надано доказів на підтвердження необхідності
укладання між сторонами саме фіктивного договору дарування, ураховуючи той
факт, що спірне майно не є предметом іпотечного договору від 03 грудня 2007
року, за яким позивач є майновим поручителем, відсутні також докази звернення
банку до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_5 кредитної заборгованості або
звернення стягнення на іпотечне майно.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка
доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено
статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не
наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата
Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження №
14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді
першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як
судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з
висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин
справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки
судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог
статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові
обставини та переоцінювати докази.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної
інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без
змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і
процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне
рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне
залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення першої та апеляційної
інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не
спростовують.
Щодо
судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої
статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл
судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної
інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення,
підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом
справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових
витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції,
відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України,
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного
цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02
жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2019
року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили
з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий
Є. В. Синельников
Судді:
О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович
https://reyestr.court.gov.ua/Review/92415156
Постанова
Іменем
України
08
липня 2020 року
місто
Київ
справа № 522/3541/15-ц
провадження № 61-31599св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової
палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Погрібного С. О.
(суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 , Регіональний сервісний центр МВС в
Одеській області, Юридичний департамент Одеської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження
касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14
квітня 2017 року у складі судді Чернявської Л. М., ухвалу Апеляційного суду
Одеської області від 12 жовтня 2017 року у складі колегії суддів:
Драгомерецького М. М., Черевка П. М., Громіка Р. Д.,
ВСТАНОВИВ:
І.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий
виклад позиції позивача
У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом,
який у подальшому був нею уточнений, до ОСОБА_2 про визнання договорів
купівлі-продажу квартири та автомобіля недійсними.
Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що ОСОБА_1 та
ОСОБА_3 у період з 24 листопада 1990 року до 28 жовтня 2014 року перебували у
зареєстрованому шлюбі. Відповідно до договору купівлі-продажу від 12 червня
1997 року та іншого договору купівлі-продажу від 12 червня 1997 року ОСОБА_1
набула право власності на квартиру
АДРЕСА_1 .
17 серпня 2007 року подружжя придбало автомобіль марки
Honda CR-V, 2007 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , який
зареєстровано на ім`я ОСОБА_1 .
Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 січня 2010
року ОСОБА_1 продала та передала у власність, а ОСОБА_2 купила та прийняла у
власність квартиру АДРЕСА_1.
За довідкою купівлі-продажу від 12 березня 2010 року за
заявою до органу реєстрації транспортних засобів ОСОБА_1 перереєструвала
автомобіль марки Honda CR-V, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 ,
на ім`я своєї дочки ОСОБА_2 .
Позивач, ОСОБА_1 , стверджує, що зазначені правочини
укладені фіктивно, без наміру настання реальних правових наслідків, що
обумовлені ними. Основною метою укладення зазначених правочинів було збереження
квартири та автомобіля за позивачем та унеможливлення звернення стягнення на це
майно банком у рахунок виконання кредитних зобов`язань позивача.
Стислий
виклад позиції відповідача
Відповідач позов не визнала, вважала його
необґрунтованим, таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.
ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про усунення
перешкод у здійснені права користування та розпорядження майном шляхом
зобов`язання ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 належний їй на праві приватної власності
автомобіль. В обґрунтування позову посилалася на те, що позивач перешкоджає у
вільному користуванню належним відповідачу автомобілем, відмовилася повертати
ключі та технічний паспорт на автомобіль, з огляду на що відповідач змушена звернутися
до суду із позовом.
Стислий
виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07
жовтня 2015 року позови об`єднані в одне провадження.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14
квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області
від 12 жовтня 2017 року, первісний позов задоволено, визнано поважними причини
пропуску позовної давності; визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 ,
укладений 25 січня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , недійсним і таким, що був
укладений фіктивно, без наміру настання реальних правових наслідків,
обумовлених ним. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на
спірну квартиру та відновлено реєстрацію права власності за позивачем.
Визнано договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 і
ОСОБА_2 , автомобіля марки Honda CR-V, 2007 року випуску, VIN номер НОМЕР_2 ,
державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , недійсним та таким, що був укладений
фіктивно, без наміру настання реальних правових наслідків, що обумовлені ним.
Визнано свідоцтво від 12 березня 2010 року, НОМЕР_4, про реєстрацію спірного
транспортного засобу недійсним та відновлено право власності ОСОБА_1 .
У задоволені об`єднаного позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновками якого
погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовувалося тим, що ОСОБА_1 не мала
наміру відчужувати належне їй майно, а, укладаючи договори купівлі-продажу
спірного майна із своєю дочкою ОСОБА_2, мала на той час на меті не дати
можливості її кредиторам передчасно допустити звернення стягнення на спірне
майно.
Визнаючи поважними причини пропуску позовної давності,
суд послався на те, що ОСОБА_2 після укладення спірних договорів, вчиняла дії з
повернення отриманого майна, яке було відчужене на її користь. Відповідач
дотрималася умов угоди між сторонами фіктивного правочину, чим припинила
перебіг позовної давності. Проте пред`явлення у квітні 2015 року ОСОБА_2 позову
про усунення перешкод у здійснені права користування розриває попередні
домовленості між сторонами фіктивних правочинів, а отже поновлює перебіг
позовної давності.
ІІ.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий
зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
ОСОБА_2 просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу
направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Узагальнені
доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що суди першої та
апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про те, що право
позивача у зв`язку із укладенням оспорюваних договорів є порушеним. Як
встановлено судами, метою укладення договорів є уникнення виконання зобов`язань
перед банківською установою, отже порушено право саме банку, а не позивача.
Крім того, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити відсутність
внутрішньої волі на досягнення відповідного правового результату у обох сторін,
водночас про фіктивність спірних правочинів було відомо лише ОСОБА_1 . Також
суд першої інстанції під час розгляду справи безпідставно послався на показання
свідків, оскільки відповідно до вимоги статті 218 ЦК України заперечення факту
вчинення правочину, оспорювання його окремих частин не може ґрунтуватися на
свідченнях свідків. Суди дійшли помилкових висновків про переривання у 2014
році позовної давності і не врахували, що оспорювані правочини укладені у 2009,
2010 роках, тому позовна давність спливла.
ІІІ.
ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
СУДОМ
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ від 06 грудня 2017 року відкрито касаційне
провадження у справі.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону
України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017
року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є
Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ
«Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення
у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання
чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та
розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією
редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження
передано до Верховного Суду у травні 2018 року.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно
до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і
вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та
перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про
внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного
процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України
щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX)
касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до
набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання
чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що
переглядається, подана у листопаді 2017 році, вона підлягає розгляду в порядку,
що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу
призначено до судового розгляду.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом
застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду
справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги
правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм
матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати
доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним,
вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу,
про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє
законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої
інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під
час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є
обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування
норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України
підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм
матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень
визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня
2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення
суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд,
виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом;
обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих
обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень,
підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами
першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за
наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини,
встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що
ОСОБА_1 у період з 24 листопада 1990 року до 28 жовтня 2014 року перебувала у
зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , шлюб між ними розірвано рішенням Приморського
районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2014 року у справі № 522/17256/14-ц.
Від шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 мають дочку ОСОБА_2 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого
Першою одеською державною нотаріальною конторою 12 червня 1997 року, під
реєстровим № 7-1231, та договору купівлі-продажу, посвідченого Першою одеською
державною нотаріальною конторою 12 червня 1997 року, за реєстровим № 7-1234, що
зареєстровані в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації 18 червня
1997 року, ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
17 серпня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 придбали автомобіль
марки Honda CR-V, 2007 року випуску, VIN-номер НОМЕР_2 , державний
реєстраційний номер НОМЕР_1 , який зареєстровано на ім`я ОСОБА_1 , свідоцтво
про реєстрацію транспортного засобу, серія НОМЕР_3 .
Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 січня 2010
року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу
Нікітюк О. М., зареєстрованого у реєстрі за № 101, ОСОБА_1 продає та передає у
власність, а ОСОБА_2 купує та приймає у власність квартиру АДРЕСА_1 .
У зазначеному договорі загальна вартість нерухомого майна
(квартири) визначена у 21 033, 00 грн, продаж квартири вчинено за 22 000, 00
грн.
Відповідно до довідки купівлі-продажу від 12 березня 2010
року за заявою до органу реєстрації транспортних засобів ОСОБА_1
перереєструвала автомобіль марки Honda CR-V, 2007 року випуску, реєстраційний
номер НОМЕР_1 , сірого кольору, на дочку ОСОБА_2 .
На підставі пояснень свідків судом встановлено, що спірні
договори укладені між сторонами спору у зв`язку з необхідністю збереження майна
від звернення стягнення банків-кредиторів.
Оцінка
аргументів, викладених у касаційній скарзі
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія
особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для
чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності
правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором
купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати
майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або
зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин
має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є
правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які
обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити
наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що
саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний
правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого
правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без
застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не
відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний
правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі,
ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в
оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин
правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань
договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить
вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним
правових наслідків, є порушенням норм частин першої та п`ятої статті 203 ЦК
України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його
недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Зазначені правові висновки викладені у постановах
Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від
23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі
№ 359/1654/15-ц, де зазначено про неправильність застосування судами попередніх
інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів
дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без
перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків,
обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на
фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою
приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення
про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично
володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня
2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що
фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин
лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така
протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм
родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення
на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є
іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне
передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може
бути визнаний судом недійсним.
Враховуючи наведені положення норм матеріального права, а
також правові висновки Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду
для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в
усіх сторін правочину, тобто, у справі, що переглядається, необхідно було
встановити наявність умислу як у ОСОБА_1 , так й у ОСОБА_2 , проте позивач не
довела, а суди не встановили наявність умислу з певним спрямуванням волі у
ОСОБА_2 та її обізнаність про те, що спірні договори укладаються з метою
приховування цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на спірне майно
у рахунок погашення боргу перед кредиторами позивача.
Щодо
оцінки наявності підстав для захисту цивільного права, яким особа зловживає
Враховуючи положення частини третьої статті 400 ЦПК
України, згідно із якою суд не обмежений доводами та вимогами касаційної
скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм
процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або
неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд вважає за
необхідне зазначити про таке.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є
добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних
правовідносин мають бути добросовісними.
Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа
здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При
здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б
порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не
допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а
також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа
повинна додержуватися моральних засад суспільства.
У зв`язку з цим, добросовісність при правовому
регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної
поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь
і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників
цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну
оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих
засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки,
реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо
соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.
Цивільний оборот ґрунтується на презумпції
добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі
розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме
зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд
може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення
нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу.
Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає
підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у
вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою
зловживання правом.
Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як
суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія
дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі
свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у
вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного
суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого
права.
Термін «зловживання правом» означає те, що ця категорія
стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання
обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є
встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного
відповідній особі суб`єктивного цивільного права.
Заборона зловживання правом по суті випливає з якості
рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників
цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві
принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації
суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.
Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно
відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення
суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і
добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні
усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.
Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як
принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що
розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або
актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України,
поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і, навпаки,
«недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння,
якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати
відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки
обов`язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина,
то такі діяння є винними.
Дослідження питання про здійснення особою належного їй
суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з
аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначала,
що спірні договори укладалися нею з метою унеможливлення звернення стягнення на
це майно банком у рахунок виконання кредитних зобов`язань позивача.
Логічним є припущення, що у разі необхідності банк не
позбавлений був можливості звернутися до суду із позовом до позичальника про
стягнення кредитної заборгованості. А у випадку примусового виконання рішення
суду державний (приватний) виконавець вправі накладати арешт на майно боржника,
опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати
його в установленому законодавством порядку (пункт 5 частини третьої статті 11 Закону
України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», в
редакції, чинній на момент укладення спірного правочину).
Таким чином, укладаючи спірний правочин, ОСОБА_1
переслідувала мету не допустити у майбутньому можливість банку задовольнити
свої вимоги (захистити порушене право) шляхом примусового виконання вірогідного
рішення суду про стягнення з неї кредитної заборгованості, про що вона
зазначала у позовній заяві.
На переконання Верховного Суду, такі умисні дії позивача
необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення права третіх осіб
на задоволення вимог кредитора, що свідчить про наявність обставин, визначених
частиною другою статті 13 ЦК України.
Суд керується тим, що неправомірна мета та недобросовісна
поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу
та умови надання захисту судом.
Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку,
враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених
частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади
цивільного права - принципи справедливості, добросовісності та розумності, а
також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in
ІНФОРМАЦІЯ_2 iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя
й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням
викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати
положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБА_1 у захисті цивільного
права та інтересу, яким особа зловживала.
Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту
цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності
відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі встановлення істотного
дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий
спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі
примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу
між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних
правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення
меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки
зловживання своїм правом.
Висновки
за наслідком розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК
України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має
право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у
відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
За приписами частин першої, третьої статті 412 ЦК України
підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення
нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування
норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним
застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення
закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або
незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Враховуючи те, що як суд першої інстанції, так і суд
апеляційної інстанції припустилися неправильного застосування норм
матеріального права, то Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових
рішень обох названих інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у
задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав, наведених у цій постанові.
Касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності
оскаржуваних рішень у частині вирішення об`єднаного позову ОСОБА_2 , з огляду
на що у наведеній частині рішення Верховним Судом не переглядалися.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України,
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного
цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14
квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 жовтня
2017 року у частині вирішення позову ОСОБА_1 про визнання договорів
купівлі-продажу квартири та автомобіля недійсними скасувати, ухвалити у цій
частині нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договорів
купівлі-продажу квартири та автомобіля недійсними відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили
з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий
О. В. Ступак
Судді
І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
С. О. Погрібний
В. В. Яремко
https://reyestr.court.gov.ua/Review/90537032
Отправить комментарий